Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
†Рагнар†
Зранку, відправивши додому жінок, яким я дозволив доторкнутися до своєї величі, мені належало підготуватися до реалізації наступних кроків для встановлення власного порядку в цьому місті.
Мій фамільяр від самого ранку витав десь у хмарах і ходив із дурнуватою, блаженною посмішкою на обличчі. Зрештою, за допомогою якогось пульта він змусив чорну... плазму показувати рухомі картинки. Спершу я гадав, що це просто картина — черговий беззмістовний витвір людського несмаку на кшталт «Чорного квадрата».
— ...Так досі й невідомо, чия це справа: чотири трупи, знайдені на дахах висотних будівель. Тіла були насаджені на блискавкозахисні щогли та повністю обіскровлені, — доповідав голос із плазми.
Левко різко перевів погляд на мене.
— Я гадав, що ви заховали тіла, а не... ну, це.
— Заховав? Я тобі хто — трунар? — цього хлопця все ще треба було вчити й учити елементарних речей. — Їхні господарі зрозуміють, із ким мають справу, лише тоді, коли побачать результат. А наступного разу пришлють сюди когось розумнішого та компетентнішого.
— Чи озброєних солдатів із синдикату «Око», — фамільяр тривожно глянув на двері, ніби очікуючи найгіршого. — Ви просто їх не знаєте...
— «ОКО», масони, ілюмінати... Мені байдуже, як вони себе називають. Їхнє місце в ієрархії значно нижче за наше. А якщо не дійде з першого разу... — я кивнув у бік вікна. — Висоток у цьому місті вистачить на всіх.
Я почув незнайомий тихий свист, ледь чутний для людського вуха, а потім — дзвін розбитого скла. Рефлекторно відхилив голову вбік. Шматок важкого металу просвистів просто біля мого обличчя й влучив у фамільяра. Від удару хлопець разом зі стільцем гуркнув на підлогу.
— Снайпер! — вигукнув він і, залишаючи на паркеті кривавий слід, заповз за диван. Його очі були розширені від жаху.
Пролунав ще один глухий, приглушений звук, а за ним — свист, нечутний для смертних. Куля летіла стрімко, але все одно недостатньо швидко для мене. Ухилитися від неї не становило жодних труднощів.
Довелося скористатися телекінезом, щоб спорудити барикаду біля вікна з меблів, що стояли в кімнаті. Шафи й крісла за секунду закрили віконний проріз, позбавивши стрільця можливості стежити за моїми переміщеннями.
Наступної миті вибух невідомої сили вирвав вхідні двері, рознісши їх на друзки. Двоє вояків у дивних обладунках спрямували на мене якусь незрозумілу зброю з чорного матового сплаву. Перевіряти її можливості я не збирався.
Миттєво телепортувавшись до найближчого нападника, я схопив його за горло й вирвав кадик разом із м'ясом. Він жадібно й безпорадно вхопився руками за шию, намагаючись зупинити кровотечу й утримати життя, яке стрімко покидало його тіло
— Блядь... — це було останнє, що встиг хрипнути другий нападник, перш ніж я зірвав із його голови шолом і з розмаху розтрощив йому череп об стіну.
Фамільяр сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Він був смертельно блідий і затискав руками наскрізну рану в грудях.
Я присів навпочіпки поруч із ним.
— Ну... хоч не здохну незайманим... — прошепотів він. Його слабке людське тіло тремтіло від лихоманки, судомно чіпляючись за крихти життя.
Зазвичай мені було абсолютно байдуже. Загине один фамільяр — знайдеться інший. Людей довкола повно. Але, правду кажучи, навряд чи наступний виявиться настільки ж кмітливим. Витрачати час на пошуки нового слуги зараз зовсім не входило в мої плани. До того ж цей бісів хлопець дратував мене трохи менше за інших. Тож...
Я різко прибрав його руку з рани й розірвав просякнуту кров'ю футболку. Гострим пазурем зробив глибокий надріз на власній долоні й притиснув її до його розтрощених грудей.
