Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

*Левко*

Левко вийшов із номера, сам до кінця не розуміючи, з якого це дива вирішив, ніби ночуватиме у вільній спальні, а не повернеться до притулку. Намріяв собі казна-що, хоч уже давно закарбував у пам'яті: треба бути жорстким реалістом. Але від цих думок в вологих очах чомусь неприємно запекло.

Він спустився в хол, та не встиг ступити й кількох кроків, як чиясь важка рука грубо шарпнула його вбік, ховаючи від зайвих очей за колоною. Це був один із бойовиків «ОКО» — здоровенний амбал зі зламаним носом, квадратною щелепою та м'язами, як у горили. Ще двої подібних бритоголових нишпорок стояли поруч із жінкою років сорока. Строгий сірий діловий костюм, коротка акуратна зачіска, окуляри... Вона спокійно пила каву, гортаючи газету.

Левко вмить її впізнав. Пані Лара, директорка притулку «Нова надія». Те, що вона особисто прибула сюди, не віщувало йому нічого доброго.

— Ти бач, як вирядився, — Лара зневажливо оглянула його новий шматками приталений одяг. — А ти заслужив на такі речі?

— Ну нарешті! Я вже думав, вас не дочекаюся, — обурено випалив Левко, ігноруючи її запитання й напускаючи на себе вигляд діловитого розвідника. — Я пасу цього багатія вже цілу добу. Добре, що на рецепції наша людина одразу зрозуміла мій натяк!

Лара здивовано підняла брову.

— Цей дядько взагалі грошей не рахує, — продовжував торохтіти Левко, чудово розуміючи, що Лара, найімовірніше, вже витребувала записи з камер спостереження й бачила, хто розраховувався на касі. — Використовує мене як гаманець і прислужника, щоб сам пачки готівки не тягати. Хворий на голову тип. Гадає, що коли має при собі зброю, то може не платити внески синдикату!

— А чого це він такий довірливий саме до тебе? — холодно спитала Лара, примруживши очі за лінзами окулярів.

— Ну... Я не дуже хочу про це казати...

— Кажи. Бо зараз тобі язика відріжемо, — спокійно пригрозила директорка.— І тоді пожалкуєш, що не користувався ним.

— Ну... — зніяковіло зам'явся Левко, вигадуючи на ходу. — Він до мене загравати почав ще на вулиці. Запропонував секс за гроші. А мені ж треба десь дістати п'ятдесят тисяч, щоб пройти іспит і нарешті стати повноцінною частиною «ОКО»... Я й подумав... та яка різниця, звідки я їх візьму!

— Хотів обійти наші правила? Ти мав викрасти майна на п'ятдесят тисяч, а не заробляти сракою, — зневажливо фиркнула Лара.

— Я розумію. Вибачте, пані Лара. Але я все ж таки привів його прямо до нас і дав знак нашим. Може... зменшите суму для іспиту? Хоч трохи? — благально звиснув Левко.

— Подивимось, — трохи пом'якшала вона, зважуючи вигоду.

— Я... я можу провести вас у номер! Я знаю, де він ховає пістолет, зроблю так щоб він не дістався до нього, а ви вже поговорите з ним, так би мовити. Поясните, хто в цьому місті господар. Тим більше він планував відкрити тут великий бізнес, — кивнув Левко, нахиляючись ближче. — А бабла в нього... тьма-тьмуща.

Лара перевела погляд на своїх бойовиків, а потім знову на хлопця:

— Добре. Якщо все правда — я можливо зріжу тобі суму екзамену. Веди.

— Дякую, пані Лара! — щасливо вишкірився Левко. — Ідіть за мною.

Їдучи в ліфті, люди Лари нагвинтили на стволи глушники — про всяк випадок, якщо багатій виявиться занадто впертим.

Вони зайшли до номера. Рагнар якраз стояв біля панорамного вікна у вітальні, холодно дивлячись на вогні нічного міста. Він навіть не обернувся, ніби й не помічав гостей.

— Десерт, як замовляли, — кинув Левко й лукаво підморгнув Ларі.

Він підійшов до однієї з тумбочок, удаючи, ніби там лежить прихована зброя, спирівся на неї руками й кивнув директорці, мовляв: зброя тут, але дістатися до неї неможливо. Лара важко й показово кашлянула.

— Отже, це ви... — почала було вона, та раптом зиркнула на хлопця.

— ...Рагнар, — підказав Левко, згадавши, що забув назвати його ім'я.

— Ви — Рагнар, — діловитим, крижаним тоном продовжила директорка.

Вампір повільно повернувся до них і, неквапливо підійшовши до крісла, опустився в нього. Він спокійно спостерігав, як троє бойовиків «Ока» оточують його, перекриваючи і вихід, і шляхи до обох спалень.

