Раді Вас бачити!

Назар Скрипка здавався міліціонерам дуже підозрілим. Місцеперебування його перевірили, у момент нападу був у ☕ каварні. Але таке алібі здалося Прожогіну дуже підозрілим, зазвичай так поводяться навідники.

Прожогін: Пане Скрипка, ми по справі Баранчука. Ви знали про його виграш?

Назар: Чув, звісно. Він усім хвалився.

Савін: Що саме чув?

Назар: Що ставку зробив і виграв купу 💶 бабок.

Прожогін: Де це було?

Назар: На будівництві. Ігор тріпав язиком.

Савін: Хто ще був поруч?

Назар: Омельченко, Петров, ще хтось.

Прожогін: Ви з Ігорем говорили про виграш?

Назар: Так, трохи. Він сам почав.

Савін: Про що саме? 

Назар: Про матч. Казав, що суперника недооцінять.

Прожогін: Що він казав про матч?

Назар: Що їхня команда виснажена після гри з переслідувачем.

Савін: І що ще?

Назар: Що ключові гравці втомлені, а суперник рве жилу, щоб у лізі лишитися.

Прожогін: Ви повірили, що він виграє?

Назар: Він був упевнений. Я просто слухав.

Савін: Кому ти розповідав про його виграш?

Назар: Та нікому. Кому мені тріпати?

Прожогін: Точно? Навіть друзям?

Назар: Кажу ж, ні. Я не пліткар.

Савін: А Галина Іванівна? Ти з нею бачився?

Назар: Так, продукти їй приносив.

Прожогін: І що вона казала?

Назар: Що Ігор хвалився виграшем, просив позичити грошей.

Савін: Вона називала суму?

Назар: Не прямо, але я зрозумів, що сума немала.

Прожогін: Ти знав, що він піде за грішми?

Назар: Здогадувався. Він же не мовчав.

Савін: І що ти зробив із цією інформацією?

Назар: Нічого. Просто слухав.

Прожогін: Назар, не забивай нам голови. Ми знаємо, що ти крутився поруч.

Назар: Добре, якщо скажу правду, відчепитеся?

Савін: Кажи, подивимося.

Назар: Я хотів Баранчука розвести 💶 на бабки.

Прожогін: Як 🐂це?

Назар: Казав, що можу купити йому інструмент. Перфоратор, наприклад.

Савін: І що?

Назар: Замовляю на пошті, дешевше, ніж 🔪 у магазині. Кажу ціну вдвічі більшу.

Прожогін: Яка якість?

Назар: Така, як🐂 у магазині. Але Баранчук би не розібрався.

Савін: Тобто ти хотів його обдурити?

Назар: Ну, бізнес. Він би з такою сумою 💶 заплатив.

Прожогін: Скільки хотів заробити?

Назар: Сто відсотків прибутку. Але я нічого не встиг.

Савін: Це шахрайство, Назар.

Назар: Та яке шахрайство? Я тільки планував! За думки не садять.

Прожогін: Хтось знав про твої плани?

Назар: Ні, я нікому не казав. Але Мороз і Ерванд Каруєв у цьому будинку живуть. Чули, як🐂 Баранчук хвалився

Прожогін: Вони знали про виграш?

Назар: Так, Ерванд явно заздрив.

Савін: Де їх знайти?

Назар: Мороз у 48 квартирi,Ерванд у 56й. Але я до пограбування не причетний, клянуся!

Допит Ерванда Каруєва 

Прожогін: Пане Каруєв, ми по справі Баранчука. Ви знали про його виграш?

Ерванд: Ну, чув щось. Він хвалився.

Савін: Що саме чув?

Ерванд: Що ставку зробив і виграв багато.

Прожогін: Де це було?

Ерванд: У під’їзді. Він із Галиною Іванівною базікав.

Савін: Кому ви про це розповідали?

Ерванд: Та нікому. Мені що, діла нема?

Прожогін: Точно? Навіть друзям?

Ерванд: Кажу ж, ні.

Савін: А Назар Скрипка? Ви з ним говорили?

Ерванд: Може, бачив його. Не пам’ятаю точно.

Прожогін: Не темни, Ерванд. Хтось знав про кейс.

Ерванд: Я не знаю, хто!

Савін: Ти чув, як🐂 Ігор хвалився?