Життєдайна сила потекла в тіло фамільяра, затягуючи рану. Тремтіння поступово вщухло, а сірувато-бліда шкіра почала набувати здорового відтінку. Я відняв руку — на тілі хлопця не залишилося навіть шраму.
— Дякую, — фамільяр здивовано блимнув очима, підводячись на ноги й оглядаючи свої цілі груди.
— Не хотів витрачати час на пошуки нового слуги, — сухо пояснив я, поки його примітивний розум не вигадав собі, що ніби я раптом вирішив йому симпатизувати.
Кімната була розбита вщент. Надто необачно з боку синдикату «Око» було надсилати вбивць замість того, щоб висловити шану новому господареві міста. Що ж, доведеться перейти до радикальніших методів.
— Де збираються ватажки «ОКО»? — запитав я у фамільяра.
— Це майже нікому невідомо, — задумливо відповів той. — Але я б шукав зачіпку в кабінеті директорки притулку «Нова Надія». Вона мала комусь звітувати й отримувати вказівки.
— Навідаємося до того притулку.
Що мені подобалося в цьому фамільярі — він умів мислити. Навіть якщо його думки йшли всупереч моїм рішенням. Він не був сліпим підлабузником. Хоча така поведінка завжди загрожувала йому життям. Я частково відчував його думки. Згода стати фамільяром — це не просто формальний договір чи розмова. Це глибокий ментальний зв'язок і можливість зцілювати його навіть смертельні рани. Але, звісно, лише за моєю власною волею.
Таксі відвезло нас до триповерхового старого маєтку, який мав ще гірший вигляд, ніж я після вікового пробудження.
Біля входу вартував охоронець — старий пузань років шістдесяти. Стара кров, зів'яле м'ясо.
— Левку, ти ж знаєш, що сюди не можна проводити... — почав той, намагаючись нас зупинити.
— Не треба, дядьку Петре, — спокійно й переконливо перебив його Левко. — Повірте, не треба. У вас онуки... подумайте про них.
Охоронець мовчки відступив, пропускаючи нас усередину.
Інтер'єр нагадував щось середнє між занедбаною лікарнею та в'язницею: зеленкувата лущена фарба на стінах, тьмяне світло й важкий сморід пилу та цвілі. Уздовж коридору тягнулися маленькі кімнати з іржавими двоярусними ліжками. Я навіть бачив, як по старих матрацах ліниво повзають клопи.
— Пощастило, що більшість дорослих зараз на «роботі», — фамільяр ішов попереду, вказуючи шлях. — Можливо, пройдемо без зайвого шуму. Кабінет на третьому поверсі.
— О, ти глянь, хвойда повернувся! — Із найближчих дверей вискочило якесь заклопотане, брудне дівчисько й миттєво заціпеніло, зустрівшись зі мною поглядом.
Вампіри не хворіють і не підхоплюють паразитів, але я б двічі подумав, перш ніж куштувати кров цієї замори з вошами у волоссі.
Ми піднялися на третій поверх, і це було схоже на перехід в інший світ: стіни, обшиті дорогою деревиною, шкіряні крісла та дивні пристрої, що з тихим гулом ганяли прохолодне повітря. Кімнати зачинялися важкими металевими дверима з візерунками.
У коридорі вартував ще один охоронець — набагато міцніший за пузаня з першого поверху.
— Сюди зась, — мовив він, необачно поклавши брудну долоню мені на плече.
Довелося зламати йому руки, а потім одразу скрутити шию, щоб він не верещав на весь поверх.
Ми зупинилися перед масивними дверима.
— Ось її апартаменти, — хлопець опустився біля мертвого охоронця й почав нишпорити в його кишенях. — Потрібен ключ або відмичка...
Гаяти час на дрібниці я не мав наміру. Легким рухом руки я вирвав двері з петель, і вони з гучним гуркотом гепнулися на паркет.
