Раді Вас бачити!

Той день був холодним, але Подолюк відчував, як 🐂 піт стікав по його спині. Міліція була на хвості, і він знав, що часу обмаль. На складі, де він ховав свої "скарби", він гарячково вигрібав готівку зі старої металевої скрині, захованої під купою ганчір’я. Його руки тремтіли, а в голові пульсувала одна думка: "Треба валити."

Він швидко дістався до забігайлівки на околиці, де запах прілого пива і дешевих цигарок був майже рідним.

"Налий чарку горілки, швидко!" — гарикнув він до бармена.

 Той, звиклий до таких клієнтів, лише знизав плечима:

 "Ось, тримай. Щось не в гуморі?"

 Подолюк кинув на нього лютий погляд:

 "Не твоє діло." 

Випивши горілку одним ковтком, він кинув на стійку 200 гривень і вибіг на вулицю.

Біля дитячого майданчика, де гойдалки поскрипували під поривами вітру, він помітив Жанну. Вона стояла біля коляски, поправляючи ковдру на своїй тримісячній доньці Соні. Подолюк відчув,🐂 як кров ударила в голову.

"Жанна, ти? Це ти копам здала?!" — вигукнув він, підбігаючи.

 Жанна, злякано відсахнувшись, пробелькотіла:

 "Що? Який здав? Ти про що, Подолюк?!"

 Але він уже не слухав.

 "Не тринди! Через тебе мене шукають!" — кричав він, а Жанна, тримаючись за коляску, заперечувала:

 "Ти з глузду з’їхав?! Я нікому нічого не казала!"

Раптово з-за рогу виринув чоловік у цивільному — агент "Агруса". 

"Гей, відійди від неї!" — гукнув він. 

Поруч з’явився міліціянт у формі, який уже оцінював ситуацію:

 "Що тут відбувається?"

 Агент відповів: 

"Напад! Клич підкріплення!" 

Подолюк, не втрачаючи часу, схопив Соню з коляски. Жанна закричала:

 "Соня! Віддай мою доньку, сволото!" 

Але Подолюк уже відштовхнув якогось водія, вихопив у нього ключі від старого 🚙 сірого «Ланоса» і стрибнув за кермо, тримаючи дитину.

 "Геть із дороги!" — гаркнув він до водія, який лише розгублено відступив.

Патрульний, біжучи за машиною, кричав у рацію:

 "Напад у дворі, викрадення дитини! Ланос, сірий, номери!" 

Подолюк вивернув направо, а Жанна, залишившись на майданчику, кричала услід:

 "Соня! Верни мою дитину!" 

Агент "Агруса" намагався її заспокоїти:

 "Спокійно, міліція його дістане!"

Сірий «Ланос» мчав по вулиці, а Соня на задньому сидінні плакала, її тоненький голос різав Подолюку вуха. 

"Тихо, мала, не реви!" — шипів він, міцніше стискаючи кермо. 

У рації лунали чіткі команди:

 "Ланос, сірий, рухається, швидкість 60!"

 Диспетчер відповів:

 "Прийнято, висилаємо патрулі на перехоплення."

Подолюк нервово озирався.

 "Чорт, копи всюди!" — бурмотів він до себе. У голові крутилася думка: підставити Кирила, коханця Жанни та біологічного батька Соні. Патрульна машина з’явилася в дзеркалі заднього виду. 

"Бачу його, біля школи!" — пролунало в рації. 

Патрульний, який біг за авто, додав:

 "Він повернув на бульвар! Блокпости ставте!"

Диспетчер координував дії:

 "Два екіпажі на бульвар, ще один зі сходу." 

Подолюк відчував, як🐂 пастка затягується. 

"Скільки їх? Треба вирватись!" — шепотів він, маневруючи між машинами. 

Соня продовжувала плакати, а він лише кидав у її бік: 

"Тихо, мала, я тебе не чіпаю!"

 "Бачу його біля школи!"--повідомив патрульний

"Він повернув!Будьте обережні, в машині дитина!"--почулося повідомлення другого патрульного

"Два екіпажі на схід, ще один із з півдня."--дав розпорядження диспетчер 

"Кирило, гад, викинув мене тоді!Підставлю його!"--вирішив Подолюк.

