Раді Вас бачити!

Віра Гаврилівна Землянова, мати Олени, чекала надворі. Її обличчя було блідим, очі червоні від сліз. Олена вийшла.

"Оленко!" — вигукнула вона, кинувшись до доньки. — "Я бачила по телевізору, як 🐂того бандита забирали! Страшенно злякалася за тебе і за Соню!" 

Олена, ледь стримуючи сльози, обійняла матір. 

"Мамо, все добре. Я в порядку, Соня в безпеці", — тихо сказала вона.

Олена відсторонилася і додала:

 "Треба зателефонувати 📱 Кирилу." 

Віра Гаврилівна похитала головою: 

"Вже 📱 дзвонили, він їде. Сказав, що буде скоро." 

Олена зітхнула: 

"Хай би там залишався." 

Віра здивовано глянула на неї:

 "Оленко, хто там з тобою був? У відділку?"

 Олена відповіла:

 "Адвокат. Якийсь молодий, Богдан. Може, не його треба було, але… мамо, я на свободі, їду додому. Отже, адвокат чудовий."

 Віра Гаврилівна посміхнулася крізь сльози: 

"Тоді добре, доню. Я поїду з тобою. Цієї ночі ми будемо разом."

Олена міцно обійняла матір, і вони разом пішли. ЗМІ ще гуділи на вулиці, але Олена і Віра, тримаючись за руки, швидко сіли в машину. Дорогою Олена дивилася у вікно, стискаючи руку матері. У квартирі Олени, затишній, але скромній, вони зайшли до вітальні. Віра Гаврилівна увімкнула електрочайник, а Олена, скинувши пальто, знову обійняла маму. 

"Мамо, дякую, що приїхала", — прошепотіла вона. Віра погладила її по голові: 

"Оленко, ти моя дівчинка. Я завжди буду поруч." . Разом із матір’ю вона покинула відділок, залишивши позаду гомін натовпу і спалахи камер.

Олена Федорівна сиділа на 🛋️ дивані у своїй квартирі. Її руки тремтіли. День видався нестерпним: допит у міліції, звинувачення від Жанни, плач маленької Соні, яку вона тримала на руках, намагаючись заспокоїти. А тепер ще й новина про аварію Кирила. Телефон задзвонив, коли вони з матір’ю щойно повернулися з відділку. Голос лікаря був спокійним, але слова різали, як🔪 ніж:

 «Ваш чоловік потрапив в аварію біля Обухова. Стан стабільний, але він у лікарні».

Олена відчула, як 🐂підлога під ногами захиталася. Вона глянула на Віру Гаврилівну, яка сиділа поруч, тримаючи її за руку.

 «Мамо, скільки нещасть за день… Спочатку Соня, потім я в міліції, а тепер Кирило…» — її голос тремтів, очі наповнилися сльозами. Віра Гаврилівна, міцна жінка з сивиною в волоссі, обійняла доньку. 

«Оленко, моя дівчинко, заспокойся. Ми все переживемо. Кирило живий, це головне. А Соня в безпеці, ти ж сама її врятувала».

Олена притулилася до матері, відчуваючи тепло її обіймів. 

«Мамо, я не можу більше. Як 🐂це все витримати?» — прошепотіла вона. 

Віра Гаврилівна погладила її по голові, як 🐂колись у дитинстві.

 «Ти сильна, доню. Ти завжди була сильною. А я тут, з тобою. Хоч зараз готова їхати в Обухів, до Кирила».

Олена похитала головою, витираючи сльози. 

«Ні, мамо. Ще й з тобою може щось статися. Досить аварій. Завтра я відвезу тебе на автовокзал, куплю квиток, і ти поїдеш автобусом. Мені сказали, що Кирило буде жити»

Олена Федорівна прокинулася рано, спала лише кілька годин. У голові досі гуділи вчорашні події: викрадення Соні, допити, а тепер ще й аварія Кирила. Вона сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках холодну чашку кави. Віра Гаврилівна, її мати, уже поралася на кухні, готуючи сніданок. 

«Оленко, поїж, — сказала вона м’яко. — Тобі потрібні сили». 

