Раді Вас бачити!

Теплого літнього дня Подолюк крокував центральною вулицею міста, насвистуючи мелодію. Його спортивна 🎒 сумка, де лежала частка награбованих грошей, злегка погойдувалася на плечі. Сонце ☀ пробивалося крізь пожовкле листя каштанів, а легкий вітер приносив запах свіжоскошеної трави. Подолюк почувався на вершині світу — кишені повні, а совість, здається, вирішила взяти вихідний.

Раптом він помітив знайому постать. Жанна, його колишня колега, повільно котила 🛕 дитячий візок коляску тротуаром. Її русяве волосся було зібране в недбалий пучок, а на обличчі грала легка усмішка, коли вона зазирала до коляски, де спала тримісячна Соня. Подолюк зупинився, вагаючись, але Жанна помітила його й радісно махнула рукою.

— О, Подолюк! Скільки літ! — вигукнула вона, поправляючи накидку на Соні.

— Жанна, привіт! — відгукнувся він, підходячи ближче. — Бачу, ти вже мама?

— Ага, це Соня, — Жанна ніжно поглянула на дочку. — Три місяці, а вже весь мій світ.

Подолюк ніяково усміхнувся, розглядаючи 🛕коляску. Він знав історію Жанни: декрет, роман із директором, який тужив через безплідність своєї дружини, а потім скандал, коли Подолюка вигнали з роботи за те, що він "не вписався в колектив". Жанна, здається, не тримала зла.

— Ходи, прогуляємося, — запропонував він. — Як ти взагалі?

Вони пішли разом, Жанна штовхала коляску, а Подолюк ішов поруч, тримаючи руки в кишенях джинсів. Жанна розповідала про декрет, про те, як Соня не дає спати ночами, а він слухав, киваючи.

— А ти? Знайшов нову роботу? — поцікавилася Жанна, поглядаючи на нього.

Подолюк знизав плечима, намагаючись виглядати невимушено.

— Та шукаю щось стабільне. Але недавно виконав одне замовлення для багатія. Заплатили щедро, — він багатозначно посміхнувся, поплескавши по сумці.

Жанна підняла брови, але її усмішка стала ширшою.

— Ого, звучить непогано. Може, зводиш мене до 🍴 ресторану? — пожартувала вона.

— Чом би й ні? — відгукнувся Подолюк, відчуваючи приплив впевненості. — Ходімо, пригощу ☕ кавою для початку.

Неподалік вони натрапили на вуличну каварню ☕ — маленьку, з кількома столиками під смугастим тентом. Подолюк замовив дві кави та круасан для Жанни. Офіціантка, дівчина з яскраво-червоною помадою, швидко принесла замовлення. Жанна, тримаючи чашку, подякувала.

— Не ресторан, але теж гарно, — пожартував Подолюк, спостерігаючи, як Жанна відкушує шматочок круасана.

Вони продовжили шлях, Жанна пила каву, штовхаючи коляску однією рукою, а Подолюк запропонував допомогти. Він узявся за ручку коляски, відчуваючи себе трохи незграбно, але Жанна лише усміхалася. Доївши 🥐 круасан і допивши каву, вона раптом зупинилася біля дитячого 🛕магазину.

— Ой, Подолюк, зачекай хвилинку. Треба купити суміш для Соні і якийсь костюмчик. Може, зайдеш? — попросила вона.

Він кивнув, хоча в магазині з дитячим одягом почувався як на іншій планеті. Через кілька хвилин він вийшов із пакетом, де лежала банка дитячої🍼 суміші й маленький рожевий комбінезон із зайцями. Жанна радісно подякувала, і вони пішли далі.

Коли дійшли до будинку Жанни, вона зупинилася біля під’їзду.

— Дякую, що склав компанію. І за ☕ каву, і за це, — вона кивнула на пакет. — Заходь якось, га?

— Обов’язково, — відповів Подолюк, хоча знав, що навряд чи прийде. Він помахав рукою і пішов до себе, міцніше стискаючи 🎒 сумку з грішми.

Жанна, тримаючи Соню на руках, зайшла до під’їзду, де пахло вологим бетоном і чиїмось борщем. Соня тихо посопувала, а Жанна, втомлена, але задоволена прогулянкою, підіймалася🛕 ліфтом на свій поверх. На виході вона зіткнулася з Поліною Петрівною, сусідкою, яка, як завжди, тримала в руках сумку з 🎒 продуктами та була готова до розмови.

— О, Жанно, голубко, як справи? — Поліна Петрівна поправляла хустку на голові, пильно розглядаючи Жанну. — А хто це в нас із тобою гуляв? Бачила, якийсь чоловік коляску штовхав.

Жанна усміхнулася, але відповіла ухильно:

— Та так, знайомий. Просто допоміг із коляскою.

