Раді Вас бачити!

Через дві години до Обухівської лікарні під’їхала 🚑 автівка з Києва. Двоє медиків, чоловік і жінка, допомогли Кирилу пересісти на ноші. Його ногу зафіксували шиною, а сам він тримався за поручень, стискаючи зуби від болю. Віра Гаврилівна стояла поруч, тримаючи його за 🤚 руку.

— Кириле, тримайся, — тихо сказала вона. — Я зателефоную Олені, скажу, що ти їдеш.

— Дякую, Віро Гаврилівно, — відповів Кирило, його голос був слабким, але вдячним.

Прожогін і Савін їхали слідом за швидкою. Дорога до Києва була тихою, лише сирена швидкої іноді різала тишу. 

У швидкій 🚑 Кирило лежав, дивлячись у стелю. Медик, молодий хлопець із серйозним обличчям, перевіряв його пульс. Кирило думав про Соню, про Олену, про те, як 🐂 усе заплуталося. 

«Треба виправити все, — шепотів він сам до себе. — Треба повернутися до них».

Траса тяглася вперед, а Київ наближався. Для Прожогіна і Савіна це був лише ще один день роботи, але для Кирила — шанс на краще. А десь у тіні Обухова Лагун ховався, не знаючи, що його час спливає.

Валентина Миколаївна стояла біля виходу з будівлі, де працював Баранчук, тримаючи в руках теку з логотипом «Агрус». Прохолодний вечірній вітер гойдав тополі, а вона, поправляючи строгу зачіску, чекала, коли Баранчук з’явиться. Нарешті він вийшов, у тій самій старій куртці, з втомленим, але спокійним виразом обличчя. Побачивши Валентину, він здивовано зупинився.

— Пане Баранчук, — почала Валентина, роблячи крок назустріч, — є хороші новини. Міліція впіймала одного з бандитів, які вас пограбували. Це Подолюк. Знайшли схованку, де він тримав 💶 гроші. Ваші гроші 💸 там, усе в порядку.

Баранчук завмер, його очі розширилися від несподіванки. Він провів рукою по волоссю, намагаючись осмислити почуте.

— Справді? — перепитав він. — Тобто… мої 💶 гроші? І того гада спіймали?

— Так, — кивнула Валентина, дозволяючи собі легку усмішку. — Другого, Лагуна, ще шукають. Міліція каже, що вони на гарячому сліді. Якщо його впіймають, ви отримаєте свій 💶 виграш у повному обсязі, без тих сімдесяти п’яти відсотків, що ми вже повернули.

Баранчук видихнув, його обличчя розпливлося в широкій посмішці. Він схопив руку Валентини та міцно потиснув її.

— Валентино Миколаївно, дякую вам! І за те, що позавчора повернули частину, і за це… Я не знаю, як🐂 вам дякувати! Ви з «Агрусом» і міліція — це ж просто… спасибі!

Валентина злегка відвела погляд, ніби зніяковівши від такого пориву, але її голос залишався діловим.

— Це наша робота, пане Баранчук. А за повернення грошей 💶 подякуйте ще й В’ячеславу Олександровичу з «Агруса». Вони добре попрацювали з міліцією. І ще одне: будьте обережнішим. Наступного разу беріть охорону, якщо сума велика.

— Та я вже зрозумів, зрозумів! — Баранчук засміявся, хоча в його очах ще проглядала тінь недавнього страху. — Більше ніяких прогулянок із кейсом через двори.

Валентина кивнула, дістала сигарету і, як 🐂завжди, запалила її, пускаючи дим убік.

— Міліція працює, скоро, думаю, і другого спіймають, — додала вона. — Якщо щось нове, я вам повідомлю. Бережіть себе.

— Дякую ще раз! — Баранчук усміхнувся, махнув рукою на прощання і попрямував додому, цього разу обираючи людну вулицю. Валентина дивилася йому вслід, затягнулася сигаретою і, кинувши недопалок у найближчу урну, пішла до машини, де на неї чекав В’ячеслав Олександрович.

