Раді Вас бачити!

Історії, з якими я вирішив з вами поділитися, сталися в довоєнні роки, коли поліція ще міліцією називалася. 

Баранчук, одягнений у стару куртку і джинси, вирушив до букмекерської контори, розташованої в центрі міста. Він був у доброму гуморі, передчуваючи, як 🐂 отримає готівку і, можливо, відсвяткує з друзями. У конторі йому видали чорний пластиковий кейс із 💶грішми, попередньо перевіривши документи. Клерк, молодий чоловік в окулярах, попередив, що сума велика, і порадив бути обережним. Баранчук, однак, не звернув на це уваги, радісно стискаючи ручку кейса.

О 14:30 Баранчук вийшов із контори та попрямував додому через знайомий двір — занедбаний, зі старими гаражами, дитячими гойдалками та кількома тополями, що гойдалися від вітру. Двір був майже порожнім, лише кілька місцевих бабусь сиділи на лавці біля під’їзду, а вдалині гавкав собака. Лагун і Подолюк, одягнені в темні куртки та балаклави, вислизнули з під’їзду будинку, де ховалися, і пішли за Баранчуком, тримаючись на відстані

Баранчук ішов швидко, тримаючи кейс у правій 🤚 руці. Він не помітив, як двоє фігур у балаклавах наблизилися ззаду. Подолюк, кремезний і високий, перший кинувся до нього, схопивши за плече і гримнувши:

— Кидай кейс, швидко!

Баранчук, хоч і злякався, не розгубився. Він різко розвернувся і з усієї сили вдарив Подолюка кейсом по голові. Той похитнувся, вилаявся і спробував вирвати кейс. Баранчук, крикнувши щось на кшталт «Відчепися!», знову замахнувся кейсом, але в цей момент Лагун, стоячи в кількох метрах, дістав пістолет 🔫 Макарова — старий, але робочий. Він вистрілив у повітря над головою Баранчука. Гучний постріл розірвав тишу двору, бабусі на лавці зойкнули, а собака загавкав ще голосніше.

Баранчук, шокований звуком 🔫 пострілу, інстинктивно випустив кейс, той упав на асфальт із глухим стуком. Подолюк, тримаючись за голову, швидко підхопив кейс, а Лагун, тримаючи пістолет напоготові, крикнув:

— Не рипайся, бо наступний в тебе!

Баранчук завмер, піднявши руки, його обличчя побіліло від страху. Подолюк і Лагун, не гаючи часу, кинулися бігти через двір до стоянки, де на них чекав сірий 🚘 «Опель» із липовими номерами, які Лагун заздалегідь підготував. Вони застрибнули в 🚘 машину, Подолюк за кермо, Лагун на пасажирське сидіння, і авто 🚘 з рипінням шин рвонуло геть. 

Баранчук стояв посеред двору, все ще тримаючи руки піднятими, хоча грабіжники давно зникли. Його серце калатало, а в голові гуділо від шоку. Чорний кейс, який ще кілька хвилин тому обіцяв йому радісний вечір із друзями, тепер лежав десь у руках злодіїв. Він опустив руки, озирнувся навколо — бабусі на лавці перешіптувалися, показуючи на нього пальцями, а собака, що гавкав десь неподалік, нарешті замовк. Баранчук відчув, як 🐂 ноги підкошуються, і присів на бордюр, хапаючись за голову.

До нього підійшов молодий хлопець у светрі та з рюкзаком за плечима. Його окуляри блиснули на сонці, коли він нахилився до Баранчука.

— Гей, що сталося? Ти в порядку? — запитав хлопець, оглядаючи бліде обличчя Баранчука. — Я чув постріл, крики... Міліцію викликати?

Баранчук підвів очі, намагаючись зібратися з думками. Його голос тремтів, але він кивнув:

— Так, викликай... Треба.

Хлопець, не гаючи часу, дістав із кишені новенький кнопковий 📱 телефон і набрав номер міліції. Поки він коротко пояснював диспетчеру ситуацію, Баранчук сидів, втупившись в асфальт, і намагався згадати деталі: балаклави, темні куртки, сірий «Опель». Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг розгледіти облич нападників.

За кілька хвилин до двору під'їхала міліційна машина — старенька «Лада» з синьо-жовтими смугами. Двоє міліціонерів, один у кітелі, інший у форменій куртці, вийшли з авто і попрямували до Баранчука. Хлопець у светрі, який виявився випускником КПІ, уже чекав їх, нервово поправляючи окуляри.

— Ви викликали? — запитав старший міліціонер, чоловік із сивиною на скронях, дістаючи блокнот.

— Я, — відповів хлопець. — Але це його пограбували, — він кивнув на Баранчука, який повільно підвівся з бордюру.

Міліціонери почали розпитувати свідка. Той розповів, що повертався з бібліотеки, коли почув крики та постріл. Злякавшись, він сховався за однією з тополь, що росли у дворі, і бачив, 🐂 як двоє в балаклавах побігли до машини.

— Сірий «Опель», здається, Вектра, — уточнив він. — Я не розгледів номерів. Поїхали вони в бік провулка.