— Для вас — лорд Рагнар, — із хижою усмішкою відповів вампір.

— Ви, мабуть, дійсно нові в нашому місті і не в курсі...

— Я не розчув твоє ім'я, жінко, — холодно перебив її Рагнар.

Один із амбалів зробив крок до нього, але Лара різким жестом зупинила його.

— Мене звати Лара. Я директорка притулку «Нова Надія». Але це не єдина моя робота, — жорстко відповіла вона. — Я працюю на дуже поважну організацію. Чула, ви збираєтеся відкрити тут бізнес. Але маєте розуміти: без нашого дозволу та регулярних внесків це неможливо.

— Он як, — хмикнув Рагнар і на мить перевів погляд на Левка.

— Тож ви маєте заплатити внесок, — продовжила вона. — А якщо ні, то відшкодувати збитки за користування нашою власністю.

Лара вказала рукою на Левка.

— І звісно, якщо ви бажаєте його жорстко трахнути, то теж маєте заплатити нам. Такий ніжний хлопець може доставити чимало задоволення для поважного пана. Якщо, звісно, запропонуєте більше, ніж наш постійний клієнт.

Левко вмить завмер

— А ти як думав? — Лара холодно глянула на хлопця. — Ти все одно провалив би іспти. Твоя доля — бути звичайною хвойдою, Левко. Пан, як ми його тут звемо — Пітон, — уже заплатив за тебе досить гарну суму.

— Ти вже завершила своє базікання? — спокійно спитав Рагнар. — Якась дивна неповага до того, хто стоїт значно вище за вас у цій ієрархії.

— Ви, мабуть, досі не розумієте, з ким...маєте справу.

Рагнар знову глянув на Левка. Хлопець усе зрозумів без слів: він різко відійшов від тумбочки й спішно пішов до виходу з кімнати, за спинами озброєних бойовиків.

— Ти що, зібрався тікати? — гидко засміялася Лара, дивлячись на нього.

— Від нас ще ніхто не втече, мав би вже засвоїти цей урок.

— А я і не тікаю. Я просто зачиняю двері, щоб не втекли ви, — спокійно відповів Левко.

— Розумний хлопець. Далеко піде, — вищирився Рагнар, оголюючи білі гострі ікла. — Значно далі, ніж ви всі разом взяті.

Левко різко вдарив дверима й зачинив їх із зовнішнього боку. Щоб ніхто не міг їх відчинити зсередини, він миттєво підпер масивну ручку важким металевим підсвічником.

Хоча апартаменти мали потужну звукоізоляцію, а вампір, вочевидь, додатково гасив коливання повітря своєю магією, якщо прислухатися, можна було вловити глухі постріли через глушники. Ручка кілька разів судомно смикнулася. «Левко! Левко!» — донісся ледь чутний відгомін Лари.

Потім — кілька приглушених ударів, хрускіт кісток... і абсолютна тиша.

Левко не мав жодної гадки, скільки часу потрібно вампіру, щоб випити кров із жертв. Попри те, що він щиро ненавидів Лару й усю цю гнилу систему «ОКО», дивитися на те, як хижак вбиває свої жертви, не було ані найменшого бажання.

Минуло близько години, перш ніж підсвічник наче сам зісковзнув із ручки й упав на підлогу. Двері повільно відчинилися.

Левко обережно зайшовсе всередину, клацнувши вимикачем, очікуючи побачити жахливу криваву м'ясорубку. Але трупів у кімнаті не було. На дорогому килимі виднілися лише кілька свіжих багряних плям, які на очах дивним чином випаровувалися, збираючись тонкою цівкою прямо в келих Рагнара та наповнюючи його яскравою кров'ю.

— Перепрошую, — сказав Рагнар, утираючи рота серветкою після того, як важко відригнув.

Левко зазирнув до сусідніх кімнат і навіть заглянув у шафи. Тіл ніде не було.

— Що ти там шукаєш? — здивовано запитав вампір.

— Тіла?! — Левко ніяк не міг збагнути, куди вони поділися.

— А ти хотів сам їх виносити? — нічого не пояснюючи, кинув Рагнар.

Із його спини раптом вибухнула хмара густого червоного туману, з якої розгорнулися два величезні шкірясті крила і за мить так само безслідно зникли. Тільки зараз Левко помітив, що балконні двері навстіж відчинені. Залишалося лише молитися, щоб вампір надійсно сховав рештки й їх не знайшли найближчим часом.

— Гаразд, я піду знайду собі десь місце, — пробурмотів Левко, крокуючи до виходу. Він чітко розумів, що до притулку вже не повернеться, а треба десь ночувати.

— Можеш зайняти ту вільну кімнату. Тільки не смій мені докучати, — Рагнар знову гучно відригнув, — ... чи бігати шукати якийсь десерт.