— Ну що, порадували чоловіка? — запитав В’ячеслав, посміхаючись, коли Валентина сіла в авто.

— Порадували, — відповіла вона, пристібаючи ремінь. — Але Лагуна треба знайти. Без нього справа не закрита.

— Знайдемо, — впевнено кивнув В’ячеслав. — Міліція на нього вже полює, а ми свої ниточки тягнемо. «Агрус» не відступає.

Валентина глянула на нього, посміхнувшись кутиком губ.

— Твоя ягода з камерами працює, — сказала вона. — Але давай швидше, бо я вже втомилася від цих пригод.

В’ячеслав розсміявся, завів двигун, і машина рушила в бік офісу «Агруса», де на них чекала нова порція документів і дзвінків від капітана Прожогіна.

. 

Дув свіжий вітерець, але я відчував, як піт пробивається під сорочкою. Мій перший тиждень як адвоката, а я вже по вуха в справі, яка гудить по всіх новинах країни. Олена Федорівна Землянова, моя перша клієнтка, сиділа поруч у 🚖 таксі, що мчало нас до прокуратури. Її руки, стиснуті на колінах, ледь тремтіли, але обличчя зберігало спокій. Я бачив, що вона тримається з останніх сил. Після викрадення Соні, допиту в міліції та аварії її чоловіка Кирила вчорашній день висмоктав із неї всі емоції. Але вона не зламалася. Жінки на кшталт Олени — сталь..

— Богдане, — тихо сказала вона, дивлячись у вікно, — як думаєте, це надовго? Я вже втомилася від цих допитів.

Я посміхнувся, намагаючись додати їй впевненості.

— Олено Федорівно, це формальність, так вони сказали. Ми зайдемо, відповімо на їхні запитання, і ви поїдете додому. Я з вами.

Вона кивнула, але її очі залишалися тривожними. Я не став додавати, що в прокуратурі рідко буває "просто формальність". Нехай вона зберігає спокій. Моя робота — думати за неї та тримати ситуацію під контролем.

Таксі 🚖 зупинилося біля сірої будівлі прокуратури. Старий радянський фасад, облуплена фарба на дверях і запах кави з дешевих автоматів у коридорі — усе це створювало відчуття, ніби час тут зупинився. Ми з Оленою піднялися на другий поверх, де нас чекали слідчий Лефтеров і прокурор Едуард Чванов. Я тримав у руках теку з нотатками, хоча знав, що сьогодні, швидше за все, буду просто слухати. Іноді мовчання — найкраща стратегія.

У кабінеті пахло папером і тютюном. Лефтеров, худорлявий чоловік із гострим поглядом і тонкими вусами, сидів за столом, гортаючи теку зі справою. Поруч, у кріслі, розвалився Чванов — кремезний, із широким обличчям і впевненою посмішкою, яка, здається, ніколи не сходила з його губ. Він виглядав🐂 як людина, що звикла тримати все під контролем, але я помітив, що його пальці нервово постукують по столу. Щось у цій справі його непокоїло.

— Олено Федорівно, доброго дня, — почав Лефтеров, вказуючи на стілець навпроти. — Сідайте, будь ласка. І ви, пане адвокате. Це проста формальність, не хвилюйтеся.

Я допоміг Олені сісти, сам зайняв місце поруч і поклав теку на коліна. Чванов глянув на мене, ніби оцінюючи, але я лише спокійно кивнув. Нехай думають, що я просто молодий адвокат, який ще не встиг набити шишок. Мовчання — мій козир.

— Олено Федорівно, — продовжив Лефтеров, — ми викликали вас, щоб уточнити деякі деталі. Прокурор Чванов особисто контролює цю справу, але я вас запевняю: звинувачень проти вас немає. Ми просто хочемо закрити всі прогалини.

Чванов кивнув, його голос був низьким і трохи хрипким.

