Раді Вас бачити!

На вулиці В’ячеслав сів у 🚙 машину, але, проїжджаючи повз букмекерську контору, помітив Валентину Миколаївну, яка стояла біля входу, тримаючи сигарету. Вона явно вийшла ненадовго. В’ячеслав зупинив авто, вийшов і підійшов до неї.

— Валентино, привіт, — усміхнувся він. — Що, перекур?

— Та треба провітритися, — відповіла вона, пускаючи дим убік. — А ти куди мчиш?

— З міліції, — сказав В’ячеслав. — Лагуна зафіксували в Обухові. 

Валентина підняла брову, затягнувшись сигаретою.

— Швидко ви, — сказала вона з повагою. 

— Але слухай, як 🐂 там наші? Твої сини з моїми доньками порозумілися?

Валентина посміхнулася, її суворе обличчя пом’якшало.

— О, твої дівчата — вогонь, — сказала вона. — Моїм хлопцям дуже сподобалися. А я з твоєю дружиною взагалі подружилася. Треба буде ще заїхати до вас, як 🐂усе вляжеться.

— Домовилися, — кивнув В’ячеслав. — Тільки давай без погонь і бандитів, а то я вже втомився від цих пригод.

— Та куди ж без них, — пожартувала Валентина і погасила сигарету об край урни. — Їдь, лови. І тримай мене в курсі.

В’ячеслав махнув рукою на прощання, сів у машину й рушив додому.

Я вирішив навідатися до контори «Техносвіт», якою володіла моя підзахисна, і дізнатися більше про неї, її чоловіка, Жанну та Подолюка. Фасад будівлі був пофарбований у сірий колір, пластикові вікна блищали на сонці, мов відполіровані. Всередині пахло ☕ кавою, папером 📄 і чимось невловним — мабуть, напругою, що завжди витає в місцях, де крутяться гроші 💵 й інтриги. Я поправив краватку, перевірив, чи на місці блокнот із ручкою, і ступив до приймальні.

За столом сиділа секретарка — молода жінка, років двадцяти семи, з акуратно зібраним темним волоссям і в строгому сірому костюмі. Її стіл був ідеально організованим: стос паперів, календар, телефон, чашка з логотипом компанії. На бейджику значилося ім’я — Анна. Вона підняла очі від документів, і я помітив її спокійний, але пильний погляд. Ця дівчина явно знала свою справу і не терпіла дурниць.

— Доброго дня, — почав я, посміхаючись. — Богдан Борзаков, адвокат. Хочу поговорити про деякі справи компанії. Це стосується Олени Землянової, Кирила Маслова та, можливо, Жанни чи Подолюка.

Анна відклала ручку, її обличчя залишалося нейтральним, але я відчув, як вона оцінює мене.

— Доброго дня, пане Борзаков, — відповіла вона чітко, її голос був рівним, із легкою ноткою офіційності. — Я Анна, секретарка пана Маслова. Чим можу допомогти?

Я сів на стілець навпроти, тримаючи блокнот на колінах.

— Анно, я намагаюся скласти картину того, що відбувається в компанії. Зокрема, мене цікавлять стосунки працівників із Кирилом Васильовичем, Оленою Федорівною, Жанною та Подолюком. Ви ж тут усіх бачите, чуєте. Може, поділитеся, як усе влаштовано?

Анна злегка підняла брову, але її обличчя не видало жодних емоцій. Вона явно звикла до подібних розпитувань і знала, як тримати дистанцію.

— Пане Борзаков, я секретарка, моя робота — виконувати завдання і стежити, щоб усе йшло за планом, — почала вона, її голос був спокійним, але твердим. — Кирило Васильович дає вказівки, я їх виконую. Він чіткий у роботі, любить, щоб усе було швидко і без помилок. Я отримую завдання, організую зустрічі, веду документацію. Усе стандартно.

— А як часто він тут буває? — уточнив я, записуючи її слова. — І як із ним працюється?

— Він буває в офісі кілька разів на тиждень, коли не у відрядженнях, — відповіла Анна, поправляючи папери на столі. — Працювати з ним нормально. Вимогливий, але справедливий. Якщо завдання виконане, питань немає. Якщо ні — краще не потрапляти під руку. Але я справляюся, тому проблем не виникає.