Поліна Петрівна примружилася, ніби намагалася вичитати щось з обличчя Жанни.

— Ну, знайомий, то знайомий. А я кажу, якби тобі допомога з Сонею потрібна, звертайся. У мене ж досвід — і діти, і онуки. Я знаю, як🐂 із малечею управлятися.

Жанна м’яко кивнула, притискаючи Соню до себе.

— Дякую, Поліно Петрівно. Я подумаю. Ви ж знаєте, я сама поки справляюся, але коли що — звернуся.

— От і добре, — сусідка поправила сумку на плечі. — А то сама з малою, важко ж. Ну, якщо що почую чи побачу, скажу. У нас двір тихий, але знаєш, як воно буває.

— Дякую, — повторила Жанна, відчуваючи тепло від турботи сусідки. — Я побігла, Соня скоро їсти захоче.

— Біжи, біжи, — махнула рукою Поліна Петрівна. — І двері замикай, часи нині неспокійні!

Жанна посміхнулася і попрямувала до квартири, відчуваючи, як Соня ворушиться в її обіймах. Під’їзд тихо гудів звичними звуками — десь гавкав 🐶 собака, а за стіною сусіди вмикали телевізор. Жанна зачинила двері за собою, гадаючи, чи варто колись розповісти Поліні Петрівні про Подолюка. Але поки що вона вирішила тримати це при собі.

Валентина Миколаївна і В’ячеслав Олександрович увійшли до кабінету капітана Прожогіна. Прожогін сидів за столом, гортаючи 📰папери, а Савін стояв біля дошки, малюючи схему двору, де стався напад. Вони привіталися, запросивши гостей сісти.

— Що нового, В’ячеславе Олександровичу? — запитав Прожогін, відкладаючи ручку.

— Ми завершили перевірку працівників відділення, — почав В’ячеслав. — Усі чисті. У головній конторі та інших відділеннях виявили кілька порушень, але це не стосується справи Баранчука. Цих людей ми передали іншим слідчим.

— А що з Баранчуком? — поцікавився Савін, обертаючись від дошки.

— Ми щойно від нього, — відповіла Валентина, поправляючи зачіску. — Перевірили потерпілого, так би мовити, — додала вона з легкою усмішкою.

— І що? — Прожогін підняв брову.

— Реакції природні, — пояснив В’ячеслав. — Він був засмучений, коли ми прийшли. Досі наляканий пограбуванням. Але зрадів, коли почув, що повернемо частину виграшу. Нічого підозрілого.

Савін кивнув, задумавшись.

— Грабіжників було двоє, — сказав він. — Але припустимо, їх троє. Тоді ділити треба на трьох, і зиск невеликий. Навіть якщо потерпілий просить половину чи більше…

— З мого досвіду, — перебила Валентина, — при шахрайських пограбуваннях зазвичай оформлюють страховку. Баранчук цього не зробив. Якби він був у змові, то подбав би про це.

— Справді стріляли, — додав Савін. — Кулю знайшли в стовпі. Постріл був над головою Баранчука, і явно не він стріляв.

— Це підтверджує його розповідь, — кивнув В’ячеслав. — Він поводиться як жертва, а не як спільник.

Прожогін потер підборіддя, обмірковуючи.

— Добре, дякуємо за інформацію, — сказав він. — Раді співпраці з «Агрусом». Якщо щось знайдете, дзвоніть одразу.

— Обов’язково, — відповів В’ячеслав, передаючи Прожогіну свою візитівку. — Ми копаємо далі. Якщо щось спливе, дамо знати.

Валентина кивнула, підвелася і, кинувши коротке «До побачення», вийшла разом із В’ячеславом. Прожогін і Савін переглянулися.

— «Агрус», — пирхнув Савін. — Назва смішна, але працюють вони непогано.

— Побачимо, — відповів Прожогін, повертаючись до паперів. — А ми тим часом шукаємо тих, хто стріляв.

Валентина і В’ячеслав вийшли з відділку, і прохолодне повітря осіннього вечора обдало їхні обличчя. Валентина витягла сигарету, запалила її й зробила глибоку затяжку, пускаючи дим у бік від В’ячеслава.

— Слухай, В’ячеславе, — почала вона, з цікавістю поглянувши на нього. — Звідки взагалі взялася ця назва «Агрус»? Ти так і не пояснив до ладу.

В’ячеслав усміхнувся, засунувши руки в кишені пальта.

— Спочатку ми думали назвати агенцію на честь Аргуса, — почав він. — Знаєш, той із давньогрецьких легенд із сотнею очей. Символ пильності, ідеально для детективів. Але в процесі хтось пожартував про «агрус». Кажуть, мовляв, до чого тут ягода? Я тоді й сам не розумів. Хтось кинув репліку про російського письменника Чехова та агрус у футлярі — Він кинув погляд на Валентину, помітивши її легку усмішку. — Ти зрозуміла, так?