— Саме так. Ми не маємо наміру висувати вам звинувачення, пані Землянова. Але Подолюк наполягає на своїй версії, і ми мусимо перевірити кожну дрібницю.

Олена випрямилася, її голос був спокійним, але твердим.

— Я вже все сказала міліції. Подолюк подзвонив мені, назвався і сказав, що привіз якусь Соню, бо я нібито просила. Я ніколи не просила його ні про що. Я не знала, що він викрав дитину, поки не побачила машину і не почула плач. Я одразу зателефонувала в міліцію.

Лефтеров кивнув, записуючи щось у блокнот.

— Так, ми бачили ваш дзвінок у журналі. Але розкажіть ще раз про той момент, коли Подолюк згадав вашого чоловіка, Кирила.

Олена зітхнула, її пальці стиснулися сильніше.

— Він сказав, що Кирило нібито просив забрати Соню. Але це брехня. Кирило був у відрядженні, він навіть не знав про цей хаос. Я сама була здивована, коли Подолюк подзвонив. Він кричав, нервував, казав, що я все знаю. Але я не знала! Я не бачила його і не чула до того дня.

Чванов нахилився вперед, його очі звузилися.

— А чому, на вашу думку, він вибрав саме вас? Звідки в нього ваш номер?

Олена похитала головою.

— Не знаю. Може, тому що я наполягла на його звільненні? Він працював у нас на складі, хамив, крав, його вигнали. Можливо, він просто мстився.

Я слухав, не втручаючись. Олена трималася чудово — її відповіді були чіткими, без зайвих емоцій. Я помітив, як 🐂Лефтеров і Чванов переглянулися, ніби оцінюючи її слова. Вони явно шукали зачіпку, але Олена не давала їм жодного шансу. Мені це подобалося. Моя клієнтка була міцним горішком, і я відчував гордість, що стою на її боці.

Лефтеров відкинувся на спинку стільця.

— Добре, Олено Федорівно. Ваші свідчення збігаються з тим, що ви сказали в міліції. Але дозвольте уточнити: ви знали про стосунки вашого чоловіка з Жанною, матір’ю Соні?

Олена на мить замовкла, її обличчя стало ще блідішим. Мої плечі напружилися, але я вирішив і надалі мовчати. Це її історія, і вона має право відповісти так, як вважає за потрібне.

— Так, знала, — тихо сказала вона. — Кирило не приховував! Він дуже хотів дітей, а я до 35 років так і не змогла народити. Але я ніколи не мала нічого проти Соні. Вона просто дитина. І я не звинувачую Жанну. Це… це наше з Кирилом життя, і ми самі розбираємося.

Чванов кивнув, його посмішка стала трохи м’якшою.

— Розумію. Це непросто. Але ми мусимо питати.

Лефтеров закрив блокнот і глянув на Чванова, ніби чекаючи підтвердження. Прокурор встав, його постать заповнила собою половину кабінету.

— Олено Федорівно, дякуємо за співпрацю. Наразі у нас до вас більше немає запитань. Ви можете їхати додому. Але, будь ласка, залишайтеся в межах міста, поки слідство триває.

Олена кивнула, її плечі ледь помітно розслабилися.

— Дякую, пане прокуроре.

Я встав разом із нею, тримаючи теку в руках. Мовчання спрацювало — Олена впоралася сама, і я не мав потреби вплутуватися. Всередині я був задоволений: усе йшло так, як🐂 треба. Жодних звинувачень, жодних сюрпризів. Мій перший серйозний допит як адвоката, і моя клієнтка виглядала невинною в очах прокуратури. Чудовий старт, Дан, сказав я собі.

Ми вийшли з кабінету, спустилися сходами й опинилися на вулиці. Київ гудів своїм життям: трамваї дзеленчали, продавці з кіосків гукали покупців, а повітря пахло травою після нічного дощу. Олена зупинилася, глибоко вдихнула і повернулася до мене.

— Богдане, дякую, — сказала вона, її голос був тихим, але щирим. — Я боялася, що буде гірше.