Я кивнув, роблячи позначку в блокноті. Її відповіді були виважені, без зайвих деталей. Вона явно не з тих, хто пліткує про начальство.

— А Олена Федорівна? Вона часто з’являється? Я чув, вона брала участь у деяких рішеннях компанії, зокрема щодо звільнень, наприклад, Подолюка.

Анна злегка нахилила голову, ніби обмірковуючи, скільки можна сказати.

— Олена Федорівна буває рідше. Іноді приходить, щоб обговорити щось із Кирилом Васильовичем або перевірити документи. Вона не втручається в мою роботу, але я знаю, що вона має вплив на рішення. Щодо Подолюка… — вона зробила паузу, ніби зважуючи слова. — Так, я готувала наказ про його звільнення. Олена Федорівна прийшла до Кирила Васильовича і сказала, що Подолюк хамив працівникам і навіть не вибачався, коли вона попросила. Кирило Васильович попросив мене підготувати документи, і я все оформила. Наказ він підписав того ж дня.

— Хамив, кажете? А що саме сталося? — уточнив я, занотовуючи.

— Я не була свідком, — відповіла Анна, її тон залишався нейтральним. — Але чула, що Подолюк грубо розмовляв із кількома працівниками, коли його попросили пояснити, чому ремонт затягується. Олена Федорівна дізналася і вирішила, що такого не можна терпіти. Вона дуже принципова в таких питаннях.

Я помітив, як🐂 її пальці ледь помітно стиснули ручку. Вона тримала дистанцію, але я відчував, що вона знає більше, ніж 🔪 говорить.

— А Жанна? — продовжив я. — Мати доньки Кирила. Вона ж тут працювала, так? Ви з нею перетиналися?

Анна знизала плечима, її погляд залишився спокійним.

— Жанна? Так, вона працювала тут, але я з нею не бачилася. У їхні особисті справи я не лізу. Мені вистачає своїх обов’язків. І, — вона зробила паузу, її голос став трохи твердішим, — я не люблю пліток. У мене є наречений, він працює в будівельній компанії, і я зосереджена на своїй роботі та особистому житті.

Я посміхнувся, оцінюючи її прямоту. Анна була як🐂 фортеця — організована, непохитна, із чіткими кордонами. Її слова підтверджували те, що я вже чув: Олена мала вплив у компанії, Кирило був вимогливим босом, а Жанна залишилася в минулому компанії, як і Подолюк. Але я відчував, що в цій історії є ще щось, що лежить під поверхнею.

— А про Подолюка більше нічого не чули? Після звільнення, може, якісь чутки? — спробував я копнути глибше.

Анна злегка насупила брови, але відповіла спокійно:

— Чула, що він після звільнення зовсім зіпсувався. Хтось казав, що він крав деталі зі списаних електроприладів, які компанія викидала. Мабуть, здавав на метал. А потім… — вона знизала плечима, — чула, що його посадили. За пограбування і напад на дитину, Соню. Жахлива історія. Але я подробиць не знаю, це вже не наша справа.

Я кивнув, записуючи. Подолюк явно був не зразковим працівником, а його історія після звільнення додавала нових барв до цієї справи.

— Розумію, Анно. Ви дуже професійно тримаєте дистанцію, — сказав я, додаючи легку нотку гумору. — Але якщо раптом пригадаєте щось про Подолюка чи когось іншого, хто міг бути пов’язаний із цією справою, дайте мені знати. Ось моя візитівка.

Я простягнув їй картку, і вона взяла її, кивнувши.

— Добре, пане Борзаков. Якщо щось згадаю, зателефоную. Але, чесно кажучи, я тримаюся трохи далі від таких історій. Моя робота — це порядок, а не хаос.

— Ціную вашу прямоту, — відповів я, встаючи. — Дякую за розмову.

Зайшов у юридичний відділ, і першим зі мною привітався Фелікс Дарюхін. Назвав себе, а я назвав себе у відповідь. Фелікс був на рік старший за мене, працював тут давно, брав участь у викладанні договорів. Хоча начальник відділу, Герасим Олександрович, ще не дуже йому довіряв.

— Радий познайомитися, Богдане. Ми маємо співпрацювати, — посміхнувся Фелікс. Він одразу перейшов до справи, розповів, що Кирило Васильович останнім часом був дратівливим. — А потім з’явилася Жанна.