Ерванд: Так, чув. Він усім тріпав.

Прожогін: І що ти зробив?

Ерванд: Нічого. Пішов собі.

Савін: Кому ще міг сказати?

Ерванд: Кажу ж, нікому!

Прожогін: А Мороз? Він знав?

Ерванд: Може, й знав. Він же сусід.

Савін: Ти заздрив Ігорю?

Ерванд: Та за що? Ну, може, трохи.

Прожогін: За 💵 гроші? Сума ж велика.

Ерванд: Ну, велика. Але я не грабіжник!

Савін: Хтось із сусідів цікавився Ігорем?

Ерванд: Не знаю. Я за всіма не стежу.

Прожогін: Ти сам грав на ставках?

Ерванд: Бувало. Але це моє діло.

Савін: Борги є?

Ерванд: Є трохи. Але я справляюся.

Прожогін: Кому винен?

Ерванд: Друзям. Неважливо.

Савін: Назар міг знати про твої борги?

Ерванд: Може, й знав. Він же всюди носа суне.

Прожогін: Ти бачив Ігоря в день нападу?

Ерванд: Ні, вдома був.

Савін: Щось приховуєш?

Ерванд: Нічого! Шукайте своїх бандитів!

Допит Мороза 

Прожогін: Пане Мороз, ви знали про виграш Баранчука?

Мороз: Чув. Він усім тріпав у під’їзді.

Савін: Де саме чули?

Мороз: Біля ліфта.З кимось базікав.

Прожогін: З ким?

Мороз: Не пам’ятаю. Може, з Ервандом.

Савін: Ви комусь розповідали про виграш?

Мороз: Навіщо? Нецікаво.

Прожогін: Нецікаво? Сума була велика.

Мороз: Для мене — дріб'язкова.

Савін: Ви знали, що він піде за грішми?

Мороз: Припускав. Він же не мовчав.

Прожогін: Хтось із сусідів цікавився ним?

Мороз: Та ні, кому він потрібен?

Савін: А Назар Скрипка? Знаєте його?

Мороз: Чув про нього. Худий, вештається скрізь.

Прожогін: Він міг знати про виграш?

Мороз: Може, й знав. Ігор же язикатий.

Савін: Ви з Назаром спілкуєтеся?

Мороз: Ні, він не мого рівня.

Прожогін: А Ерванд?

Мороз: Сусід. Базікає багато, але нормальний.

Савін: Він згадував виграш?

Мороз: Може, й згадував. Я не слухав.

Прожогін: Ви впевнені, що нікому не казали?

Мороз: Абсолютно. Мені це не треба.

Савін: Борги у вас є?

Мороз: Ви жартуєте? Я працюю на бізнесмена, а не жебракую.

Прожогін: Хтось із сусідів міг заздрити Ігорю?

Мороз: Ерванд, мабуть. Він вічно ниє про гроші.

Савін: Він міг передати інформацію?

Мороз: Хто його знає? Запитайте в нього.

Прожогін: Ви бачили Ігоря в день нападу?

Мороз: Ні, я був у справах.

Савін: Де саме?

Мороз: По роботі. Не ваше діло.

Прожогін: Назар чи Ерванд поводилися дивно?

Мороз: Не помічав. Я за сусідами не стежу.

Савін: Щось приховуєте?

Мороз: Нічого. Шукайте грабіжників деінде.

Прожогін і Савін обговорювали подальші дії щодо розслідування пограбування, коли до них підійшла стара жінка.

Поліна Петрівна: Панове, що тут у вас?

Прожогін: Добрий вечір. Це таємниця слідства.

Поліна Петрівна: Таємниця? А я можу допомогти?

Савін: Дякуємо, але ми розбираємося.

Поліна Петрівна:Це не мій двір, Я до дочки їздила, але сусідів її трохи знаю.

Прожогін: Цінуємо вашу готовність. Що саме знаєте?

Поліна Петрівна: Ну, бачила Ерванда, Мороза знаю.

Савін: Ми розслідуємо збройне пограбування.

Поліна Петрівна: Ой, боже! Хтось постраждав?

Савін: Слава богу, ніхто не загинув.

Поліна Петрівна: І скільки взяли?

Прожогін: Подробиць не можемо розкривати.

Поліна Петрівна: Ясно. А що я можу зробити?

Савін: Якщо почуєте щось підозріле — повідомте.

