Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

†Рагнар†

— Ненавиджу цей світ!

Я прокинувся в темному, холодному місці, де панувала цілковита темрява. Було настільки тісно, що неможливо навіть нормально поворухнутись. Я просунув пальці в невеличку шпарину, підштовхуючи кришку капсули. До моїх рук були приєднані трубки, які тяглися до прозорих порожніх резервуарів з написом «Кров».

Встати на бліді, виснажені ноги виявилося неймовірно важко — особливо після стількох століть сну. У кімнаті панував напівморок, мерехтіли лише якісь металеві пристрої з тьмяними ліхтариками.

— Пече... пече... — з моїх грудей вирвався хрип. Усередині все палало від болісної, несамовитої жаги. Жадливості крові. — Клятий Лікаоне, я ж просив мене не будити!

Я вийшов із кімнати. Навколо — та сама темрява й густий, їдкий сморід смаженого м'яса та диму. Судячи з руйнувань, тут сталася потужна пожежа чи вибух.

«Отже, пробудження було незапланованим», — важко спираючись на стіни, я кульгав зруйнованим коридором, намагаючись знайти вихід із цих катакомб. Сил майже не лишилося, ноги ледь тримали.

Раптом тишу прорізав знайомий писк.

«Щури. Я пам'ятаю цей звук ще з часів Великої чуми». Зробивши кілька кроків, я побачив десяток гризунів, які жадібно ласували гнилим м'ясом — судячи з розмірів, якоїсь великої рептилії. Не втримавшись, я впав просто на них, устигши вхопити найповільнішого.

Крихке тілецько затремтіло й скулилося в моїх кістлявих руках. Я полорнув пазурем по горлу тварини й підніс її до пересохлих вуст. Теплі краплі западали до рота, доки крихітне життя покидало здобич.

Але цього було замало. Мені потрібне було справжнє харчування.

Я підвівся на ноги й попрямував далі, довірившись ледь помітному руху повітря. Нарешті я вийшов назовні, нічне холодне повітря увійшло в мої легені.

Я йшов не зупиняючись. Десь тут мали бути люди. Моя справжня їжа.

Я вибрався на тверду, випалену смугу. Довгу монотонну стрічку, що розрізала темряву.

«Дорога. З якогось чудернацького, неприродного каменю... чорного, гладкого, наче застигла смола. Але все одно дорога. Смертні завжди прокладали їх до своїх поселень. Треба йти, доки нічне небо не розчинилося в світанку».

Я шкутильгав уперед повільно, з огидою відчуваючи, як моє старе тіло нагадує скрипучого зомбі. Хтось заплатить мені криваву ціну за це приниження. За цей нестерпний, пекучий голод.

Я не відав, скільки годин блукав цим мертвим каменем, коли на обрії раптом виросли велетенські, небачені силуети. Вогні розрізали темряву — не живий вогонь смолоскипів чи багаття, а якесь зловісне, біле сяйво, що йшло просто з повітря. Це був не людський мурашник на кілька тисяч душ із мого минулого. Тут їх мільйони. Цілий океан гарячої, пульсуючої плоті.

Узбіччя охоплювала велетенська дошка, покрита якимись дивними рясними знаками, що палали самі по собі. «Вітаємо у Нічгороді» — склалися чужі, ледь знайомі літери в моїй голові.

Раптом тишу шмаснув дикий, несамовитий шум. Безшумна металева бричка — без жодного коня, із білими очима-фарами, що сліпили темряву — з виттям пронеслася повз мене, здійнявши хмару бруду. Всередині, за тонкими вікнами, сиділи люди.

— Знайшов де шастати, наркоман смердючий! — вигукнув якийсь товстун, висунувшись із вікна й блимнувши на мене круглим склом на носі.

Здоровенний, заплилий жиром виросток. Кров у такому кипить і б'ється під шкірою, її тут удосталь. Я з хрипом і голодним риком кинувся вперед, на ходу простягаючи до нього кістляву руку, але ця залізна карета занадто швидка. Наразі в мене немає сил наздогнати її та розірвати глотку цьому зухвальцю.

Але ніч лише почалася. І весь цей новий, дурний світ зрештою нагодує мене.