— Добре, що тут ще поліції не було. Мабуть, хтось гальмує розслідування, — тараторив фамільяр, гарячково нишпорячи кімнатою в пошуках бодай якоїсь корисної інформації. — Не бажають, щоб випливла хоч якась інформація про «Око».
Хлопець сів за письмовий стіл і почав ритмічно лупити пальцями по клавіатурі чергового пристрою, від одного вигляду якого в мене знову з'являлися перші ознаки мігрені.
— Тут десь має бути лист... — щось розгледівши на екрані, хлопець почав висувати шухляди столу. Врешті він дістав цупкий конверт, швидко пробігся очима по паперу й ствердно кивнув: — Сьогодні ввечері лідери «Око» збираються в маєтку Тараса Вовка, щоб поділити його майно та території.
— Чудово. Це навіть краще.
— Там буде охорона... Дуже багато охорони. Десятки озброєних людей. Ми не зможемо так просто туди пробитися.
— Ми — ні. Я — так, — погодився я. Звісно, можна було б просто піти напролом і влаштувати різанину, але вирізати потенційну майбутню прислугу було б надто недоцільно.
Фамільяр озирнув кабінет і вказав на невелике металеве сховище у кутку:
— Гадаю, там може бути щось корисне, — він коротко кашлянув і додав: — Або гроші. Вони б нам зараз не завадили.
— Звісно. Зелені папірці... — я підійшов до сейфа й одним легким рухом пальців вирвав дверцята з замка.
Усередині дійсно лежали стоси цінних для смертних купюр. Досі не можу збагнути, як ці мізерні клапті змогли замінити чисте золото та срібло.
Ми спустилися на перший поверх. Біля однієї з кімнат фамільяр раптом завмер і критично оглянув свою роздерту, закривавлену футболку:
— Я на секунду зайду всередину. У мене там у шухляді мала лишитися чиста футболка.
— Ні. У тебе тепер є оці паперові гроші та вільний час. Підеш до торговців і купиш собі новий одяг. У мене від одного погляду на ганчір'я з цього гадючника з'являється відчуття, ніби по мені бігають колонії клопів і вошей, — я зупинився й суворо зиркнув на хлопця: — І досить хапати мій... смар... смартфон. Купи собі власний.
Покинувши цей гадючник і застібнувши куртку, фамільяр знову почав розганяти мою мігрень до нестерпних масштабів. Вирішивши не чекати вечора й одразу придбати собі власний смартфон, він почав несамовито тицяти своїми худими пальцями по екрану мого...га... гаджета, щось беззупинно торохкочучи про якісь виклики, номери, голосові повідомлення, месенджери та карти. У мене навіть виникла підозра, що він творить якесь невідоме мені закляття чи ритуал — від яких у мене аж око почало сіпатися.
Врешті він «забив» свій номер у пам'ять пристрою і нарешті відчепився від мене зі своїми шаманськими обрядами.
Сонце повільно сідало за обрій. Викликавши таксі, ми під'їхали до елітного району, де розташовувалася садиба Лікаона — перевертня, відомого в Нічгороді під ім'ям Тарас Вовк.
Далі я рушив самостійно. Попри всі ці дратівливі ритуали зі смартфоном, які щоразу викликали в мене напад головного болю, довелося визнати: цей людський винахід — бісівсько корисна річ. Маленька червона цятка на скляному екрані чітко показувала, що я стою просто перед ціллю.
Як і попереджав фамільяр, маєток оточували кілька десятків озброєних до зубів людей. Смертному непомітно проникнути всередину було б абсолютно неможливо. Але це смертному.
Викривляти простір, розчиняти в ньому власне тіло й ставати безтілесним маревом... Такою силою володіли одиниці з нашого благородного роду. А з тих, хто дожив до цього дня — мабуть, лише я один.
Мої переміщення здавалися для охорони із ледь помітним протягом, який раптово відчиняв двері, а прозоре марево, яке вони плутали з грою світла, змушувало лише злегка ворушитися важкі оксамитові фіранки, коли я проходив повз.