Міліціонер записував, киваючи, хоча його обличчя залишалося непроникним. Баранчук додав:

— У них був 🔫 пістолет. Один із них вистрілив. Я... я просто віддав кейс. Там були гроші, багато грошей. 💶 

— Скільки? — різко запитав другий міліціонер, молодший, із виразом недовіри.

Баранчук назвав.

У цей момент до них підійшов ще один чоловік — середнього віку, у заношеній куртці, із цигаркою в руці. Він щойно закурив, і запах тютюну рознісся навколо. Чоловік кашлянув, озирнувся і сказав:

— Я бачив, що сталося. Курив на балконі, на третьому поверсі, — він показав на будинок позаду. — Чув постріл, виглянув. Двоє в балаклавах гнали через двір, один тримав кейс, другий — пістолет. Сіли машину і рвонули в бік старого ринку.

— Ви номери бачили? — запитав старший міліціонер, підіймаючи брову.

— Та які там номери, — чоловік затягнувся цигаркою. — Але машина була брудна.

Міліціонери переглянулися. Старший щось записав у блокнот, а молодший дістав рацію і почав передавати опис машини в чергову частину. Баранчук стояв осторонь, відчуваючи, як🐂 надія повертається — можливо, грабіжників таки знайдуть. Хлопець у светрі, закінчивши давати свідчення, відійшов до лавки, де бабусі все ще гомоніли, обговорюючи подію. Чоловік із цигаркою докурив, кинув недопалок на асфальт і, буркнувши щось про «бандитське місто», пішов назад до під’їзду.

— Ми розберемося, — сказав старший міліціонер Баранчуку. — Але ви, громадянине, наступного разу думайте, де з такими грошима ходити. І краще в конторі попереджайте, щоб ескорт організували.

Баранчук тільки кивнув, відчуваючи докір.

Протокол допиту Баранчука 

Місце: Кабінет капітана Прожогіна, відділок міліції. Атмосфера: Баранчук сидить на стільці, нервово стискаючи кулаки. Його обличчя червоне від обурення, голос гучний, але зривається від емоцій. Прожогін спокійно гортає папери, Савін стоїть біля дошки, записуючи ключові моменти.

Прожогін: Пане Баранчук, розкажіть ще раз, що сталося вчора у дворі.

Баранчук: Та що розказувати? Напали, кейс забрали! Я ж усе пояснив!

Савін: Спокійно, Ігорю. Опишіть нападників.

Баранчук: Двоє. Один здоровенний, другий худий. У масках. Той, що худий, стріляв над головою.

Прожогін: Ви впевнені, що це був ваш виграш у кейсі?

Баранчук: Звичайно! Я ж пішов за ним у контору. Сказали, що гроші будуть сьогодні.

Савін: Чому не видали вчора?

Баранчук: Сказали, що таку суму треба замовляти. Обіцяли зателефонувати.

Прожогін: І ви пішли додому, а наступного дня повернулися?

Баранчук: Так! А ці гниди вже чекали у дворі!

Савін: Кому ви розповідали про виграш?

Баранчук: Та нікому, майже… Ну, колегам по роботі.

Прожогін: Імена, Ігорю. Назвіть усіх.

Баранчук: Віктор Омельченко, мій друг. Сергій Петров, молодий наш ремонтник.

Савін: Ще хтось?

Баранчук: Ну… Новикову, мабуть, казав. Він наш виконроб.

Прожогін: А сусідам?

Баранчук: Галині Іванівні, сусідці. Просив у неї позичити грошей до виграшу. Бо в банку не все дали, що просив.

Савін: Вона позичала?

Баранчук: Ні, відмовила. Сказала, що пенсія мала.

Прожогін: Ви впевнені, що нікому більше не розповідали?

Баранчук: Та кому я ще скажу? Я ж не дурень, знаю, що заздрити будуть!

Савін: А на будівництві? Може, хтось чув?

Баранчук: Та там завжди гамір. Але… був один, Назар якийсь.

Прожогін: Назар? Хто це?

Баранчук: Різнороб. Крутиться на об’єкті, то там, то сям.

Савін: Він чув, як 🐂 ви хвалилися?

Баранчук: Може, й чув. Я ж із Вітькою розмовляв, а він десь поруч вештався.

Прожогін: Опишіть його.

Баранчук: Худий, років тридцять. Волосся темне, очі хитрі.

Савін: Він із вашої бригади?

Баранчук: Ні, він напохваті. То цеглу носить, то розчин мішає.

Прожогін: Ви з ним спілкувалися?

Баранчук: Та ні, я його ледь знаю.

Савін: А чому згадали саме його?

Баранчук: Бо він завжди крутиться, де не треба. Може, підслухав.

Прожогін: Добре. Що ще пам’ятаєте про напад?

Баранчук: Я намагався відбитися. Кейсом того здорового вдарив.

Савін: І що?

Баранчук: А той худий вистрелив. Я злякався, кейс випустив.

Прожогін: Вони щось говорили?

Баранчук: Здоровило крикнув: «Кидай кейс, бо гірше буде!»

Савін: А другий?

Баранчук: Нічого. Тільки стріляв.