— Так, була прибиральницею, потім у буфет улаштувалася, коли помічниця звільнилася, — продовжив він, хмикнувши. — І знадобилася нова. Ну а далі привабила командира. Почалося це між ними, ділова угода, а далі дитину Жанна не віддала, от тепер і висьорбувати все це. Тільки б мала не постраждала.

— Ви ж знаєте, зараз її обстежують, — додав я.

— Та знаю, — зітхнув Фелікс. — Але ця історія з Подолюком теж добряче всіх струсонула.

— Подолюк? — уточнив я, насторожившись. — Що з ним?

Фелікс знизав плечима, але його тон став серйознішим.

— Ну, Подолюк був електриком, але довго тут не затримався. Хамив усім, поводився так, ніби йому все дозволено. Олена Федорівна якось прийшла до Кирила Васильовича і сказала, що він грубіянив працівникам, а коли вона попросила вибачення, він ще і їй нахамив. Кирило Васильович не став терпіти — наказав Анні підготувати наказ про звільнення, і все, Подолюка вигнали. А потім з’ясувалося, що він крав деталі зі списаних електроприладів, які компанія викидала.Та ще й складського робітника на іншій справі підставив. Ну тепер ви знаєте, що з ним

— Справді жах, — погодився я, записуючи. — А як він із Жанною чи іншими працівниками спілкувався?

— З Жанною? Та ніяк, — відмахнувся Фелікс. — Він з усіма конфліктував, тож навряд чи вона його терпіла. Жанна була тиха, але хитра, знала, як 🐂себе подати. А Подолюк — грубіян, таких ніхто не любив.

Ми ще трохи поговорили, і я пішов далі. Герасим Олександрович, начальник юридичного відділу, виявився відвертішим, ніж 🔪 я очікував. Я туманно пояснив, що перспективи в справі є, але він, здається, і без того був у курсі всіх деталей. Співчував Кирилу Васильовичу, казав, що той потрапив у складну ситуацію через Жанну і дитину. Про Подолюка він додав лише, що той був “проблемним типом” і його звільнення нікого не здивувало.

У відділі контролю мене привітала Наталя Іванівна. На початку розмови вона була скутою і нерішучою, але потім ми розговорилися. Вона приїхала з містечка з сином, коли він був ще малим, працювала, де брали, потім долучилася до суміжників «Техносвіту», звідки її рекомендували до цієї компанії. За два роки роботи її оцінили, зарплату підвищили.

— Дуже шкода Олену Федорівну, — зітхнула Наталя Іванівна. — Може, це моя хвороба дещо вплинула. Якби я тоді не захворіла, може, й не сталося того, що зараз.

— Ви про що? — уточнив я.

— Олена Федорівна мене відвідувала, — пояснила вона. — Цікавилася, як мій стан, наполягла, щоб мене до лікарні поклали. Тепер, начебто, в мене все добре. Але я досі переживаю, що, може, якби я була на роботі, щось би пішло інакше. Ну, знаєте, через ту історію з Подолюком.

— А що з Подолюком? — я насторожився, відчуваючи, що можу дізнатися щось нове.

— Та він же всіх дратував, — відповіла Наталя Іванівна, її голос став тихішим. — Хамив, грубіянив. Одного разу я чула, як🐂 він із кимось із працівників сперечався, ледь не матюкався. Олена Федорівна дізналася, викликала його, попросила визнати провину, а він їй ще щось у відповідь кинув. Вона пішла до Кирила Васильовича, і той одразу наказав його звільнити. Анна готувала наказ, я бачила, як вона його оформляла. А потім ще й з’ясувалося, що Подолюк крав деталі з техніки, яку списували. Метал, кажуть, продавав. А тепер… — вона зітхнула, — чула, що він за ґратами. І Соня постраждала. Як таке можливо?

— Жахлива історія, — погодився я. — Дякую, що поділилися. І не переймайтеся, я передам Олені Федорівні вітання від вас. Хай вам щастить!

— Сподіваюся на краще, — відповіла вона, сумно посміхнувшись.

У фінансовому відділі зі мною привітався Вікентій Геннадійович. На мої запитання відповідав неохоче. Сказав, що Кирило Васильович суворий, прискіпливо перевіряє звіти. Олена Федорівна, навпаки, м’якіша, з нею йому приємно було контактувати, вона могла дати пораду щодо фінансів.