Олена лише кивнула, її очі були червоні від безсонної ночі.

Після сніданку Олена зібралася швидко. Вона одягла темно-синю сукню і легке пальто, взяла сумку і ключі від машини. 

«Мамо, ходімо, — сказала вона, дивлячись на Віру Гаврилівну. — Автобус на Обухів».

 Віра Гаврилівна, одягнена в скромний светр і спідницю, узяла свою сумку і мовчки пішла за донькою. На вулиці було прохолодно, вітер гойдав гілки дерев. Олена відчинила двері свого старенького «Форда», і вони з матір’ю сіли в машину.

Дорога до Центрального автовокзалу в Києві була тихою. Олена міцно стискала кермо, її думки гуділи: «Як🐂 там Кирило? Що буде зі мною? Чи вдасться довести, що я не причетна до викрадення?» Віра Гаврилівна, відчуваючи її напругу, поклала руку їй на плече

. «Усе буде добре, доню». 

Олена слабо посміхнулася:

 «Дякую, мамо».

На вокзалі було людно, гуділи 🚌 автобуси, пахло бензином і кавою з кіоску неподалік. Олена припаркувала машину і повела матір до каси. Черга була невеликою, але рухалася повільно. Олена підійшла до каси та попросила:

 «Один квиток до Обухова, на найближчий рейс».

 Касирка, літня жінка з втомленим поглядом, пробила квиток і простягнула його Олені.

 «Автобус🚌 через 20 хвилин, платформа 7», — сказала вона. Олена подякувала і передала квиток матері.

На платформі вони стояли мовчки. Віра Гаврилівна обійняла доньку.

 «Оленко, я повернуся скоро. Ти тримайся, добре?» 

Олена кивнула, її очі блищали від сліз.

 «Мамо, подзвони, щойно приїдеш. І… скажи Кирилу, що я… що я не тримаю зла».

 Віра Гаврилівна міцно стисла її руку. 

«Скажу, доню. Усе владнається».

Автобус🚌 під’їхав, двері зашипіли, відчиняючись. Віра Гаврилівна ще раз обійняла Олену і сіла в автобус. Олена дивилася, як автобус 🚌 від’їжджає, відчуваючи, як серце ❤ стискається. Вона повернулася до машини, сіла за кермо і глибоко вдихнула.

 «Треба триматися», — прошепотіла вона сама до себе і рушила назад до свого дома., де на неї чекали нові виклики.

Олена Федорівна їхала назад до себе, міцно стискаючи кермо свого старенького «Форда». Ранковий туман ледь розсіявся, і дорога тонула в сірій імлі, яку прорізали фари. У салоні пахло сигаретами — Олена затягувалася «Мальборо», які купила, щойно вийшла з відділку. Дим повільно клубочився, змішуючись із холодним повітрям, що просочувалося через ледь напіввідкрите вікно. Вона дивилася на дорогу, але думки гуділи, не даючи спокою.

«Добре, що Кирило буде жити», — подумала вона, видихаючи дим. Учора, коли лікар зателефонував і сказав, що в нього лише забій і струс, Олена відчула, як 🐂величезний тягар спав із плечей. Кирило, зі своєю любов’ю до швидкості, завжди був як стихія — невгамовний, некерований. Але цього разу його швидкість мало не коштувала йому життя. «Мама його відвідає, — міркувала Олена. — Вона вміє заспокоїти. Завжди вміла». Віра Гаврилівна, із її теплом і непохитною вірою в краще, була для Олени якорем у цьому хаосі.

Її думки перескочили до Соні. Маленька дівчинка, яку вона тримала на руках учора, коли плач різав серце.

 «Як там Соня?» — шепотіла Олена. Вона згадала лютий погляд Жанни, її крик: «Це ти винна!» 

Вона затягнулася ще раз, відчуваючи, як гіркий смак тютюну заспокоює нерви. «Треба витримати», — подумала вона. Життя навчило її витримувати. Вони з Кирилом пережили не одне випробування: конфлікти з конкурентами, сварки, місяці мовчання, коли слова між ними були гострішими за🔪 ніж. Але вони завжди знаходили шлях назад одне до одного. «Колись ми й не таке витримували», — згадала вона, і слабка посмішка торкнулася її губ. Тоді Олена зрозуміла: Кирило — її буря, але і її пристань.