Прожогін: Ви впізнали б їх?

Баранчук: Та в масках же! Але голос здорового грубий, як🐂 у бика.

Савін: Подумайте ще раз. Хтось із вашого оточення міг знати про кейс?

Баранчук: Та я ж кажу, тільки колеги та Галина Іванівна!

Прожогін: А в букмекерській конторі?

Баранчук: Там якийсь клерк був. Молодий, в окулярах.

Савін: Його ім’я?

Баранчук: Не знаю. Просто клерк.

Прожогін: Ви впевнені, що він не міг передати інформацію?

Баранчук: Та звідки мені знати? Але він знав, що я за виграшем прийду.

Савін: Добре, ми перевіримо. Ще щось?

Баранчук: Та що ще? Машину міг купити, а тепер що?

Прожогін: Спокійно, Ігорю. Ми розберемося.

Баранчук: Ви б швидше розбиралися! Це ж мої гроші!

Савін: Ми робимо все можливе. Назар цей… де його знайти?

Баранчук: На об’єкті, мабуть. Спитайте в Новикова, він усіх різноробів знає.

Міліція допитала робітників букмекерської контори. Ніхто нічого не бачив. Вирішили навідатися наступного дня.

Баранчук, важко ступаючи, відчинив двері своєї квартири на п’ятому поверсі старої дев’ятиповерхівки. Його кроки гулко відлунювали в порожньому коридорі, а в руках він стискав лише порожній пакет із-під хліба, який купив дорогою, щоб не повертатися з порожніми руками. Обличчя його було похмурим, очі гарячково блищали, а плечі опустилися, ніби несли тягар усього світу. Він кинув пакет на тумбочку біля входу і, не роздягаючись, плюхнувся на старий диван у вітальні. Куртка, ще волога від осіннього дощу, що почався, коли він ішов додому, неприємно прилипла до спини.

— Невдаха, — пробурмотів він сам до себе, втупившись у тріснуту стелю. — Який же я невдаха… Мав би машину вже, а тепер що? Голота на виплатах.

Двері до кухні рипнули, і з’явилася його дружина. Вона витирала руки кухонним рушником, а на її обличчі читалася суміш тривоги й співчуття. Побачивши Баранчука, вона відклала рушник і підійшла до нього, присівши на край дивана.

— Ігорю, ну що ти знову? — м’яко сказала вона, поклавши руку йому на плече. — Ти ж живий-здоровий, це головне.

— Живий, — пирхнув Баранчук, відводячи погляд. — А який сенс? Гроші 💸 вкрали! Вкрали, як у дурня якогось! Я ж казав, що виграш змінить наше життя. А тепер… — він махнув рукою, — тепер тільки борги й ця діра, — він кивнув на обшарпані шпалери.

Жінка зітхнула, але її голос залишався спокійним, заспокійливим, як завжди, коли вона намагалася витягнути чоловіка з його чорних думок.

— Ігорю, послухай, — вона легенько стиснула його плече. — Гроші — це просто папір. Так, приємно було б їх мати, але ми й без них жили, і жили непогано. Ти ж у мене сильний, ти завжди знаходив вихід.

— Вихід, — буркнув Баранчук, але його голос уже не був таким різким. — Який вихід? Я ледь не дістав кулю в голову через той кейс. І за що? Щоб якісь покидьки тепер гуляли на мої гроші?

Дружина нахилилася ближче, заглядаючи йому в очі.

— А ти не покидьок. Ти бився, як🐂 міг. Ти не віддав їм той кейс просто так, правда ж? — вона всміхнулася, намагаючись розрядити напругу. — Я чула, як ти розказував у міліції, як ти тим здоровилу кейсом заїхав. Молодець, Ігорю, не кожен би так.

Баранчук мимоволі пирхнув, згадуючи, як один з бандитів похитнувся від удару.

— Та влучив я йому, це точно, — сказав він, і в його голосі промайнула слабка іскра гордості. — Але що з того? Кейс усе одно забрали.

— Забрали, — погодилася жінка, — але ти живий. І ми разом. А це, Ігорю, більше, 🔪 ніж усі кейси світу. 💶 Ми ще заробимо, ще купимо ту машину. Ти ж у мене не з тих, хто здається.

Він подивився на неї, і його напружений вираз обличчя трохи пом’якшав. Кохана завжди вміла знайти потрібні слова, навіть коли він сам не вірив, що їх можна знайти. Вона погладила його по руці, а потім підвелася.

— Ходімо, я борщу нагріла. Поїси, а то з твоїми пригодами ти, мабуть, і не обідав.

Баранчук зітхнув, але встав із дивана. Він усе ще почувався невдахою, але слова коханої жінки, її тепла рука і запах борщу, що доносився з кухні, нагадали йому, що не все втрачено. Принаймні, у нього була вона.

— Гаразд, — пробурмотів він, усміхаючись кутиком вуст. — Але якщо я ще раз виграю, нікому не скажу. Навіть тобі.

Вона засміялася, штовхнувши його легенько в бік.

— Отакої, уже дружині не довіряєш? Ходімо, герою, борщ стигне.