Подолюк набирав швидкість, патрульні вели перемовини та думали, як зупинити злочинця.

"Машина на бульварі, 200 метрів до перехрестя!"

"Усі екіпажі, блокувати перехрестя!"-- розпорядився диспетчер:

Один із патрульних помітив: 

"Він сповільнився! Може, здасться!" 

Але Подолюк не збирався зупинятися.

 "Кирило, зараз тобі кінець!" — пробурмотів він, набираючи номер.

Подолюк натиснув виклик, але Кирило не відповідав. 

"Кирило, гад, бери трубку!" — гарикнув він, але почув лише: 

"Абонент недоступний."

"Чорт, недоступний!" — вилаявся він і вирішив зателефонувати📲 Олені Федорівні, законній дружині Кирила. 

"Олено Федорівно? Це я, привіз Соню, як просили" — брехав він, намагаючись звучати впевнено. Олена, здивована, відповіла:

 "Хто це? Яка Соня? Я нічого не просила!"

"Та не тринди, ти ж казала забрати її!" — наполягав Подолюк.

 Олена, відчуваючи недобре, заперечила: 

"Ви хто взагалі? Я не знаю ніякої Соні!" 

Подолюк спробував тиснути: 

"Ти що, знущаєшся? Кирило сказав, щоб я привіз!" 

Але Олена стояла на своєму: 

"Мій чоловік? Це якась помилка!" 

Зв’язок раптово обірвався.

Олена, розгублена, пробурмотіла:

 "Що за божевілля?" 

Вона швидко набрала подругу-юриста Оксану: 

"Оксано, якийсь тип дзвонив, казав про Соню!" 

Оксана, вислухавши, відповіла: 

"Спокійно, хто це був?" 

 "Не знаю! Сказав, що привіз дитину, а я нічого не просила!" 

Оксана одразу запідозрила лихе:

 "Це схоже на шахрайство. Або викрадення. Дзвони в міліцію!"

Олена, тремтячи, набрала міліцію:

 "Алло, це Олена Федорівна Землянова, мені дзвонив якийсь тип! Казав, що привіз якусь Соню, але я її не знаю! Думаю, він когось викрав!"

Подолюк, відчуваючи, що пастка затягується, знову набрав Олену. 

"Олено, виглянь у вікно!" — крикнув він у слухавку, тримаючи Соню, яка продовжувала плакати.

 Удалині вже гуділи сирени, і він, озираючись, гарикнув у бік міліційних 🚔машин: 

"Не підходьте, бо гірше буде!" — і разом із Сонею повернувся в 🚙 машину

Олена, стоячи біля вікна, побачила 🚙 старий «Ланос», а в телефоні чула плач дитини. Її серце❤ стиснулося.

У цей момент до її квартири постукали. Двоє міліціонерів у формі увійшли.

 "Олено Федорівно, вам треба вийти з нами," — сказав один із них. 

Вона, не вагаючись, пішла за ними, тримаючи телефон, де ще лунали уривки голосу Подолюка: 

"Зараз я віддам її тобі!" 

Олена, намагаючись зберегти спокій, відповіла:

 "Здайся міліції, я віднесу її до батька і матері."

Подолюк, захекавшись, вигукнув: 

"Так батько у твоїй квартирі!" 

Олена холодно відрізала:

 "Хай міліція розбирається."

На вулиці вже зібралися 🐍ЗМІ, камери блимали, а натовп гудів. міліційні машини оточили "Ланосі". Раптово спецпідрозділ увірвався до машини. Двері розчахнулися, і Подолюка витягли з-за керма. Він кричав і пручався, але його швидко закували в наручники. 

"Ви всі поплатитеся!" — репетував він, коли його виводили.

У машині залишилася Соня, її плач розривав тишу. Олена, не витримавши, підійшла до міліції:

 "Дозвольте мені її заспокоїти, благаю!"

 Один з офіцерів кивнув:

 "Добре, але швидко." 

Олена обережно взяла дитину на руки, притисла до себе і почала гойдати. 

"Тихо, маленька, все добре," — шепотіла вона, погладжуючи Соню по спинці. Плач поступово стихав, і незабаром дівчинка заснула, згорнувшись у її обіймах.

Журналісти 📷 знімали кожен момент, а Жанна, яка щойно прибігла на місце, кинулася до Олени. 