— А що з Подолюком? Ви з ним перетиналися? — запитав я.

Вікентій Геннадійович зітхнув, явно не бажаючи вдаватися в деталі.

— Та який там Подолюк, — відмахнувся він. — Ходив, бурчав на всіх, хамив. Олена Федорівна розповідала, що він грубіянив працівникам, ще й із нею сперечався. Вона пішла до Кирила Васильовича, той одразу наказав звільнити його. Анна готувала наказ, я бачив, як вона його передавала на підпис. А потім чутки пішли, що він деталі зі списаної техніки крав, на метал здавав. Ну а тепер, кажуть, він у тюрмі. За пограбування і напад на Соню. Жах, звісно, але я не здивований. Він завжди виглядав як тип, який на все здатен.

Далі я відправився до буфету. Касирка була унікальною особистістю. Їй було років п’ятдесят, вона на пам’ять знала ціни всіх порцій і блискавично вираховувала вартість на калькуляторі. Вона не дуже стежила за відвідувачами, бо відволікання могло порушити її “дар”. Через це про директора, Жанну чи Подолюка вона майже нічого не знала.

Куховарка, навпаки, виявилася балакучою. Вона розповіла про Жанну:

— Прибиральницею була, потім долучилася мити посуд. А коли помічниця звільнилася, Жанна ще й ту роботу взяла. Красива, це правда. От і стала крутитися біля мужиків, ну а тут сам директор через проблеми в родині звернув на неї увагу. Олена Федорівна до буфету заходила рідко, взагалі там не їла. А Кирило Васильович часто бував, відпускав компліменти працівникам. Отут Жанна йому і приглянулась.

— А Подолюк? — запитав я. — Ви з ним перетиналися?

Куховарка скривилася, ніби згадала щось неприємне.

— Ой, той Подолюк — ще той тип був. Хамив усім, грубіян. Ще й на касі то одне замовляв, то на ходу передумував і просив друге. Одного разу його охоронець вивів. Він, Подолюк, щоправда, тоді просив вибачення. Добре, що зараз сидить

Касирка і куховарка запропонували мені купити смачний обід, я погодився. З апетитом поїв, подякував і пішов по кабінетах дізнаватися факти та враження щодо головних фігурантів кримінальної справи.

Я ще порозпитував робітників компанії, які спілкувалися безпосередньо з директором, Подолюком і моєю клієнткою. Це не обов’язкова процедура, але в моїй роботі важливими є і психологічні аспекти. Усе це має значення, і навіть дрібні деталі можуть зіграти вагому роль. Подолюк, судячи з розповідей, був токсичною особою, чиє звільнення нікого не здивувало, а його подальші злочини лише підтвердили його репутацію. Жанна, видно, була хитрою і знала, як 🐂використати свою привабливість, щоб наблизитися до Кирила. Олена ж залишалася впливовою, але відстороненою фігурою, яка тримала все під контролем. Ця справа обростала новими деталями, і я розумів: попереду ще багато роботи.

Я припаркував свою автівку біля київської лікарні, відчуваючи, як серце ❤ калатає від адреналіну. У кишені лежав блокнот, у голові — десятки питань, а в душі — суміш гордості й тривоги. Я поправив краватку, глибоко вдихнув і ступив до входу. У вестибюлі пахло дезінфекцією, а скрипуча підлога дратувала кожен нерв. Піднявшись на другий поверх, я постукав у двері палати №12.

Кирило лежав на ліжку, його нога була забинтована, а на скроні темнів синець. Він виглядав змученим, але очі горіли тим самим вогником, про який розповідала Олена — невгамовним, як двигун його розбитого «Мерседеса». Побачивши мене, він ледь підвівся, скривившись від болю.

— Богдан, так? — хрипко запитав він. — Олена казала, ти її адвокат.

— Так, Кирило Васильовичу, — відповів я, сідаючи на стілець біля ліжка. — Богдан Борзаков. Радий, що ви в порядку. Ну, наскільки це можливо після такої аварії.

Він слабо посміхнувся, але його погляд залишався настороженим.

— Ти про мою тачку? Так, «Мерс» у мотлох. Але я живий, це головне. Що там з Оленою? І з Сонею?

Я відкрив блокнот, більше для годиться, ніж 🔪 із потреби. Усе, що я мав сказати, уже крутилося в голові.