Рухаючись по дорозі я дістався цілі. Людське місто нагадувало величезний мурашник із цегли, бетону та скла. Мушу визнати: їхній так званий прогрес зайшов далеко. Сталеві карети без коней, дзеркала, що показують інші куточки світу, та ліхтарі з ув'язненими всередині крихітними блискавками, які заливали вулиці холодним штучним світлом.

Колись усе було інакше. Раніше смертні тремтіли й ховалися по норах, ледве помітивши на обрії вампіра, та самі залишали на перехрестях найкращу жертву, аби ми не влаштовували кривавих жнив у їхніх поселеннях. Ми брали цю данину... А тепер? Тепер вони дивилися на мене без найменшої поваги чи страху. Як на якогось обшарпаного волоцюгу. Хоча... дивлячись на власне відображення у кривому дзеркалі металевої карети, я й сам прийняв би себе за безрідного бродягу.

Очі давно вицвіли й втратили колір. Довге платинове волосся злиплося від бруду й пилу віків. Тонкі павутинки чорних вен і ребра тривожно проступали під блідою, майже прозорою шкірою грудей. Важкий, розірваний криваво-червоний плащ недбало спадав із плеча, а потемнілі, іржаві наручі мовчки нагадували про війни, сенс яких розвіявся в минулому.

У такому стані вполювати гідну здобич буде важко. Але я надто добре знаю людську природу: дещо в них не зміниться й не зникне ніколи. Жадібність і любов до блискучих цяцьок.

Я стягнув із пальців два старовинні персні з коштовним камінням. Перший я залишив просто на брудній бруківці вузького провулка, так, щоб він яскраво виблискував у світлі вуличних ліхтарів. Пройшовши кілька кроків углиб темряви, я відчинив важкі, скрипучі двері занедбаної будівлі та кинув другий перстень на порозі — так, щоб його помітив той дурень, котрий спокуситься на першу здобич.

Знайшовши найтемніший куток, я розчинився в його холоді, важко опустившись на підлогу. Не відводячи погляду від прорізу дверей, я почав чекати.

Як і належить справжньому мисливцю.

6af840820b429.webp


*Левко*

Стара ванна кімната з пліснявою на стінах, іржава сантехніка і душ, у який було страшно займатися. Все це Левко бачив останні чотирнадцять чи п'ятнадцять років, відколи почав усвідомлювати світ у свої дитячі роки, точно й не згадати.

Цей притулок «Нова надія» був лише прикриттям. Тут готували майбутніх прислужників синдикату «Око». Сиріт та дітей, які втратили батьків, звозили сюди: їх ростили, годували, тренували, навчали... і били. Просто били, щоб не боялися ударів. Коли дітям виповнювалося вісімнадцять, вони мали відпрацювати вкладені в них ресурси. Найсильніші ставали бійцями синдикату, найхитріші — шпигунами, прудкі — злодюжками, а гарні — повіями (незалежно від статі: якщо немає інших талантів, відробляй ротом і задницею).

Левко глянув на своє відображення у брудному дзеркалі. Він ненавидів власне обличчя. Юнацькі риси вісімнадцятирічного хлопця, тендітне: точене, вольове підборіддя, прямий ніс із тонкою перенісцею та глибокий, пронизливий погляд очей під тінню густих чорних вій. Вологі пасма темного волосся безладно спадали на чоло, обрамляючи бліду, довершену форму обличчя, а трохи пухкі губи завершували цей образ. А його витончена, підтягнута фігура поєднувала в собі юнацьку сухорлявість і витончений рельєф м'язів.

Він буде або злодієм, якщо складе сьогоднішній іспит. А якщо провалить... то хвойдою.

Левка кинуло у холодний піт від цих думок. Нещодавно йому виповнилося вісімнадцять... І сьогодні треба було зосередитися. Справді зосередитися. Ніяких відволікань, ніяких дурниць. Він це собі кілька разів повторив, стоячи посеред маленької ванної кімнати з жовтуватими стінами й потрісканою плиткою.

Рука полізла в задню кишеню штанів. Він витягнув складене навпіл фото. Воно вже було трохи пом’яте по краях — він його часто діставав. Дівчина на знімку стояла боком, у світло-блакитному бікіні, одна рука піднята, нібиправляла волосся. Обличчя в неї було звичайне, навіть трохи кумедне через легку посмішку, але Левкові подобалося. Подобалися ключиці, вузька талія, пружні груди, які бікіні ледь прикривало. Він не знав, хто вона. Фото просто колись потрапило йому в руки, і він вирішив його залишити.