"Соня!" — вигукнула вона, забираючи маля.

Олена, витираючи сльози, відступила:

 "Вона в порядку. Міліція все зробила." 

Жанна, обіймаючи Соню, лише кивнула, не в змозі говорити.Але потім напустилася на Олену.

Подолюка відвели до міліційної машини. Погоня закінчилася, але історія залишила в усіх відчуття тривоги та полегшення водночас. Соня була в безпеці, а Подолюк отримав те, на що заслужив.

Сьогодні в мене був чудовий настрій. Тепер я остаточно отримав усі атестаційні та реєстраційні документи, став уже не помічником, а справжнім адвокатом. Отож, атестаційні іспити я успішно склав, потім і далі працював помічником і пройшов успішно необхідний термін стажування, без нарікань і з подяками. А після складання присяги та отримання свідоцтва мене зареєстрували. І я вже міг самостійно вести справи.

Щойно, точніше, годину тому мене занесли до бази, а свідоцтво про атестацію ще гріє кишеню. Я працював помічником Оксани Олексіївни, моєї начальниці, вже два роки, і вона завжди називала мене Дан — скорочено від Богдана. Ми на "ви", хоча її теплота і віра в мене завжди відчувалися. Сьогодні, коли я зайшов до її офісу з документом в руках, вона посміхнулася: 

«Вітаю, Дан! Ви це заслужили. Тепер ви не мій помічник, а повноцінний адвокат!»

Я ще не встиг осмислити її слова, як 🐂задзвонив її телефон. Оксана Олексіївна відповіла, і її обличчя миттю стало серйозним.

 "Оксано, якийсь тип дзвонив, казав про якусь Соню!" — почув я схвильований голос зі слухавки. Це була Олена, подруга Оксани.

 "Їдемо негайно," — кинула мені Оксана, хапаючи 🎒 сумку. Я ще не знав, у що ми вплутуємося, але адреналін уже бив у скроні.

Ми прибули на місце — двір, де гуділи сирени, блимали камери 🐍 ЗМІ, а міліція оточила старий «Ланос». Навколо гомонів натовп, журналісти штовхалися, намагаючись зловити 📸 кадр. Оксана Олексіївна рішуче протиснулася вперед і заявила: 

"Я подруга Олени, Оксана, а це її адвокат, Богдан Борзаков."

Я ледь не подавився від її слів. Адвокат клієнтки, яку я бачу вперше в житті! Та ще й міліції повний двір, а за ними підтягуються репортери з усіх 📺 телеканалів. Класний початок кар’єри, нічого не скажеш.

Напружена ситуація. Міліція щойно витягла з машини якогось типа — як 🐂я зрозумів, Подолюка. Він кричав і пручався, коли його заштовхували в наручниках до міліційного авто.

"Ви всі поплатитеся!" — репетував він, але його голос заглушили сирени.

У машині залишилася тримісячна дівчинка, Соня, яка плакала так, що серце стискалося. Олена, висока жінка з блідим обличчям, стояла поруч і заспокоювала дитину.

Я стояв осторонь, намагаючись розібратися в хаосі. Підійшов капітан Прожогін, міцний чоловік із суворим поглядом. 

"Олено Федорівно," — звернувся він до неї, — "ми знаємо, що ви не злочинниця. Але цей Подолюк звинувачує вас, тому проїдьте з нами для з’ясування." 

Олена заклякла, її очі наповнилися страхом. Оксана Олексіївна втрутилася: 

"Олено, спокійно. Я тобі адвоката привезла."

Вона кивнула на мене, і я відчув, як на мені зійшлися всі погляди.

Тут прибігла Жанна, мати Соні. Її обличчя було мокрим від сліз, але коли вона побачила доньку в руках Олени, то кинулася до неї. 

"Соня!" — вигукнула вона, забираючи дитину. Але потім її погляд упав на Олену, і в ньому спалахнула лють.

 "Це ти винна! Ти його попросила!" — крикнула вона. Олена затрусилася, але я ступив уперед: 

"Олено Федорівно, все в порядку. Я ваш адвокат, вам нічого не буде. Ми розберемося."

Оксана Олексіївна поклала руку мені на плече:

"Ви впораєтеся, Дан."