Сигарета догоріла, і Олена загасила недопалок у попільничці. Думки поверталися до Подолюка. Його крики в поліції, його звинувачення. «Як він посмів утягнути мене в це?» — обурення спалахнуло в грудях. Але адвокат здавався надійним. «Він упорався, — подумала Олена. — Може, і правда все владнається».

Дорога назад 🔙 ставала жвавішою, машини 🚙 миготіли назустріч. Олена глибоко вдихнула, відчуваючи, як думки потроху впорядковуються. «Кирило видужає. Соня в безпеці. А я… я впораюся». Вона глянула в дзеркало заднього виду, ніби шукаючи в собі ту силу, яка завжди виручала. Очі, втомлені, але рішучі, дивилися назад. «Тримайся, Олено», — сказала вона собі подумки й натиснула на газ, прямуючи до міста, де на неї чекали нові битви

У тісній квартирі Подолюка, захаращеній старими меблями та запахом прілого тютюну, міліція проводила обшук. Слідчий Лефтеров, капітан Прожогін, стояли посеред кімнати, уважно спостерігаючи, 🐂 як оперативники перевертали кожен кут. На столі лежала купа речей: пачки готівки, кілька золотих ланцюжків, підроблений паспорт і старий ніж 🔪із вигравіюваними ініціалами. Але справжньою знахідкою стали відбитки пальців. Експерт зайшов до відділку через годину після обшуку.

"Це не тільки відбитки Подолюка" — сказав він, тримаючи аркуш із результатами. — "Є ще одні. Чіткі, на скрині, на дверній ручці й навіть на 🔫 пістолеті, який ми знайшли в шухляді." 

Слідчий насупився:

 "Чиї?"

 Експерт відповів: 

"Лагун. Уже проходив по крадіжках автівок. Востаннє його бачили в районі Дарниці." 

Прожогін кивнув: 

"Він пов’язаний із Подолюком. Виставляйте орієнтування. Цей Лагун — наш наступний клієнт."

Слідчий повернувся до старшого лейтенанта Савіна, який записував усе в блокнот.

 "Савін, перевір, де цей Лагун може ховатися.." 

Савін кивнув і дістав рацію:

"Центральна, це Савін. Оголошуйте орієнтування на Лагуна, 32 роки, худорлявої статури, темне волосся. Можливо, пересувається на викраденому авто. Перевірте гаражні кооперативи й околиці Обухова."

Тим часом у Подолюка, якого тримали в ізоляторі, брали допит. Він сидів за столом, нервово постукуючи пальцями по стільниці. Прожогін увійшов до кімнати, тримаючи теку з доказами. 

"Подолюк, твоя гра закінчилася, — сказав він, кидаючи на стіл фотографію скрині. — "Твої відбитки, і не тільки твої. Лагун. Хто він тобі?"

 Подолюк скривився, але промовчав. Прожогін нахилився ближче: 

"Мовчиш? Добре. Але ми знайдемо його. І якщо він заговорить першим, тобі буде гірше." 

Подолюк лише відвів погляд, але піт на його лобі видавав страх.

Віра Гаврилівна сиділа в 🚌 автобусі до Обухова, тримаючи в руках маленьку 🎒 сумку з термосом чаю 🍵 і домашніми пиріжками. Вона дивилася у вікно, де миготіли мокрі від дощу поля. Її серце стискалося від думок про Олену і Кирила. 

"Бідна моя дівчинка" — шепотіла вона, згадуючи, як Олена тремтіла вчора, розповідаючи про допит і маленьку Соню. Але Віра була сильною жінкою, яка пережила не одне лихо, і знала, що зараз її підтримка потрібна як ніколи.

Автобус зупинився біля лікарні в Обухові. Віра Гаврилівна вийшла, поправивши хустку на голові, і попрямувала до входу. У палаті Кирила вона застала його лежачим на ліжку, із забинтованою ногою і синцем на скроні. Його обличчя було блідим, але очі горіли знайомим вогником — Кирило ніколи не здавався.

