Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
*Левко*
Як тільки вони зайшли до магазину, продавчиня одразу нахмурила брови:
— Секонд-хенд і гуманітарка — через квартал.
Левко стрімко підійшов до неї, доки вампір не надумав розірвати жінку на шматки, і витягнув із кишені пачку доларів, демонстративно прикриваючи її від зайвих очей.
— Це... це мій дядько. Він при грошах, тільки трохи дивакуватий, — заторочив Левко, напускаючи на себе залякано-вибачливий вигляд. — Одягається як безхатько, гуляє де заманеться... Ну, розумієте? Ці багатії з жиру бісяться. Але в нього сьогодні термінова ділова зустріч, а часу їхати назад до маєтку немає. Тож йому потрібен пристойний одяг.
Левко непомітно сунув їй у руку стодоларову купюру. Продавчиня збагнула ситуацію й розуміюче кивнула.
— Мені ще довго чекати кравця? — роздратовано процідив вампір.
— Доброго дня. А як до вас звертатися, пане? — ввічливо посміхнулася жінка.
— Лорд Рагнар, — відповів він.
— Пане Рагнар... Кравця в нас, звісно, немає, але проходьте. Ми обов'язково підберемо щось під стать вашому статусу, у нас повно брендових речей.
— Сподіваюся, ви їх з покійників не зняли, — холодно кинув Рагнар.
Продавчиня застигла з неприродною усмішкою й острахом глянула на Левка. Хлопець за її спиною ледь помітно покрутив пальцем біля скроні, мовляв: не звертайте уваги, хворий.
— Звісно ні, пане Рагнар. Ми гарантуємо ексклюзивність і найвищу якість.
Майже годину жінка в поті чола бігала між вітринами, намагаючись догодити примхливому покупцеві. Рагнару все було не те: то занадто буденно, то надто дешево на дотик. Але врешті-решт образ вдалося зібрати.
Його плечі огортав важкий чорний плащ із глибокою, блискучою фактурою, що розкішним водоспадом спадав додолу, виблискуючи зсередини криваво-червоним підкладом. Чорна приталена сорочка, розстебнута на грудях, відкривала бліду шкіру, а поверх неї лежить елегантний темний жилет із вишуканим візерунком, що ідеально підкреслював хижу постать. На пальцях так і залишилися масивні готичні персні. Завершували образ темні штани складного крою, обвиті ременями та металевими ланцюгами з хрестоподібними підвісками.
Рагнар зупинився біля стенду із сонцезахисними окулярами, витяг одну пару й зацікавлено покрутив у пальцях.
— Це теж беру, — сказав він.
Продавчиня вибила чек. Левко розрахувався, поклав решту в кишеню і вже полегшено зітхнув, збираючись до виходу, як раптом вампір холодно кинув:
— Куди зібрався, фамільяр? — від його голосу Левко закляк на порозі. — Його теж одягніть. Він своєю біднотою ганьбить мій статус.
От чого-чого, а цього Левко точно не очікував. Новий одяг був для нього чимось незбагненним: зазвичай він одягався на секонд-хенді, точніше — доношував те, що притулок закуповував мішками на вагу. Що встиг вихопити з купи, те й твоє; а здобути хоч щось більш-менш пристойне було справжньою проблемою, яку часом доводилося відвойовувати в старших і м'язистіших вихованців.
Левко швидко, без сторонньої допомоги, знайшов у залі найдешевшу сорочку свого розміру й поклав її на касу.
Рагнар узяв річ двома пальцями, немов якесь мерзенне сміття, окинув сорочку в клітинку скептичним поглядом, а тоді перевів очі на Левка.
— З таким підходом ти помреш незайманим, — холодно констатував вампір.
Левко аж застиг на місці, а обличчя залило гарячою фарбою.
— Я не незайманий! — обурено збрехав він.
— Від тебе тхне засохлою спермою на одязі, тільки від незайманих так смердить.
Левко вмить втратив дар мови. Йому хотілося крізь землю провалитися від сорому.
— Я допоможу хлопцю підібрати щось вартісне. Я добре знаю сучасну моду, — привітно всміхнулася продавчиня, рятуючи зніяковілого хлопця. — Дівчата бігатимуть за таким красенем.
Одяг для Левка підібрали значно швидше, аніж Рагнару — надто вже невибагливим був хлопець.
Поверх білої майки, що щільно облягала торс і підкреслювала струнку, атлетичну фігуру, йому накинули важку чорну шкіряну косуху. Темні штани глибокого вишневого відтінку щільно облягали ноги та підкреслювали стриманий чоловічий силует у паху. А масивний ремінь із блискучою пряжкою та срібний ланцюг із хрестом додавали трохи бунтівний образ.