Її слова додали мені впевненості, хоча в голові крутилися десятки питань. Хто такий Подолюк? Чому він звинувачує Олену? І що за історія з цією Сонею? Але я знав одне: мій перший день 🐂як адвоката точно не буде нудним.

Міліція повела Олену до машини для допиту, а я пішов за ними, готуючись захищати свою першу клієнтку. Жанна, тримаючи Соню, дивилася на нас із сумішшю гніву й полегшення. Журналісти гуділи, як🐝 бджоли, знімаючи кожен наш крок. Я глибоко вдихнув і подумав: "Ну що ж, Дан, ти в грі."

Незабаром нас запросили до відділку для допиту. Олена сиділа навпроти капітана Прожогіна і старшого лейтенанта Савіна, міцних чоловіків із суворими поглядами. Я, як її адвокат, був присутній, тримаючи в руках блокнот і намагаючись виглядати впевненіше, ніж 🔪 почувався. Олена спокійно, але твердо заявила:

"Я нічого не знаю про цю Соню. Сьогодні мені подзвонив якийсь чоловік, я потім дізналася, що це Подолюк. Сказав, що привіз дитину за моїм проханням, але я ніколи нічого подібного не просила. Я одразу повідомила міліцію."

Прожогін кивнув і почав ставити запитання:

Прожогін: Олено Федорівно, розкажіть детально, коли й за яких обставин вам подзвонив цей чоловік?

Олена: Це було вдень, десь після обіду. Я була вдома, готувала вечерю. Раптом задзвонив телефон, номер невідомий. Він сказав, що це Подолюк, і що він привіз якусь Соню, бо я нібито просила. Я здивувалася, бо ніякої Соні не знаю і нікого не просила привозити.

Савін: Що саме він говорив? Чи були погрози?

Олена: Спочатку він звучав упевнено, казав щось на кшталт: "Ти ж просила забрати її, я привіз." Я відповіла, що це помилка, що я не знаю ніякої Соні. Тоді він почав нервувати, кричав: "ти все знаєш!" Я сказала, що не розумію, про що він.

Прожогін: Що було далі? Він ще дзвонив?

Олена: Так, ще раз. Сказав, щоб я виглянула у вікно, бо він нібито біля мого будинку. Я виглянула і побачила той сірий "Жигулі". І… я почула плач дитини. Він крикнув у слухавку: "Зараз я віддам її тобі!" Я була шокована, одразу набрала міліцію.

Савін: Ви кажете, що почули плач. Ви бачили дитину?

Олена: Він вийшов з машини та показав її. Міліція приїхала швидко, попросила мене вийти на вулицю. Я побачила машину, а в ній — дівчинку, Соню. Вона плакала, я не могла цього витримати. Попросила міліціонерів дозволити мені її заспокоїти. Вони дозволили, я взяла її на руки, почала гойдати. Вона заснула в мене на руках.

Прожогін: Чи було щось ще, що може допомогти слідству? Може, він згадував якісь імена, деталі?

Олена: Він згадував мого чоловіка, Кирила. Казав, що це Кирило йому сказав забрати дитину. Але це брехня! 

Прожогін і Савін переглянулися, записуючи її слова. Потім Прожогін оголосив, що буде очна ставка з Подолюком. Його ввели до кабінету — кремезного, з червоним від злості обличчям. Він одразу почав:

 "Я не з багатих крадіїв, щоби купувати собі адвокатів!" 

Я не стримався:

 "Судячи з грошей, які в тебе знайшли, ти саме грабіжник. І ще й знущаєшся з дітей." 

Подолюк спалахнув:

 "Це вона все організувала!" — і тицьнув пальцем на Олену.

Та спокійно відповіла: 

"Я не знаю цього чоловіка. Сьогодні він мені подзвонив, але раніше я його не бачила і не чула."

Подолюк, лютуючи, вигукнув:

 "Звідки в мене твій номер, якщо ти мене не знаєш?"

 Олена холодно відповіла: 

"А звідки в мене твій номер? Ти сам мені дзвонив. Де ти його роздобув — я не зобов’язана гадати, тим більше перед викрадачем." 

Подолюк не вгамовувався: 

"Ти звільнила мене з роботи!"