*****

Уже була майже опівніч, коли Левко, скинувши верхній одяг, нарешті ліг у ліжко. Матрац виявився незвично м'яким та величезним, а навколо пахнуло свіжістю й дорогою білизною, а не залежаним старим матрацом, пилом і старим ганчір'ям притулку.

Левко заплющив очі й майже одразу розплющив їх знову.

Він різко підхопився з ліжка, підійшов до дверей і підпер ручку важким дерев'яним стільцем. Лише після цього повернувся під ковдру.

«І що далі? Ти бачив його силу? Захоче випити крові — навіть не помітить того стільця! Тільки соромно буде, якщо він зайде вранці, а тут ця куряча барикада...»

Левко знову звівся на ноги, відсунув стілець назад до столу й сів на край матраца, не зводячи погляду з дверної клямки.

«А з якого дива він взагалі має сюди заходити?!»

У голову сяйнула нова «геніальна» ідея. Він швидко витягнув із шафи махровий рушник, щільно огорнув ним шию, наче шарфом, і знову влігся на подушку.

«Душно... Клято душно!» — хлопець покрутився з боку на бік і зрештою нервово зірвав рушник. Трохи підвівшись, він знову покосився на двері. — «Та й взагалі. Він стільки крові сьогодні випив... На дідька йому моя? Куди вона в нього влізе?»

Ще десь годину Левко крутився в ліжку, наче на голках, і витріщався в темряву на дверний отвір. Зрештою дика втома, що накопичилася за ці дві божевільні доби, таки взяла своє, і хлопець провалився в глибокий, важкий сон

Левко прокинувся й глянув на годинник. Шоста тридцять. Він почувався виспаним так, як ніколи в житті — хоча, здавалося, проспав усього якихось шість годин. Швидко одягнувшись, він вийшов з кімнати. Освітлення в коридорі не вмикав — єдине світло лилося з вікон, за якими наче хмурилося небо і було занадто сіро.

У залі, він побачив Рагнара: той сидів на дивані зі смартфоном, дивлячись якесь відео.

— Столітній вампір вчиться в якійсь школі й бігає за вісімнадцятирічною дурепою... — з глибоким презирством тихо бубонів собі під ніс древній кровопивця.

Хлопнув себе по лобі Левко лише тоді, коли зиркнув на великий обідній стіл. На ньому лежали гори їжі, яку приносили до номерів, стільки не з'їсти й за три сніданки.

І тут його осяяло. Небо не було хмарним, були сутінки.

Він різко підбіг до електронного годинника, що світився яскравими цифрами: 19:00

Він проспав не шість годин. А майже вісімнадцять.

Левко боязко покосився на Рагнара, який усе так само дивився фільм про вампірів, навіть словом не дорікнувши йому за такий «ранковий» підйом.

І тепер, пильніше приглянувшись до обличчя Рагнара в тьмяному світлі нічника, Левко помітив дещо дивне: вампір виглядав значно молодшим, ніж учора. Якщо вчора йому можна було дати щонайменше сорок років, то зараз — ледь тридцять, а то й менше.

— Чого витріщився? — Рагнар різко перехопив його погляд.

— Та... нічого...

Вампір насупився, підвівся з крісла й підійшов до великого настінного дзеркала.

— Та хай йому біс... — він недовірливо роззирав власне відображення. — Здається, вчора я трохи переборщив із випитою кров'ю.

Кілька хвилин він мовчки вивчав себе, а потім на губах проступила хижа, задоволена усмішка.

— Вечеряй і збирайся. Сьогодні ввечері у нас важливі справи.

Левко кивнув. Він швидко вмився, привів себе до ладу та перехопив трохи їжі, яку приніс рум-сервіс, щоб угамувати голод.

— Куди їхати будемо? — запитав Левко, закидаючи до рота шматочок м'яса й водночас взявши зі столу смартфон, щоб викликати авто.

— Де в цьому місті публічний дім? — запитав Рагнар.

У Левка аж руки затремтіли від такого запитання.

— Такого немає. Офіційно — заборонено, — хрипко відповів він. — Але є клуб... Ним керує Тора, і там завжди повно гарних дівчат. Якщо є гроші, то з якоюсь можна... ну, це... ну...

Левко відчув, як у штанях стало тісно навіть від самих цих думок.

— Отже, нам туди...

— Я викличу таксі. Водії вас відвезуть, а я тут приберу... — нервово затараторив Левко. — Тут же стільки бруду після...

— Нам туди, — чітко й залізним тоном повторив Рагнар.

Левко, ковзнувши пальцем по екрану, почав вводити адресу:

— Від готелю «Гранд Кестл» до клубу «Кров Серафима».

— Як цікаво, — замислено протягнув Рагнар, почувши назву. — Вечір обіцяє бути цікавим.

Віталій Соул
Кров Серафима : Рагнар

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!