— Ви молодець, Олено Федорівно, — відповів я, посміхаючись. — Трималися, як справжній боєць. Тепер їдьте додому, відпочиньте. Якщо щось буде — я на зв’язку.

Вона слабо посміхнулася, і я помітив, як втома в її очах змішалася з полегшенням.

— Ти хороший адвокат, Дан, — сказала вона, і я відчув, як тепло розливається в грудях. Оксана Олексіївна правду казала: я заслужив це.

Олена сіла в 🚖 таксі, що вже чекало біля тротуару. Я дивився, як машина 🚖 від’їжджає, зливаючись із потоком транспорту. Мій перший тиждень як адвоката був хаотичним, але я відчував, що впорався. Десь там, у тіні, ховався Лагун, Подолюк сидів в ізоляторі, а Кирило лежав у лікарні. Кажуть, що перша справа накладає відбиток на всю подальшу кар’єру. Скажу, що в моїй кар’єрі перша справа стосувалася викрадення немовляти, в другій моєю підзахисною була дівчинка-школярка. І надалі теж мої найбільш резонансні справи стосувалися дітей, історії якимось чином зачіпали цю тему. Історії зі спробою згвалтування і відсіччю жінок гвалтівникам у мене бували не так часто. Але таки бували.

Олена Федорівна Землянова вийшла з 🚖 таксі біля старої будівлі, де розташовувався офіс Оксани Олексіївни. Її темно-синя сукня злегка гойдалася від вітру, а втомлені очі ховали за собою напругу останніх днів. Вона міцно стиснула 🎒 сумочку, ніби шукаючи в ній опору, і попрямувала до входу.

Кабінет Оксани Олексіївни був невеликим, але затишним. Оксана, висока жінка з коротким каштановим волоссям і пронизливим поглядом, сиділа за столом, переглядаючи документи. Поруч, на стільці, сидів її помічник Кость — молодий чоловік із добродушною усмішкою і скуйовдженим чубом. Він щось нотував у блокноті, коли Олена постукала у двері.

— Заходь, Олено, — привітно сказала Оксана, відкладаючи папери. — Як ти?

Олена увійшла, її рухи були стриманими, але в очах читалася втома. Вона сіла на запропонований стілець, поклавши сумочку на коліна.

— Мене відпустили, — тихо почала вона. — Допит був недовгим. Сказали, що звинувачень немає, але я мушу залишатися в місті.

Оксана кивнула, її погляд був уважним, але теплим.

— Це добре. Богдан казав, що ти трималася молодцем.. Справжній боєць.

Кость, почувши про мене, ледь помітно насупився, але швидко опанував себе. Оксана помітила це і повернулася до нього з усмішкою.

— Не журіться. Ви теж скоро станете адвокатом. Богдан атестувався, а … ну, не цього разу, але наступна спроба ваша. Усе ж усе попереду. І, — вона зробила паузу, хитро примружившись, — у вас, Кость, чудова жінка. Це має надихати.

Кость ніяково посміхнувся, почервонів і встав.

— Дякую, Оксано Олексіївно. Я… піду документи розберу.

Він швидко вийшов, залишивши жінок наодинці. Олена дістала з сумочки пачку «Мальборо» і, зітхнувши, витягла сигарету.

— Ти теж куриш? — здивовано запитала Оксана, підіймаючи брову.

Олена слабо посміхнулася, запалюючи сигарету.

— Від того дня.

Оксана хмикнула, дістала з шухляди власну пачку і теж закурила. Дим повільно підіймався до стелі, створюючи в кімнаті легку імлу. Жінки мовчали кілька секунд, ніби даючи тиші сказати своє слово.

— Кримінальні справи — не мій профіль, — нарешті заговорила Оксана, видихаючи дим. — А Богдан дуже хотів за них братися. Я дозволяла йому допомагати моїм колегам, коли була нагода. Він горів цією справою. І, бачу, не дарма — з тобою він упорався.