Вони сиділи за довгим дубовим столом у великому залі — точнісінько так, як у мої часи засідали пихаті лорди, наївно вірячи, ніби вирішують долю цього світу. Телепні.
Я з гучним гуркотом зачинив за собою важкі двері, матеріалізуючись із тіні. І в ту ж секунду долонею руки пробив спину охоронцеві, який мав нещастя стояти поруч. Намацавши його хребет, я з повільною, розважливою жорстокістю зламав його так, щоб виразний, сухий хрускіт кісток відлунив по залу.
Чиста демонстрація сили — це єдине, що змусить цих потворно вбраних хробаків слухати. І слухати дуже уважно.
— Я дуже... дуже роздратований і розчарований тим, що ви зібралися у моєму маєтку без мого дозволу, — пролунав мій голос .
— Якого біса ти вирішив, що це твій маєток? — підвівся якийсь жирний лисий дурень, котрий явно не зрозумів демонстрації сили з першого разу.
Тож довелося повторити урок на ньому. Я пробив рукою його грудну клітину, вирвав жирне, смердюче серце й тим самим нарешті змусив решту присутніх сидіти на місцях і дивитися на мене з диким, крижаним жахом.
— Незважаючи на вашу крайню невихованість, я готовий дати вам шанс виправити свої помилки через служіння мені. Я милосердний.
— Служити? — заговорив якийсь сухорлявий старий із поглядом запеклого шахрая. — Тут зібралися лише ділові партнери, хлопче. Скажи, який у тебе бізнес, чим володієш, і, можливо, ми знайдемо тобі скромне місце у синдикаті.
— Я володію усім містом! І якщо ви досі не зрозуміли, хто тут головний, я можу повторити урок на комусь із вас, а потім на наступному. Тож вибирайте: або ви підкоряєтеся, або вмираєте тут і зараз...
— Ну, якщо ви дійсно маєте права на спадок Тараса Вовка, то це обґрунтовано. Я працював на нього, отже, працюватиму і на вас, — швидко зорієнтувався наймолодший із присутніх, який аж ніяк не збирався вмирати в цій залі.
— Ще охочі не вмирати є? — запитав я, неквапливо опускаючись у крісло на чолі столу.
— Я теж за! — обізвався ще один збоку.
Поступово й інші почали погоджуватися, лякаючись власної тіні.
— Та ви божевільні! У нас за спиною ціла армія! А в нього — лише якийсь заляканий сопляк, який, найімовірніше, вже здох у тому готелі! Застрелимо і цього... — не витримав той самий старий дід, чию впевненість, здавалося, не могли похитнути жодні доводи розуму.
— До речі, чудово, що нагадав! І мені навіть не доведеться шукати замовника — Я підвівся й плавним, невідворотним кроком попрямував до нього.
Його гонор миттєво згас, щойно я опинився за крок від нього. Без зайвих слів я встромив пальці йому в горло, піднявши його легке, немічне тіло над підлогою, і з хрускотом перегриз сонну артерію.
Пити кров я не збирався — після рясного банкету в готелі тіло іще не потребувало крові. Тому бордова тепла рідина просто фонтаном бризнула на розкішний стіл і заляпала обличчя переляканих «партнерів».
— Ще один надзвичайно важливий момент стосовно нової ієрархії, — кинувши мертвого дідугана просто на стіл, серед паперів, холодно промовив я. — Мій фамільяр... Левко... виконує виключно мої накази. В ієрархії він стоїть вище за будь-кого з вас, разом узятих. Невиконання його розпоряджень дорівнює невиконанню моїх власних. А будь-яка спроба завдати йому шкоди — це особиста образа для мене. За це я каратиму так жорстко, що шматки ваші збиратимуть по всьому периметру Нічгорода.
Зала завмерла в мертвій тиші.
— Тож післязавтра я чекаю на вас тут. Із повним звітом про справи за цей рік. Усі вільні, — я кинув погляд на розкидані тіла. — І приберіть ці тушки.