"Кириле, синку" — тихо сказала Віра, сідаючи біля нього. 

Вона поклала руку на його долоню. Кирило слабо посміхнувся: 

"Віро Гаврилівно, ви як завжди вчасно."

 Вона дістала з сумки термос і налила йому чаю.

 "Пий, тобі треба сили. Олена в порядку, її відпустили. Вона трималася, як справжня бійчиня."

Кирило зітхнув, його погляд потемнів. 

"А Соня? Як вона?" 

Віра Гаврилівна погладила його по руці: 

"Соня з Жанною. Дівчинка в безпеці, не переживай. Олена її заспокоїла, коли той бандит її тримав. Твоя донька міцна, як🐂 і ти." 

Вона зробила паузу і додала з легкою посмішкою: 

"А Жанна… ну, може, їй колись набридне вся ця метушня. Молоді матері, знаєш, іноді не витримують. Може, сама віддасть Соню тобі, якщо не справиться."

Кирило насупився:

 "Жанна не така. Вона за Соню горло перегризе." 

Віра Гаврилівна знизала плечима: 

"Може, й так. Але ти видужуй, Кириле. Тобі ще забирати свою сім’ю." 

Вона простягнула йому пиріжок, і Кирило, попри біль, не стримав усмішки. 

"Дякую, Віро Гаврилівно. Ви як мати рідна."

Віра залишилася з ним ще на годину, розповідаючи про Олену, про те, як вона трималася в поліції, і як молодий адвокат, Богдан, себто я, допоміг розібратися. 

"Олена сказала, що він чудовий. Молодий, але з характером" — додала вона. 

Кирило кивнув:

 "Добре, що в Олени є підтримка. Я… я винен перед нею." 

Віра строго глянула на нього: 

"Винен чи ні, зараз не час розбиратися. Видужуй, а потім усе виправите."

Лагун сидів у занедбаній хаті на околиці Обухова, яку він знайшов учора вночі. Дерев’яні стіни пахли пліснявою, а єдине вікно було завішене старою ганчіркою. На столі лежала його сумка: готівка, пістолет 🔫, кілька ланцюжків. "Подолюк, ідіот," — бурмотів він.

Він увімкнув старий радіоприймач, який знайшов у хаті. По радіо передавали новини: 

"Міліція затримала підозрюваного у викраденні дитини в Києві. Триває розшук його спільника, Лагуна…" 

Лагун вимкнув радіо і вилаявся. Його ім’я вже в ефірі. Часу було обмаль.

Він підвівся, перевірив пістолет і засунув його за пояс.

 "Треба їхати далі" — вирішив він. У голові крутилася думка про Одесу — там у нього був старий знайомий, який міг допомогти зникнути. Лагун кинув сумку через плече і вийшов із хати, тримаючись тіні. Але в глибині душі він знав: міліція близько, і цей раз йому може не пощастити.

Ранок липня в Києві був сірим, як 🐂і настрої тих, хто опинився втягнутим у вир подій останніх діб. Капітан Прожогін і старший лейтенант Савін сиділи в службовій автівці з вицвілим синім кузовом, що пахла бензином і ще багато чим. Машина 🚙гуділа, їдучи трасою Київ-Обухів, а асфальт, ще вологий від нічного ☔ дощу, блищав у світлі фар. Прожогін, міцний чоловік із суворим поглядом, міцно тримав кермо, а Савін, молодший і більш імпульсивний, гортав блокнот із нотатками.

— Лагун — наш головний слід, — промовив Прожогін, не відводячи очей від дороги. — Якщо він був із Подолюком, то знає більше, ніж 🔪той бовкнув на допиті. А Кирило… він або жертва, або щось приховує.

Савін кивнув, постукуючи ручкою по сторінці.

— Подолюк мовчить, але відбитки Лагуна в його квартирі — це не жарти. А Кирило… Чому Подолюк його згадав? І чому Олена потрапила під удар?

— Оце ми й дізнаємося, — відрізав Прожогін. — Кирило в лікарні, тож матимемо змогу притиснути його. Але обережно, Савін. Він не простий свідок. Бізнесмен, дружина під підпискою про невиїзд, донька від іншої жінки… Тут усе заплутано, як у серіалі.