— Олена в порядку. Вчора був допит у прокуратурі, вона трималася молодцем. Звинувачень немає, але її попросили залишатися в місті. Соня з Жанною, у безпеці. Поліція розбирається з Подолюком, а я… я намагаюся тримати все під контролем.

Кирило кивнув, його пальці стиснули простирадло.

— Дякую, що допоміг Олені. Вона… вона не заслуговує цього всього. А Соня… — його голос затремтів, — вона моя донька. Я хочу, щоб вона була зі мною.

Я зітхнув, відчуваючи, як 🐂 важкість його слів лягає на плечі. Це була не просто справа — це була сім’я, розірвана на шматки обставинами, які я ще не до кінця розумів.

— Кирило Васильовичу, я зроблю все можливе, щоб Соня жила з вами, — сказав я, стараючись звучати впевнено. — Але скажу чесно: шансів мало. Жанна — мати, і суди в таких справах майже завжди на боці матері. Особливо якщо немає доказів, що вона не справляється. Але… — я зробив паузу, підбираючи слова, — Жанна молода, емоційна. Вона може зробити якусь помилку. Якщо це станеться, я скористаюся цим. Обіцяю.

Кирило глянув на мене, і я побачив у його очах суміш надії й відчаю.

— Ти молодий, але Олена казала, що ти тямущий, — сказав він. — Я вірю, що ти постараєшся. Соня… вона все, що в мене є.

Я кивнув, відчуваючи, як🐂 відповідальність тисне ще сильніше. Ця справа була не просто про закон — вона була про людей, про їхні долі. Я змінив тему, щоб розрядити напругу.

— До речі, Кирило Васильовичу, коли купите нову машину, не ганяйте так, як на тому «Мерседесі», — я посміхнувся, намагаючись додати легкості. — 140 кілометрів на годину — це не жарт. Ви ж іще потрібні Олені й Соні. І органам опіки не сподобається, що ви піддаєте небезпеці життя Соні. 

Він хмикнув, і його обличчя на мить розслабилося.

— Та знаю я. Але коли почув про Соню, про Олену… не втримався. Більше не буду, обіцяю.

Я встав, закриваючи блокнот.

— Тримайтеся, Кирило Васильовичу. Видужуйте. Я триматиму вас у курсі, і якщо щось дізнаюся про Соню чи Жанну, одразу повідомлю.

— Дякую, Богдане, — відповів він, його голос був слабким, але щирим. — Ти… ти хороший адвокат.

Я посміхнувся, відчуваючи тепло від його слів. Вийшовши з палати, я зупинився в коридорі, спершись на стіну. У кишені лежали пачки з сигаретами різних марок — я завжди носив її для клієнтів, хоча сам не курив. Думки гуділи: Подолюк, Лагун, Соня, Жанна, Олена… і Кирило, який лежить тут, сподіваючись на мене. Моя перша справа, а я вже відчуваю себе в центрі бурі.

Я глибоко вдихнув і рушив до виходу. На вулиці пахло дощем, а Київ гудів своїм життям. Попереду чекала ще купа роботи: розмови з міліцією, перевірка свідчень, пошук зачіпок. Але я знав одне — я не підведу.

Наступного дня Оксана Олексіївна прийшла на роботу зрання і побачила, що я вже в кабінеті. Попросила, щоби я підготувався і зайшов до неї. Я без підготовки побіг.

Друга справа спочатку була маленьким щойно надрукованим аркушем. І обіцяла стати дуже цікавою. Злочин трапився в одному з агропідприємств Обухівського району і був занадто неординарним. І начальниця дуже хотіла, щоби саме наша агенція взялася за справу. Грошей на цій справі не заробиш, але увага 🐍 ЗМІїв це теж непогані дивіденди. Журналісти про злочин ще не пронюхали, але обов’язково прибіжать.

Щодо своєї подруги, то наставниця обіцяла подзвонити, якщо моя допомога знадобиться сьогодні. В разі чого, вона сама відвідає Олену Федорівну. А в мене, певно, поїздка могла затягнутися на добу, а то й >більше.

Я, не вагаючись, спустився до автівки та поїхав за вказаною адресою.