Олена кивнула, її погляд блукав по кімнаті.

— Він молодий, але… надійний. Я боялася, що в прокуратурі буде складніше. Але вони просто уточнювали деталі. Про Подолюка, про Кирила… — вона замовкла, затягнувшись сигаретою. — Кирила, до речі, перевезли до Києва. Я зараз поїду в лікарню.

Оксана уважно глянула на неї, тримаючи сигарету між пальцями.

— Як він? Чула, аварія була серйозна.

— Забій ноги, струс мозку. Лікарі кажуть, стабільний. Мама з ним була в Обухові, а тепер він у київській лікарні. Хочу побачити його, поговорити… — Олена зітхнула, її голос став тихішим. — Оксано, я так втомилася бути сильною. Всі думають, що я залізна. А я… я просто хочу, щоб усе це закінчилося.

Оксана нахилилася до подруги.

— Олено, ти тримаєшся краще, ніж 🔪 багато хто на твоєму місці. І ти не сама. У тебе є мама, є Богдан, є я. І Кирило… він видужає, і ви розберетеся. І колеги теж підтримають. Я знаю, що ти не хотіла бути сильною. Зараз тобі важко, а ле Кирило одужає — стане легше.

Олена слабо посміхнулася, її очі блиснули від сліз, але вона швидко опанувала себе.

— Дякую, Оксано. Ти завжди вмієш підібрати слова.

Вони почали розмовляти на різні теми: про погоду, про Київ, про старі кафе на Подолі, де ще подавали пристойну каву. Оксана обережно уникала згадок про дітей, знаючи, як боляче ця тема ранить Олену. Вона розповідала про своє навчання на юридичному, про перші справи. Олена слухала, іноді посміхаючись, і на мить її втома відступала.

Коли сигарети догоріли, Олена встала, поправивши сукню.

— Пора до Кирила. Дякую, що вислухала.

Оксана підвелася, обійняла її коротко, але міцно.

— Тримайся, Олено. І дзвони, якщо що. Богдан із тобою, а я завжди напохваті.

Олена кивнула, взяла сумочку і вийшла з офісу. На вулиці вона глибоко вдихнула прохолодне повітря, відчуваючи, як 🐂напруга потроху відпускає. Вона знала, що попереду ще багато випробувань, але слова Оксани додавали їй сил. Сівши в таксі, вона назвала адресу лікарні, де чекав Кирило, і подумала: «Може, ми ще все виправимо».

Олена Федорівна Землянова припаркувала свій старенький «Форд» біля київської лікарні, де лежав її чоловік, Кирило. Її темно-синя сукня гойдалася від легкого вітру, а сумочка, міцно стиснута в руці, видавала її напругу. Олена поправила волосся і рішуче рушила до входу.

Я сидів у своєму кабінеті. Справа з викраденням Соні та звинуваченнями Подолюка гуділа в новинах, а я, хоч і молодий, уже відчував, як 🐂ця історія тягне мене в самісінький вир.

Двері скрипнули, і до кабінету зазирнула Оксана Олексіївна, моя наставниця. Її тепла посмішка, 🐂 як завжди, діяла заспокійливо, але в очах блищав лукавий вогник.

— Дан, ви молодець, — сказала вона, спираючись на одвірок. — Я бачила, як ви трималися з тими журналістами біля прокуратури. Спокійний, упевнений, жодного зайвого слова. Для першого тижня — це сильно.

Я посміхнувся, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. Оксана Олексіївна вміла хвалити так, що хотілося працювати ще краще.

— Дякую, Оксано Олексіївно, — відповів я, поправляючи теку на столі. — Чесно кажучи, я думав, що вони мене розірвуть. Камери, мікрофони, усі кричать: «Чому Подолюк звинувачує Землянову?» А я стою і думаю: «Дан, тільки не бовкни дурницю».

Вона засміялася, її сміх був легким і заразливим.