Левко швидко глянув на двері. Закриті. Зовні нічого не чути. Він спустив штани разом із трусами до колін. Член уже був напівтвердий від самих тільки хтивих думок і від того, як він розглядав фото. Він узяв його в руку, відчуваючи який він теплий. Повільні рухи угору-вниз —

і він поступово став повністю твердим та важким у долоні. Він закрив очі і у голові одразу з’явився її образ, дівчини з фото. Вона не просто стояла, а була тут, тримала його член у роті, дивилася знизу вгору. Левко почав рухати рукою швидше, одночасно трохи подаючи стегна вперед, ніби справді входив у когось. Було трохи ніяково, але зупинятися вже не хотілося.

Однією рукою він тримався за старий, пожовклий рукомийник, притискаючи фото до поверхні. Другою — все швидше працював. Член пульсував, головка була чутлива, він прискорився. Він прикусив губу, щоб не застогнати вголос.

Оргазм прийшов різко. Перші товчки густої сперми вистрелили прямо в рукомийник. Левко продовжував рухати рукою й стегнами, коротко, судомно, поки тіло остаточно не розслабилося. Кілька секунд він просто стояв, важко дихаючи, дивлячись, як біла рідина повільно стікає до зливу.

Потім підняв очі на фото, яке все ще тримав притиснутим до краю рукомийника.

— Наступного разу… вже зі справжньою, — тихо сказав він. Голос прозвучав хрипло й якось жалюгідно. — Більше ніякої цієї хріні руками.

Він повторював собі це вже не вперше.

Увімкнувши теплу воду, він обережно обмив член, витер долоні об старий рушник, який завжди висів тут. Левко підняв труси й штани. Фотографію знову акуратно склав і поклав у кишеню, ніби це щось важливе, що не можна втратити.

Швидко вмив обличчя, глянув на себе в дзеркало. Очі трохи червоні, на щоках рум’янець. Виглядає, ніби тільки-но пробігся.

Левко витер руки об рушник ще раз, глибоко вдихнув і вийшов із ванної, обережно прикривши за собою двері.

Він повернувся до кімнати. Вона була розрахована на чотирьох. Два старих двоярусних ліжка з облізлою фарбою, іржаві металеві шафи для особистих речей і полущене покриття на стінах — усе це більше нагадувало тюремну камеру, ніж житло.

Його сусіди, Володимир та Ярл, були на чотири роки старші за нього. Задерикуваті, кремезні й м'ясисті, з короткими стрижками та татуюваннями, вони вже вважалися повноцінними бійцями «Ока». На щастя, вихованцям суворо заборонялося чіпати тих, хто ще не склав підсумковий іспит. Тому максимум, що могли дозволити собі ці двоє, це знущатися чи штовхатися. Втім, навіть після таких «нешкідливих» кпинів у Левка залишалися синці на тілі.

Володимир глузливо глянув на Левка, який саме надягав футболку біля свого ліжка:

— Ти чого так довго? Дрочив чи що? — запитав він під сміх товариша.

— Я не дрочу, — спокійно відповів Левко, але регіт став тільки гучнішим.

— А я чув, що Жирний Пітон уже поклав око на нашого Левка. Навіть сукню для нього припас, — хмикнув Ярл.

Левко зблід і завмер. Хотілося вірити, що це лише чергове знущання, але останнім часом він і сам помічав, як той Жирний Пітон дивно дивиться на нього й хтиво облизується. Одного разу Левку взагалі здалося, ніби той мацає себе через штани. Насправді Пітон був міським депутатом, чиє справжнє прізвище тут ніхто не вимовляв уголос. Утім, це й не мало значення: той, хто залишає пачки грошей на наркотики та повій, завжди бажаний гість у розважальних закладах синдикату. Але тепер йому, схоже, закортіло чогось новенького... молоденьких хлопчиків.

«Я складу цей клятий іспит!» — гарячково заспокоював себе Левко. — «Або втечу. А якщо впіймають — хай краще вб'ють, ніж... ніж...»

Він не хотів навіть думати про це. В очах потемніло, а голова пішла обертом. Під гучний, зневажливий сміх сусідів Левко опустився на ліжко.

6af8404e82cae.webp


Віталій Соул
Кров Серафима : Рагнар

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!