Поліна Петрівна: Добре, я очі👀 триматиму відкритими.

Прожогін: Дякуємо, Поліно Петрівно.

Поліна Петрівна: Хто ж таке вчинив? У нас двір тихий.

Савін: Ми з’ясовуємо. Будьте обережні.

Поліна Петрівна: Ой, я завжди обережна. Телефон вашого відділку є?

Прожогін: Звертайтесь у райвідділ. Ми будемо на зв’язку.

Ерванд вийшов з дому прогулятися, і тут йому зустрівся знайомий, на прізвище Подолюк. Вони вчилися в школі, в різних класах, потім часто зустрічалися по роботі. Далі їхні дороги розійшлися, але вони час від часу бачились. Останнього разу Ерванд жалівся на життя, напередодні сенсаційно закінчився футбольний матч, але Баранчук зробив ставку і виграв величезну суму. Подолюк привітався з Ервандом, вони розговорились.

— Е, Ерванд, що там? Чув, до тебе міліція заходила?

— Ага, були в мене. 

— Серйозно? І що хотіли?

— Ну-ну там якогось пограбували. Та я чистий, не причетний.

— Звісно, ти ж нормальний пацан. А що копи ще питали?

— Про сусідів, Назаром цікавились

— Хочеш 🍻пива? — запропонував Подолюк

— Та можна, але я без готівки.

— Не парся, я 🍻пригощаю. Ходімо до магазу.

— Серйозно? Ну, давай.

— І правильно. Що там у дворі нового?

— Та нічого. Бабки на лавці, собаки🐩 гавкають.

— Класика. Слухай, машину не хочеш купити?

— Звідки в мене бабки? Хіба стару «шістку».

— Ха, «шістка» — то легенда. Я свою досі тримаю.

— Серйозно? І не ламається?

— Буває, але їздить. Прокатати?

— Ну, якось давай.

— Домовились. Холодно щось, ходімо за пивом.

— Ага, і закуску візьмемо.

— Нормальний план. Копам нічого зайвого не кажи.

— Та я й не казав.

Валентина Миколаївна, сувора, з діловою зачіскою, у темному костюмі, і В’ячеслав Олександрович, чоловік середнього віку в строгому пальті, постукали у двері квартири Баранчуків. Дружина Баранчука відчинила 🚪двері, здивовано глянувши на гостей. За її спиною Ігор сидів на дивані, все ще в тій самій старій куртці, з похмурим виразом обличчя. Побачивши Валентину, він насупився, але жестом запросив їх увійти.

— Пане Баранчук, — почала Валентина, сідаючи на стілець біля столу, — ми з агенції «Агрус» і букмекерської контори. Прийшли з добрими новинами. Факт пограбування підтверджено, тож вашу ставку ми повернемо вже завтра. А виграш, оскільки страхування ви не оформлювали, повернемо частинами протягом місяця. Сімдесят п’ять відсотків від суми.

Валентина дістала сигарету і, не питаючи дозволу, запалила її, пускаючи дим у бік вікна. Баранчук, однак, не звернув уваги на це — його очі загорілися від слів про повернення грошей.

— Справді? — перепитав він, підвівшись із дивана. — Сімдесят п’ять відсотків? Це ж… це ж чудово!

— Ви відмовилися від страховки, таксі й охорони, — додала Валентина, холодно глянувши на нього. — Якби оформили, отримали б усе. Але ми робимо, що можемо.

— Та я розумію, розумію! — Баранчук усміхнувся, його обличчя розпливлося в радісній посмішці. — Дякую вам! Дякую, Валентино Миколаївно, і вам… — він глянув на В’ячеслава, — пане…

— В’ячеслав Олександрович, — кивнув той, посміхнувшись у відповідь.

— Дякую вам обом! — Баранчук потиснув їм руки, не стримуючи емоцій. — Олю, чуєш? Гроші повернуть!

Оля всміхнулася, хоч і виглядала трохи стурбованою. Валентина загасила цигарку в попільничці, яку жінка поспіхом принесла, і підвелася.

— Ми ще зв’яжемося, — сказала вона. — Бережіть себе.

Гості попрощалися й вийшли, залишивши Баранчука в піднесеному настрої. Він обійняв Олю, все ще повторюючи: «Сімдесят п’ять відсотків! Це ж не кінець!»