Дорога проходила спочатку вздовж Дніпра, а на виїзді зі столиці я повернув трохи далі. Колись доводилося їздити до цієї курортної зони та спілкуватися з тими, хто застовпили собі володіння в курортній зоні вздовж річки. Враження від них були не дуже приємними.

Але зараз я поїхав іншим ляхом, на півдорозі звернув з автостради. Мені потрібно було те село, в якому стався злочин. Дорога до села була бетонована, на ній не розженешся. А якщо їхати спокійно, то не трястиме, з автівкою буде все в порядку. 

Село я помітив здалеку. Пейзажі тут були такі, що брали за душу: просторі лани чергувалися з лісонасадженнями, запах трав відчувався навіть у машині. Хати в селі були різні — деякі старі, з дерев’яними вікнами, деякі вже з модними пластиковими, з металевими дахами та обкладені плиткою під камінь. Поля були гордістю місцевого господарства, яке уклало договір оренди з міжнародним агрохолдингом. Ферми після лихих 90-х років почали оживати, там розводили різних тварин. 

Я приїхав до місцевого пункту, куди вже з’їхалися міліціонери, слідчий з прокуратури. До мене підбігла дівчина років 17, і запитала:

_. — Ви той адвокат із Києва?

_. — Так, я адвокат. 

_. — Я Стелла, я…я подруга Алі. Допоможіть їй, будь ласка.

_. — Богдан Борзаков. Зроблю все можливе.

_. — Вона захищалась. Вона чудова. Тут Лідія Максимівна, з районної служби у справах дітей. Лідія Максимівна, це адвокат

Я кивнув. Ми з Лідією Максимівною познайомилися і направилися в кімнату, яку наразі пристосовували для допиту. Лідія Максимівна теж намагалася заспокоїти Стеллу й обіцяла розказати, як почувається Аля.

Затримана була вихованка інтернату 14 років, на ім'я Аліна Давиглина. Прибула і вихователька Вероніка Григорівна. Після того як Аліна назвала свій вік, міліція зв’язалася з керівництвом. Вихователька приїхала і, коли я прибув у село, сиділа поряд з затриманою. Ми з Лідією Максимівною привіталися, слідчий увімкнув запис, заявив, що присутність адвоката і представників служби та інтернату забезпечена. Тому допит неповнолітньої можна розпочинати. Громадянин Круков був відвезений до лікарні, і допитувати його ще не було змоги.

Слідчий запитав її ім’я. прізвище, дату народження і повну назву інтернату. Затримана відповіла. Далі слідчий запитав:

_ — Отже, коли ви сьогодні побачили Крукова?

_. — О 4.50

_. — Як 🐂 це сталося?

_. — Я вирішила подивитися на тваринок. Встала рано, спати не хотілося. Тому вирішила прогулятися. Там був сторож і цей Круков.

_ — I що Круков?

_. — Він повів мене у свинарник, показував тварин, потім помітив, що в огорожі були тріщини, і треба прибити.

_. — Далі?

_. — Далі ми пішли в комору з 🔨 інструментами. Він відчинив двері, сказав, що пропустить дівчину вперед, я сказала, що постою тут і потримаю двері. Усе одно, я не знаю, де що лежить.

Слідчий не став питати, чекав, що Аліна розкаже далі.

_. — Мені не сподобався його погляд, я стала відходити від комірки. Він тоді побіг, я хотіла втекти, але він дотягнувся до моєї руки та схопив мене.

_. — Зрозуміло, ви розказуйте далі.

_. — Він потягнув мене в комору, потім я впала. Він зачинив комору зсередини. Став хапати мене за плечі, я вже не могла опиратися.

_. — Далі?

_. — Він став знімати штани, потім труси. Я намагалася не показувати своїх емоцій і не хотіла, щоби він помітив мої руки. Коли він витяг з трусів знаряддя злочину, я схопила ну….це знаряддя і почала викручувати

_. — І Круков закричав

_. — Закричав. Упав. Не пам’ятаю, як 🐂 я ногою на його руку наступила. У мене в руці опинилися молоток 🔨 і цвях, яким він хотів огорожу ремонтувати, то я вирішила забити цвях. А він чомусь ще голосніше заволав. Але я таки прибила його долоню до дерев’яної підлоги.

Тут один з міліціонерів не витримав і став сміятися.

_. — Пане, я тоді так боялася за життя, а ви смієтеся. Мені тоді було зовсім на до сміху — заявила Аля.