— Ти не просто не бовкнув, а ще й вигляд мав, як досвідчений адвокат. «Ніяких коментарів, усе в межах слідства» — це ж класика! Я пишаюся, Дан. Олена тобі вдячна, до речі. Сказала, що ти її витягнув із того пекла.

Я знизав плечима, намагаючись приховати, як мені приємно.

— Вона сама молодець. Тримається, як 🐂сталь. Я тільки підстрахував.

Оксана кивнула, але її погляд затримався на мені.

— Не применшуйте себе. Це тільки початок. Але, — вона зробила паузу, хитро примружившись, — тримайте вуха гостро. Журналісти тепер не відпустять. І Подолюк ще може викинути щось нове.

— Я готовий, — відповів я, хоча всередині промайнула тривога. Подолюк був як 🐂загнаний звір — непередбачуваний і злий. А його зв’язок із Лагуном додавав справі пікантності.

Раптом у дверях з’явився Кость, мій давній друг ще з першого курсу юрфаку. Його русяве волосся було скуйовджене, а в очах читалася суміш заздрощів і щирої радості. 

— О, Дан, зірка телебачення! — пожартував він, спираючись на одвірок поруч з Оксаною. — Бачив тебе в новинах. Стоїш, як Джеймс Бонд, а журналісти гудуть навколо. Ну ти даєш!

Я засміявся, відчуваючи, як 🐂напруга спадає.

— Та який Бонд, Кость? Я там ледь не забув, як мене звати. А ти чого заздриш? Твоя черга скоро.

Кость зітхнув, його посмішка стала трохи кислою.

— Ну, не цього разу. Атестацію я завалив, ти ж знаєш. Але, — він підморгнув, — я не здаюся. Ще покажу, хто тут головний адвокат. А ти молодець, Дан. Справді. Перша справа, і одразу такий галас.

Оксана Олексіївна глянула на нього з теплотою.

— Кость, не журіться. Ви ще свій шанс візьмете. А Дан… ну, він просто трохи швидше стартанув, — вона підморгнула мені. — Але ви ж команда, правда?

— Аякже, — відповів Кость, підіймаючи чашку кави, ніби тост. — За Дана, нашого героя!

Я закотив очі, але всміхнувся.

— За нас усіх, Кость. І за твою атестацію наступного разу.

Оксана Олексіївна поплескала нас обох по плечах.

— Ну, панове, за роботу. Дан, тримайте мене в курсі, якщо щось нове по Олені. А ви, Кость, розберіть оті документи по спадковій справі, бо там клієнт уже дзвонить щогодини.

Вона вийшла, залишивши нас із Костей. Він затримався на мить, глянув на моє свідоцтво на столі й тихо сказав:

— Серйозно, Дан, ти круто почав. Але я тебе ще наздожену, готуйся.

— Чекаю, — відповів я, простягаючи йому руку. Він потиснув її, усміхнувся і пішов до свого кабінету.

Я відкинувся на спинку крісла, дивлячись на свідоцтво. Перший тиждень адвокатом — і вже пограбування, викрадення дитини, допити, журналісти. У голові крутилися слова Прожогіна: «Подолюк, твоя гра закінчилася».

У лікарняному коридорі пахло дезінфекцією, а скрипуча підлога видавала кожен крок. Олена піднялася на другий поверх, до палати №12, де лежав Кирило. Її серце стискалося від тривоги, але вона тримала себе в руках. Постукавши, вона тихо відчинила двері. Кирило лежав на ліжку, його нога була забинтована, а на скроні виднів синець. Побачивши Олену, він спробував сісти, але скривився від болю.

— Олено, — його голос був хрипким, але в очах спалахнула радість. — Ти прийшла.

— Звичайно, прийшла, — відповіла вона м’яко, сідаючи на стілець біля ліжка. — Як ти?

Кирило слабо посміхнувся, його пальці нервово стиснули простирадло.

— Живий. Нога болить, голова гуде, але лікарі кажуть, що викараскаюсь. А ти… як ти?