Валентина кивнула, посміхнувшись ширше.

— Так, знаю ту трилогію. Але як із жарту вийшов логотип?

— А тут наш художник розійшовся, — продовжив В’ячеслав, сміючись. — Намалював агруси з камерами замість очей, як у того Аргуса. Усі так розсміялися, що логотип прижився. І знаєш, виглядає круто, особливо з тими червоними ягодами на фоні.

Валентина глянула на логотип, намальований на теці в руках В’ячеслава, де агруси з камерами формували овал, і кивнула з повагою.

— Смішно, але стильно, — сказала вона, гасить сигарету об край урни. — А ти знаєш, у мене чоловік помер багато років тому. Двоє синів, обидва дорослі, не одружені. Сама вже звикла крутитися.

В’ячеслав здивовано підняв брову, але швидко посміхнувся.

— Співчуваю, Валентино. А в мене сім’я повна — дружина й дві доньки, обидві студентки. Живемо галасливо, але весело. Може, тобі з синами колись до нас у гості зазирнути? Або ми з сім’єю до тебе зайдемо — познайомимося ближче.

Валентина задумалася на мить, а потім кивнула.

— Чому б і ні? Було б цікаво. Тільки попередь, мої сини — не з тих, хто сидить тихо. А твої доньки, мабуть, уже всюди встигають?

— О, вони точно не відстають! — засміявся В’ячеслав. — Домовились, подзвонимо й організуємо. 

Справа з пограбуванням зависла. Назар Скрипка та Ерванд були під підозрою, але фактів було недостатньо, щоби встановити за ними спостереження. Валентина Миколаєвна дала номери купюр, але результатів не було: Лагун узагалі поки що не витрачав награбоване, а Подолюк двохсотки платив на стихійних базарах, купуючи товар тоді. коли продавці вже могли дати з неї решту. Тому відстежити шлях засвічених купюр було складно.

Ранок у міліційному відділку був гамірним: телефони дзвеніли, двері грюкали, а в коридорі пахло кавою і старими паперами. Поліна Петрівна, тримаючи свою сумку міцно, мов скарб, рішуче ступила до входу. Її сіра хустка була акуратно зав’язана, а очі блищали від рішучості. Охоронець, кремезний чоловік із вусами, підняв погляд від журналу.

— Ви хто будете? — буркнув він, оглядаючи її з ніг до голови.

— Поліна Петрівна, — гордо відповіла вона, поправляючи хустку. — Мені треба до капітана Прожогіна. Є інформація, важлива!

Охоронець, не поспішаючи, підняв слухавку внутрішнього телефону.

— Прожогін? Тут якась Поліна Петрівна до вас. Каже, інформація є, — пробурмотів він. Після короткої паузи кивнув: — Проходьте, кабінет 12, по коридору ліворуч.

Поліна Петрівна, не гаючи часу, попрямувала до кабінету, її кроки гучно лунали по потертих кахлях. У кабінеті Прожогін, чоловік із сивиною на скронях і втомленими очима, сидів за столом, заваленим теками. Поруч Савін, молодший і енергійніший, гортав якісь записи.

— Добрий день, Поліно Петрівно, — привітався Прожогін, відсуваючи папери. — Що привело?

— Добрий день, панове, — почала вона, сідаючи на стілець і міцніше стискаючи сумку. — Я про того чоловіка, якого бачила. Він часто крутиться біля Ерванда, того, що в під’їзді моєї доньки живе. А вчора, уявіть, його ж бачила з Жанною, вона в моєму під’їзді мешкає. З коляскою гуляла, а він її проводжав.

Савін нахилився вперед, його очі звузилися.

— Чоловік? А як виглядав? Ім’я знаєте? — запитав він.

Поліна Петрівна похитала головою.

— Ім’я не знаю. Але виглядав він краще, ніж раніше. Костюм новий, модний, не те що його старі лахи. І пляшку тримав, дорогу якусь, спиртне. Жанна теж тримала таку ж, мабуть, він пригостив. 

Прожогін і Савін перезирнулися. Прожогін потер підборіддя, задумавшись.

— Дякуємо, Поліно Петрівно, це дуже цінно, — сказав він. — Ще щось помітили?

— Та наче все, — відповіла вона, знизавши плечима. — Але дивно він якось поводився. Жанна казала, що просто знайомий, але я ж не сліпа, щось там не те. Ще й шрам у нього на лобі свіжий

— Ви молодець, що прийшли, — додав Савін, записуючи щось у блокнот. — Ми перевіримо.

Поліна Петрівна кивнула, задоволена, і підвелася.