 Олена знизала плечима: 

"Може, й звільнила. Значить, правильно зробила, бо ніхто зі звільнених мною не оскаржував цього в суді."

 Подолюк закричав:

 "Ти не мала права! Ти лише дружина директора!" 

Олена відрізала: 

"Зараз у міліції тобі пояснять, хто на що має право. Перегляньте, панове накази — чий там підпис."

 Я відчув, що настав мій момент, і попросив у капітана Прожогіна дозволу поставити запитання. Той кивнув. Я повернувся до Подолюка: 

"Коли саме Землянова наказала тобі викрасти дитину?" 

Він зам’явся, явно не чекаючи такого. Я додав: 

"Дзвінки з твого номера перевірять. І вхідні, і вихідні."

— Подолюк, твоя гра закінчилася, — втрутився капітан Прожогін його голос був спокійним, але з металевим відтінком. — Баранчук упізнав тебе. Це ти в нього стріляв.

Подолюк різко підняв голову, його очі розширилися від шоку.

— Я не стріляв! Не я стріляв! — вигукнув він, стукаючи кулаком по столу так, що наручники брязнули.

Прожогін нахилився ближче, погляд пронизував злочинця.

— Тоді хто? — запитав він холодно.

Подолюк раптово замовк, його губи затремтіли. Він зрозумів, що бовкнув зайве, але Лагуна не виказав. Його очі опустилися до столу, а піт проступив на лобі. Прожогін перезирнувся з Савіним, який ледь помітно кивнув, записуючи щось у блокнот.

 Подолюк вибухнув лайкою, і його вивели з кабінету, бо він уже не міг стриматися.

Олена, зітхнувши, попросила сигарету. Я не курю, але ще з часів роботи помічником Оксани Олексіївни завжди носив із собою пачку — клієнти та свідки часто просили. У мене було кілька марок, я дістав "Мальборо" і простягнув їй. Прожогін і Савін кивнули — можна. Олена закурила, її руки тремтіли. 

"Там про здоров’я пишуть, — сказала вона, киваючи на пачку, — а я не можу дитину народити. А цей… цей Подолюк…"

 Вона коротко переказала події: дзвінок, погрози, як він під’їхав до її будинку з дівчинкою, як міліція попросила її вийти, як вона забрала Соню. 

"Я просто хотіла, щоб дитина була в безпеці," — закінчила вона, затягуючись.

Прожогін слухав уважно, а потім сказав:

 "Олено Федорівно, ми знаємо, що ви не злочинниця. Але вам не можна покидати Київ, поки триває слідство."

 Я додав:

"Олено Федорівно, ви тримаєтеся суперово. Ми все владнаємо."

 Вона слабо посміхнулася, але в її очах читалася втома.

Допит закінчився, і ми вийшли з відділку. На вулиці все ще гуділи журналісти, але я вже не звертав на них уваги. Мій перший день як 🐂адвоката був хаотичним, але я відчував, що впорався. Олена подякувала мені, і я пообіцяв, що буду на зв’язку.

Кирило Васильович Маслов завжди любив швидкість. На трасі його 🚘 чорний «Мерседес» гудів, як звір, розтинаючи повітря, а асфальт під колесами зникав із шаленою швидкістю. Цього разу він їхав із відрядження в Черкасах, коли отримав дзвінок від знайомого з Києва. Голос у слухавці тремтів: «Кирило, біда! Олену забрали в міліцію, а твою доньку, Соню, викрали! Якийсь Подолюк, кажуть, усе влаштував!» Кирило відчув, як 🐂кров ударила в голову. Соня, його тримісячна донька від Жанни, була для нього всім, хоч він і бачив її лише кілька разів. А Олена, його законна дружина, у відділку? Це не вкладалося в голові.

Він різко натиснув на газ, і «Мерседес» 🚘рвонув уперед. Траса Київ-Обухів була майже порожньою, лише поодинокі фури траплялися назустріч. У голові крутилися уривки думок: «Як 🐂це сталося? Здається.я згадав, що за Подолюк. Чому Олена?» Кирило міцніше стиснув кермо, його пальці побіліли. Він не помічав, як стрілка спідометра підповзала до 140 км/год. Темрява за вікном зливалася в суцільну смугу, лише фари вихоплювали шматки дороги.