Олена зітхнула, її погляд блукав по палаті. Вона хотіла розповісти про допит, про звинувачення Жанни, про те, як тримала Соню на руках, але слова застрягли в горлі. Замість цього вона сказала:

— Усе гаразд. Мене відпустили, звинувачень немає. Богдан, адвокат, допоміг. Молодий, але тямущий.

Кирило кивнув, його очі потемніли.

— Я чув про Соню… і про Подолюка. Олено, я не знав, що він… що він тебе втягне. І Соню… — його голос затремтів, і він відвів погляд.

— Не треба, Кириле, — тихо перебила Олена. — Соня в безпеці, з Жанною. А я… я впораюся. Ти просто видужуй.

Вона простягнула руку і ледь торкнулася його 🤚 долоні. Кирило стиснув її пальці, і на мить у палаті запанувала тиша, наповнена невимовленими словами. Олена відчувала, як у грудях стискається від болю і водночас полегшення. Вони з Кирилом пережили багато, і, можливо, ще переживуть.

— Я винен перед тобою, — раптово сказав він, його голос був тихим, але щирим. — За все. За Жанну, за Соню, за те, що не був поруч, коли це сталося.

Олена похитала головою, її очі блиснули від сліз, але вона стрималася.

— Не час для цього, Кириле. Видужуй. А там… розберемося.

Вона підвелася, поправляючи сукню. Їй хотілося закурити, але вона згадала свою обіцянку собі — не при Кирилі. Вона посміхнулася йому, намагаючись виглядати впевненіше, ніж 🔪 почувалася.

— Я ще завітаю. Відпочивай.

Кирило кивнув, його погляд був сповнений вдячності.

— Дякую, Олено. Ти… ти найкраща.

Вона вийшла з палати, відчуваючи, як напруга повільно відпускає. У коридорі вона зупинилася, спершись на стіну, і глибоко вдихнула. 

На виході з лікарні Олену чекала Віра Гаврилівна, її мати. Вона стояла біля входу, тримаючи в руках маленьку сумку, і її очі, як завжди, випромінювали тепло і турботу. Побачивши доньку, вона посміхнулася і ступила їй назустріч.

— Оленко, як він? — запитала Віра, її голос був м’яким, але з ноткою тривоги.

— Живий, — відповіла Олена, обіймаючи матір. — Каже, що викараскається. Я вірю.

Віра Гаврилівна погладила її по спині, як у дитинстві.

— Ти молодець, доню. Я знала, що ти впораєшся. А тепер поїхали до тебе. Тобі треба відпочити.

Вони сіли в «Форд», і Олена повільно рушила 🚙 з лікарняного двору. У салоні було тихо, лише легке гудіння двигуна порушувало тишу. Олена міцно тримала кермо, відчуваючи, як бажання закурити наростає, але при матері вона не могла собі цього дозволити. Віра Гаврилівна, ніби відчуваючи її стан, поклала руку їй на плече.

— Оленко, я знаю, як тобі важко, — тихо сказала вона. — Але ти сильна. Ти завжди була сильною. І я тут, з тобою. Ми все переживемо — і Соню, і цю справу, і Кирила.

Олена кивнула, її очі наповнилися сльозами, але вона не дала їм пролитися.

— Мамо, дякую, — прошепотіла вона. — Без тебе я б не витримала.

Віра Гаврилівна посміхнулася, її рука стиснула плече доньки міцніше.

— Ти моя дівчинка. Я завжди буду поруч. А тепер розкажи, що там у прокуратурі було?

Олена коротко переказала допит, уникаючи деталей про свої почуття. Вона розповідала про Лефтерова, Чванова, трохи про мене. Віра слухала уважно, іноді киваючи, а іноді хмурячи брови.

— Молодий адвокат, але тямущий, — задумливо сказала вона. — Добре, що Оксана тобі його порадила.

— Так, — погодилася Олена. — Без нього я б, мабуть, розгубилася.