— Коли там що, я ще поспостерігаю. У нас двір тихий, але очі в мене пильні, — сказала вона, поправивши хустку.

— Обов’язково повідомляйте, якщо щось іще помітите, — попросив Прожогін, проводжаючи її до дверей.

Коли Поліна Петрівна вийшла, Савін повернувся до Прожогіна, тримаючи ручку над блокнотом.

— Шрам? Звідки в нього шрам? — задумливо запитав він. 

Прожогін усміхнувся краєчком губ, відкинувшись на спинку стільця.

— А пам’ятаєш, як Баранчук розповідав, що гатив нападника кейсом по голові? Може, то він його так подряпав. Кейс же важкий, кути гострі.

Савін кивнув, його очі заблищали від здогадки.

— Треба перевірити, хто цей тип. Якщо він з Ервандом тусується, може, це наш слід.

Прожогін узяв зі столу чашку з холодною кавою і зробив ковток, морщачись.

— Точно. Піднімімо досьє на всіх, хто крутиться біля Ерванда. І Жанну опитаємо, акуратно. Щось мені підказує, що наш чоловік зі шрамом не просто так у новому костюмі розгулює.

Поліна Петрівна не змогла описати як слід чоловіка, якого бачила з Ервандом і Жанною. Тому вона згодом привела двох людей — літнього чоловіка та молоду жінку, які бачили незнайомця з Ервандом. Поліна Петрівна просить вибачення за невдачу з фотороботом і наполягає, що свідки допоможуть уточнити деталі. Прожогін, експерт і Савін ставлять запитання, щоб зібрати опис.

Наступного дня Савін доповідає про результати оперативної роботи: особу незнайомця встановлено — це Подолюк, який навчався і деякий час працював з Ервандом в електричній компанії, а потім у «Техносвіті», звідки його звільнили. Прожогін розмірковує над наступними кроками.

Савін: Капітане, є прорив. Опера встановили особу того мужика.

Прожогін: Хто він?

Савін: Його прізвище Подолюк. Зі школи знайомий з Ервандом.

Прожогін: Це ще не все? Де ще засвітився?

Савін: У «Техносвіті», але його вигнали за здирництво.

Прожогін: Здирництво? Цікаво. Є докази причетності до пограбування?

Савін: Поки ні, але фоторобот від сусідів збігається з його описом.

Прожогін: Ти казав, що купюри спливли? 

Савін: Так, спливли на базарі. Здачу беруть 100, 50, дріб’язок.

Прожогін: Обережний. Другий грабіжник є?

Савін: Поки глухо. Подолюк один у кадрі.

Прожогін: Треба стежити за ним. І перевірити його зв’язки з Ервандом.

Савін: Вже поставили людей. Він часто з’являється біля будинку Жанни.

Прожогін: Жанна може знати більше. Виклич її.

Савін: Зробимо. Фоторобот до кінця дня уточнимо.

Прожогін: Треба ставити стеження за Ервандом і Жанною.

Савін: Це морока. Начальство не дасть людей швидко.

Прожогін: А без стеження ми втратимо його.

Савін: У мене ідея: залучімо "Агрус".

Прожогін: Детективів? Вони ж не міліція.

Савін: Але Валентина їх найняла. Вони вже в темі.

Прожогін: Хм, це може спрацювати. Подолюк з Ервандом перетинався.

Савін: І з Жанною. Вона може знати більше, ніж каже.

Прожогін: Добре, телефонуємо тому В’ячеславу.

Савін: Він здавався надійним. І ресурси в них є.

Прожогін: Якщо вони проваляться, це на нас ляже.

Савін: Ризикнемо. Ми ж у глухому куті без них.

Прожогін: Гаразд, набираю номер. В’ячеславе Олександровичу, це капітан Прожогін.

В’ячеслав Олександрович: Добрий день, капітане. Що нового?

Прожогін: У слідстві просування. Нам потрібна ваша допомога.

В’ячеслав Олександрович: Називайте деталі.

Прожогін: Треба встановити стеження за двома особами.

В’ячеслав Олександрович: Хто вони?

Прожогін: Ерванд Каруєв сусіди Баранчука, і Жанна, у неї відпустка по догляду за дитиною.

В’ячеслав Олександрович: Пов’язані з пограбуванням?

Прожогін: Можливо. Є підозрюваний, який із ними спілкувався.

В’ячеслав Олександрович: Подолюк? Ми чули від Валентини.

Прожогін: Точно. Можете взяти їх під нагляд?

В’ячеслав Олександрович: Без проблем. У нас є люди й техніка.

Прожогін: Як швидко почнете?

В’ячеслав Олександрович: Сьогодні до вечора. Звіт щодня.

Прожогін: Чудово. Тільки без проколів, В’ячеславе.