Біля Обухова, на різкому повороті, він не впорався з керуванням. Дорога була слизькою від дощу, що пройшов годину тому, а швидкість — занадто високою. «Мерседес» занесло, колеса завищали, і🚘 машина, крутнувшись, вилетіла в кювет. Удар був сильним: переднє скло тріснуло, подушка безпеки вистрілила, вдаривши Кирила в груди. Секунду він сидів нерухомо, відчуваючи, як 🐂біль розливається по всьому тілу. Голова гуділа, ліва нога пульсувала нестерпно.

Кирило, хитаючись, вибрався з🚘 машини. Його джинси були порвані, кров сочилася з рани на коліні. Він кульгав, спираючись на покручений капот. На дорозі зупинилася «швидка», що 🚑 випадково проїжджала повз. Водій, побачивши аварію, одразу викликав підмогу. 

«Тримайся, чоловіче!» — крикнув медик, вибігаючи до Кирила. Той лише кивнув, стискаючи зуби від болю.

У лікарні Обухова його швидко оглянули. Переломів, на щастя, не було, але сильний забій ноги та струс мозку змусили лікарів наполягти на шпиталізації. Кирило лежав на лікарняному ліжку, вдихаючи запах дезінфекції. Його телефон лежав поруч, екран блимав повідомленнями, але він не мав сил їх читати. «Соня… Олена… Що там у Києві?» — крутилося в голові. Медсестра, молода дівчина з добрими очима, принесла йому води та сказала: 

«Відпочивайте, вас завтра оглянуть. Родичам повідомили». 

Кирило тільки зітхнув. Він знав, що Олена приїде, попри все. Але зараз він міг лише чекати, стискаючи кулаки від безсилля.

Лагун сидів у своїй тісній орендованій квартирі на околиці Києва, коли по телевізору почали крутити термінові новини. Камера показувала, як міліція витягує якогось типа з сірого «Ланоса» Наручники, крики, натовп журналістів — і тут диктор називає ім’я: Подолюк.. "От ідіот," — подумав Лагун, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі. Якщо цей дурень заговорить, кінець. А навіть якщо він триматиме язик за зубами, копи скоро обшукають його квартиру. А там — повно відбитків Лагуна.. На кожному клятому куті.

Лагун вимкнув телевізор 📺 і почав гарячково міркувати. Залишатися в Києві — самогубство. Треба валити, і негайно. Лагун вже давно приглянув машину 🚙 для такого випадку — старенький чорний "Опель", припаркований у дворі сусіднього будинку. Власник, якийсь пенсіонер, тижнями не виїжджав, тож Лагун знав, що встигне.

Не гаючи часу, він згріб у спортивну сумку все, що могло знадобитися: награбоване з наших із Подолюком справ — кілька пачок готівки, золоті ланцюжки, годинник, — плюс старий пістолет, загорнутий у ганчірку. Кинув туди ж пару футболок,🔪 ніж і пляшку води. Перевірив, чи заряджений 🔫 ствол, і вислизнув із квартири, зачинивши двері тихо, ніби злодій. Хоча, що там, він же і є злодій.

На вулиці було темно, лише ліхтарі гуділи над головою. "Опель" стояв там, де Лагун його бачив востаннє. Відкрити двері й замкнути дротик зайняло хвилин п’ять — стара школа, як любив казати Подолюк. Лагун кинув сумку на заднє сидіння і виїхав із двору, тримаючись якомога далі від головних доріг. Сирени десь вдалині нагадували, що Київ гуде, як розтривожений вулик.

Лагун гнав у бік Обухова, передмістя, де можна було б кинути тачку і зникнути. Дорога була порожньою, лише фари вихоплювали з темряви силуети дерев. У голові крутилася одна думка: "Тільки б не спіймали." Подолюк, дурень, зіпсував усе, ніколи не слухав.

В Обухові Лагун загнав "Опель" у тихий провулок біля занедбаного гаражного кооперативу. Витяг сумку, перевірив, чи не залишив нічого в машині, і протер кермо й ручку дверей рукавом. Нехай копи думають, що це просто чергова крадіжка авто. Сумку 🎒 перекинув через плече і пішов пішки, тримаючись тіні. Київ залишився позаду, але Лагун знав: спокій тільки сниться. Треба знайти новий сховок, і то швидко.