Вони доїхали до будинку Олени. Стара п’ятиповерхівка виглядала затишно, попри облуплену фарбу на фасаді. Олена припаркувала машину і повернулася до матері.

— Мамо, давай я тебе підвезу додому, — запропонувала вона.

Віра Гаврилівна похитала головою, її посмішка була теплою, але рішучою.

— Ні, доню. Я доїду, тобі треба відпочити. І не сперечайся зі мною.

Олена зітхнула, але не стала наполягати. Вона знала, що з матір’ю сперечатися марно.

— Добре, мамо. Але подзвони, коли будеш удома.

— Обов’язково, — пообіцяла Віра, обіймаючи доньку. — Тримайся, Оленко. Усе буде добре.

Віра Гаврилівна вийшла з машини, поправляючи хустку на голові, і попрямувала до зупинки. Олена дивилася їй услід, відчуваючи, як тепло материнської підтримки зігріває її зсередини. Вона знала, що попереду ще багато випробувань, але з підтримкою матері вона зможе їх подолати.

В’ячеслав Олександрович увійшов до кабінету капітана Прожогіна, тримаючи в руках теку з логотипом «Агрус». Прожогін сидів за столом, переглядаючи рапорти, а Савін стояв біля дошки, додаючи нові позначки до схеми розслідування. Там і я якраз гостював.

— Добрий день, панове, — почав В’ячеслав, киваючи всім присутнім. — Є новина. Наші партнери з агенції в Обухові випадково зафіксували Лагуна. Кажуть, він з’явився вчора ввечері, біля одного з місцевих барів.

Прожогін підняв погляд, відкладаючи ручку, а Савін обернувся від дошки, зацікавлено звузивши очі.

— Обухів? — перепитав Прожогін. — Цікаво. Треба зв’язатися з їхніми операми, перевірити, що там і як. Савін, бери контакти обухівських, з’ясуй, чи є в них щось на Лагуна.

— Уже діло, — кивнув Савін, дістаючи телефон. — А що за партнери, В’ячеславе? Якісь деталі є?

— Поки тільки фото з камери біля бару, — відповів В’ячеслав. — Наші хлопці впізнали його за прикметами. Але точного місця перебування ще не знаємо.

Прожогін потер підборіддя, обмірковуючи.

— Ми, до речі, дещо знайшли, — сказав він. — Квартиру, з якої Подолюк і Лагун стежили за Баранчуком. Вона в тому ж дворі, де був напад. Плюс машину — той сірий «Опель». Зараз перевіряємо відбитки, документи, все, що може вивести на зв’язки Лагуна.

— Це добре, — кивнув В’ячеслав. — Якщо він в Обухові, може, ховається в когось зі знайомих. Або зняв хату.

— Дозвольте, панове, — сказав я. — Якщо у Лагуна немає зв’язків в Обухові, він міг зайняти квартиру, чиї господарі тимчасово виїхали. Таке часто буває. Або сусіди могли щось бачити, самі господарі написали про від'їзд на персональних або міських сайтах, таких, як аська.Гравці в стрілялку могли попередити, що їдуть на відпочинок.Люди ж люблять постити, коли бачать щось підозріле.

Прожогін і Савін переглянулися, оцінюючи ідею.

— Непогана думка, — сказав Савін. — В’ячеславе, ваші в Обухові можуть перевірити інтернет? Може, хтось із місцевих уже скинув фото чи пост про «нового сусіда».

— Уже доручив, — відповів В’ячеслав. — Мої хлопці моніторять усе, що можна. Якщо Лагун там, ми його вирахуємо.

— Добре, — підсумував Прожогін. — В’ячеславе, тримайте нас у курсі. А ми зв’язуємося з Обуховом і копаємо зв’язки Лагуна. Борзаков, дякуємо за ідею. Якщо ще щось спаде на думку, кажіть.

Я кивнув, зібрав свої речі й попрощався. В’ячеслав також вийшов із кабінету, а Прожогін із Савиним узялися до телефону, набираючи номер обухівського відділку.