Траса була майже порожньою, лише поодинокі 🚛 фури гуділи назустріч. Прожогін увімкнув радіо, але одразу вимкнув, коли звідти полилася попсова мелодія. Тиша в салоні 🚙 була напруженою, як перед бурею.

Обухівська районна лікарня була типовою провінційною будівлею: сірі стіни, запах дезінфекції та скрипучі двері. Прожогін і Савін зайшли до вестибюля, де їх зустріла медсестра — молода дівчина з добрими, але втомленими очима.

— Кирило Маслов у палаті 12,— сказала вона, перевіривши журнал. — Стан стабільний, але він ще слабкий. Не перестарайтеся з допитом, добре?

Прожогін кивнув, хоча його погляд залишався холодним. Вони піднялися сходами, минаючи пацієнтів у коридорах і запах ліків, що просочував усе довкола. У палаті 12 Кирило лежав на ліжку, його нога була забинтована, а на скроні виднів синець. Поруч стояла Віра Гаврилівна, його теща, яка тримала термос із чаєм і тихо щось йому говорила. Побачивши міліціонерів, вона замовкла і насторожено глянула на них.

— Доброго дня, — почав Прожогін, показуючи посвідчення. — Капітан Прожогін, старший лейтенант Савін. Нам треба поговорити з Кирилом Васильовичем.

Віра Гаврилівна ступила вперед, ніби захищаючи Кирила.

— Він тільки після аварії, панове. Йому потрібен спокій.

— Ми розуміємо, — відповів Савін, намагаючись звучати м’яко. — Але це важливо. Справа стосується викрадення дитини та вашої доньки, Олени.

Віра зітхнула, поглянула на Кирила і тихо сказала:

— Я вийду. Але не мучте його довго. — Вона взяла сумку і вийшла, залишивши двері ледь прочиненими.

Кирило повільно сів на ліжку, скривившись від болю. Його обличчя було блідим, але очі горіли рішучістю.

— Що вам треба? — запитав він хрипким голосом. — Я чув про Соню, про Олену… Що сталося?

Прожогін сів на стілець біля ліжка, Савін залишився стояти, тримаючи блокнот.

— Кирило Васильовичу, розкажіть, що ви знаєте про Подолюка, — почав Прожогін. — Він назвав ваше ім’я. Сказав, що ви нібито просили забрати дитину.

Кирило різко підняв голову, його очі спалахнули гнівом.

— Який Подолюк? Я його ледве пам’ятаю! Він колись працював у нас на складі, десь нахалтурив, і Олена це помітила. Ще й одного вантажника підставив, украв товари, які були під його відповідальністю і вимагав гроші за повернення. Я не бачив його півроку, може, більше! І я точно не просив його чіпати мою доньку!

Савін записав його слова, але його погляд залишався недовірливим.

— Чому тоді він дзвонив Олені? Звинуватив її, що вона все організувала. І звідки в нього її номер?

Кирило стиснув кулаки, його обличчя почервоніло.

— Я не знаю! Олена не могла цього зробити, вона… вона любить Соню, хоч і не її донька. Це якась маячня! Подолюк — брехун, він просто хоче нас підставити!

Прожогін нахилився ближче, його голос став тихішим, але твердішим.

— А Лагун? Його відбитки знайшли у квартирі Подолюка. Знаєте такого?

Кирило зам’явся, його погляд на мить відвівся убік.

— Не чув про такого.

Прожогін вирішив змінити тему.

— Добре, Кирило Васильовичу. А де ви були вчора вдень, коли викрали Соню?

— Був у відрядженні, хотів підписати контракт. Коли почув про Соню та Олену, гнав 🚘 до Києва, але… — він кивнув на забинтовану ногу, — не догнав.

— Ви гнали на «Мерседесі» зі швидкістю 140, — сухо зазначив Савін. — Могли й не доїхати взагалі.

Кирило зітхнув, його плечі опустилися.

— Я знаю. Але коли почув, що мою доньку викрали, а дружину тягнуть у поліцію… Ви б на моєму місці всиділи?