Її голос трохи тремтів, але ключове слово трохи. Ми подумали, що вона не така вже й тремтлива, особливо, якщо порівняти її стан і стан здоров’я нападника. Щось не дуже жалісливими були наші почуття, але вона у нас викликала повагу.

_. — Вибачаюсь перед вами за поведінку своїх колег — вибачився слідчий. — Розкажіть, що було далі. Прибивши одну долоню, ви потім вирішили йому ще другу руку до дерев’яної підлоги прибити?

_. — Спочатку я запитала, де ключі. Цей…Круков не відповів. Я стала шукати їх, щоби відчинити двері. А Круков намагався схопити мене другою рукою. Я ключі не знайшла. Спочатку я побачила навушники та надягнула їх, бо мої вуха вже не витримували його матюків.

Міліціонери вже роти пальцями позакривали. Навіть вихователька Вероніка Григорівна стала всміхатись. Та й мені важко було зберігати серйозний вигляд.

_. — Продовжуйте — попросив слідчий

_. — Тут я натрапила на ще 1 цвях — продовжувала дівчинка. — Круков цей рукою ще хапав мене, я таки 2 руками його руку схопила.. Вдарила по руці 🔨молотком. Але він опирався. Я ще раз. Ну, зрештою, мені вдалося його долонь опустити, тоді я взяла цвях, 🔨молоток і стала забивати цвях. Він упирався, а потім цвях пішов легше, той став ще сильніше кричати. Коли я забила другий цвях, він і далі кричав. Але так і не сказав, де ключ. Я не знала, як вийти з комори. Стукала, але нікого не було. Не знаю, скільки минуло часу, я почула когось зовні та стала кричати, щоби мене випустили, бо зачинили мене в коморі, а ключів я не можу знайти

_ — А знаряддя злочину прибити не хотілося? — тон слідчого був серйозним. Але я здогадувався, що він відчував.

_. — Він його пузом накрив, заховав. Тому я не стала до нього тягнутись. Я не могла звідти вийти.--зітхнула Аля.

Допит закінчився, коли у двері постукала подруга Алі.

_ — Ви казали, що одежу їй треба поміняти — нагадала Стелла,--То я принесла.

Аля підтвердила, що одежа її. Одяг оглянули, гострих предметів там не було.

Після завершення допиту я попросив, щоби Алю сфотографували, а потім відвели на експертизу: зафіксувати сліди побиття. Одяг на ній був місцями порваним, наслідки нападу були очевидними. Але потрібно скласти акт експертизи.

_. — Мене на експертизі не буде, там тільки жінки. Буде і психолог, заспокойтеся, зла вам ніхто не заподіє — сказав я

Аля кивнула. Її відвели на експертизу, забрали туди й одяг. Потім вона перевдягнулась

Я вийшов з відділку, біля входу Стелла нервово курила і з надією дивилася на мене. Поряд курили всілякі роззяви, яким було просто цікаво. А далі, як і передбачала Оксана Олексіївна, приповзли представники різноманітних 🐍ЗМІїв, яким хотілося тиснути собі сенсаційний матеріал.

До ЗМІїв 🐍вийшов слідчий і сказав:

_. — Ми розслідуємо злочин, одна з підозрюваних є неповнолітньою особою. Тому засідання суду будуть закритими, а ім’я неповнолітньої особи повідомляти в пресі заборонено. Хто порушить закон — отримають штрафні санкції або навіть кримінальну справу з реальним терміном

ЗМІ 🐍послухалися.

А слідчий по черзі допитував свідків. Я побажав бути присутнім на допитах. 

Я сидів у тісній кімнаті місцевого пункту, де проводилися допити, тримаючи в руках телефон, у якому робив нотатки. Слідчий, чоловік із сивиною на скронях і суворим виразом обличчя, сидів за столом, переглядаючи свої записи. Поруч із ним була Лідія Максимівна з районної служби у справах дітей, яка час від часу кидала стурбовані погляди на двері, за якими чекала Аліна. Вероніка Григорівна, вихователька інтернату, сиділа трохи осторонь, тримаючи руки складеними на колінах. Атмосфера була напруженою, але всі намагалися зберігати спокій. Я заявив, що хочу бути присутнім на допитах свідків, і слідчий, хоч і з легким невдоволенням, погодився.