Прожогін кивнув, але його погляд залишався холодним.

— Ми перевіримо ваше алібі. Але зараз нам потрібна ваша співпраця. Якщо згадаєте щось про Подолюка чи Лагуна — дзвоніть одразу.

Кирило раптово підняв руку, його голос став благальним.

— Панове, я вас прошу… Перевезіть мене до Києва. У цій лікарні нормально, але я хочу бути ближче до Олени, до Соні. Я не можу лежати тут, коли там такий хаос. Допоможіть, будь ласка.

Прожогін і Савін переглянулися. Прожогін насупився, обмірковуючи прохання.

— Це не так просто, Кирило Васильовичу. Ви після аварії, лікарі мають дати згоду.

— Я почуваюся нормально, — наполягав Кирило. — Нога болить, але я можу їхати. Будь ласка, поговоріть із лікарями. Для мене це важливо.

Савін знизав плечима і глянув на Прожогіна.

— Якщо лікарі дозволять, чому б ні? У Києві нам буде простіше тримати його під наглядом.

Прожогін кивнув, хоча його обличчя залишалося непроникним.

— Добре. Ми поговоримо з лікарями. Але ви не зникаєте, Кирило Васильовичу. І якщо щось пригадаєте — одразу кажіть.

Прожогін і Савін постукали у двері головного лікаря Обухівської лікарні, літнього чоловіка з густими бровами та спокійним голосом. Він сидів за столом, заваленим паперами, і пив чай із великої синьої чашки.

— Доброго дня, панове, — привітався він. — Чим можу допомогти?

— Нам треба перевезти пацієнта, Кирила Маслова, до київської лікарні, — почав Прожогін. — Це в інтересах слідства. Він ключовий свідок у справі про викрадення дитини.

Головний лікар насупився, відставив чашку і глянув на міліціонерів поверх окулярів.

— Кирило Маслов після аварії. У нього забій ноги, струс мозку. Стан стабільний, але транспортування — це ризик. Я мушу знати, що це справді необхідно.

Савін ступив уперед.

— У Києві ми зможемо краще контролювати ситуацію. Маслов може знати щось про спільника підозрюваного, Лагуна, якого ми розшукуємо. До того ж він сам просить перевезти його, щоб бути ближче до сім’ї.

Лікар зітхнув, потер скроні та встав із-за столу.

— Добре, я поговорю з його лікарем. Але спочатку треба зробити повторне обстеження, щоб переконатися, що він транспортабельний.

Він викликав медсестру і попросив покликати лікаря, який вів Кирила. За кілька хвилин до кабінету зайшла молода жінка в білому халаті, терапевт. Вона тримала медичну карту Кирила.

— Кирило Маслов у стабільному стані, — почала вона. — Рентген не показав переломів, лише сильний забій лівої ноги. Струс легкий, тиск нормальний. Але я рекомендую ще добу спостереження.

Прожогін похитав головою.

— Ми розуміємо ризики, але справа термінова. Якщо стан дозволяє, ми організуємо перевезення з медиками. Усе буде під контролем.

Терапевт зітхнула і глянула на головного лікаря. Віктор Іванович кивнув.

— Проведіть повторний огляд. Якщо все гаразд, дамо згоду. Але я хочу, щоб у машині швидкої був медик.

— Домовилися, — відповів Прожогін. — Ми організуємо 🚑 машину з Києва. Дякуємо.

За годину Кирила обстежили ще раз. Лікарі перевірили його тиск, пульс, зробили неврологічний тест. Кирило сидів на ліжку, намагаючись виглядати бадьоріше, ніж 🔪 почувався.

— Я нормально, — повторював він. — Тільки нога болить, але я витримаю.

Терапевт закінчила огляд і повернулася до головного лікаря.

— Він транспортабельний, — сказала вона. — Але потрібен супровід медика і бажано знерухомити ногу на час поїздки.

Головний лікар підписав документи та глянув на Прожогіна.

— Організуйте 🚑 швидку. Ми даємо згоду. Але якщо стан погіршиться, відповідальність на вас.

Прожогін кивнув. 

— Дякуємо. Ми все зробимо