— Ну, більш-менш, — виніс свій вердикт Рагнар, поки Левко розраховувався за речі на касі. — А тепер іди здобудь металеву карету, яка відвезе нас до заїжджого двору.
Левко на мить завмер, наче намагаючись розгадати складний ребус. Тоді витягнув із кишені смартфон і набрав номер таксі.
— Доброго вечора, нам потрібне таксі до готелю.
Таксі під'їхало прямо до магазину. Левко, не роздумуючи, одразу сів на переднє сидіння біля водія.
Рагнар так і стояв на тротуарі, гіпнотизуючи поглядом дверцята автівки. Із тяжким зітханням, Левко виліз із машини, відчинив задні двері й пропустив вампіра всередину. Зачинивши за ним дверцята, хлопець повернувся на своє місце.
— До «Гранд Кестл», будь ласка, — кинув він водієві.
Це був найкращий готель у місті, тож обирати особливо не доводилося. За всю дорогу до готелю Рагнар не вимовив ні слова, він лише мовчки й задумливо дивився у вікно. При денному світлі вампір уже не здавався Левкові таким жахливим: зник той звіриний оскал, що налякав його під час першої зустрічі. Проте хлопець чудово розумів: варто Рагнарові зголодніти, як його хижа натура миттєво повернеться.
— Приїхали, — озвався водій.
Левко розрахувався, вискочив із салону й квапливо відчинив задні двері для пасажира.
Хол «Гранд Кестл» зустрів їх розкішним аристократичним блиском. Левко впевнено підійшов до стійки рецепції.
— Найкращий номер, платимо готівкою, — одразу заявив він.
Адміністраторка скептично підняла брову, оцінюючи зухвалого юнака й сумніваючись у його платоспроможності. Але щойно Левко витягнув з кишені пачку готівки, вираз її обличчя миттєво змінився.
— Вітаємо. У нас є вільний VIP-номер: дві спальні, вітальня, санвузол, бар та ідеальна звукоізоляція.
— Так, скільки? — кивнув Левко.
— Тридцять п'ять тисяч за добу. На який термін бронюєте?
Левко зиркнув на Рагнара, який стояв поруч.
— Доки влада у місті не опиниться в моїх руках.
У жінки на рецепції здивовано розширилися очі.
— А точніше? — розгублено перепитала вона.
— Зазвичай не більше десяти днів, — холодним тоном повідомив Рагнар.
— Номер сто сьомий, — мовила адміністраторка знизивши плечима й простягнула картку-ключ.
У цю мить Левко помітив на її зап'ясті татуювання — око, оточене десятками дрібних рунічних символів. Знак синдикату. Того самого, на який нещодавно працював сам хлопець.
«З таким розмахом грошей і на місяць не вистачить», — промайнуло в голові Левка, коли вони з Рагнаром зайшли до кабіни ліфта.
— Не вистачить. Але це не проблема, — відповів вампір, немов прочитавши його думки.
«Може, здогадався?» — від усвідомлення того, що цей монстр ще й читає думки, Левка кинуло в холодний піт. Рагнар мовчав.
Нарешті вони вийшли на потрібному поверху й відчинили двері номера. Апартаменти виявилися справді розкішними: сучасна класика з елементами бароко, позолота, важкі картини на стінах, дорогі меблі з червоного дерева. Дві ізольовані кімнати з величезними ліжками, штучний камін, приватний бар і величезна плазма на стіні.
Згадуючи дитячі мрії про багатство й розкішне життя в подібних квартирах, Левко гірко усвідомив, як швидко дорослі випаровують мрії, залишаючи натомість лише тупий інстинкт виживання.
— А тепер іди до бібліотеки, знайди стару мапу цього міста сімнадцятого століття разом із сучасною і принеси мені, — віддав наказ Рагнар.
Левко заплющив очі, витягнув смартфон і звичним рухом відкрив браузер.
— Ти ще тут і досі не виконуєш наказу? — нахмурився вампір.
— Та ось же, на сайті міських архівів є будь-яке століття, обирайте, — Левко тицьнув екраном прямо йому під ніс.
Рагнар недовірливо покосився на чорне скло гаджета.
— Показуй ці карти... — трохи знічено кашльнув він, адже гордість ні за що б не дозволити йому зізнатися, що він гадки не має, як користуватися цією магічною коробочкою.
†Рагнар†
Це були найганебніші, найгірші хвилини мого життя за всі тисячоліття. Такого приниження не зазнавав жоден із володарів крові. Людина щось незрозуміло пояснювала мені , махаючи своїми тендітними пальцями по цьому... смартфону.
На мить у мене в голові промайнула думка: коли цей... «урок» закінчиться, просто перегризти йому тонку шию, щоб жодна жива душа на світі не дізналася про цю ганьбу.
«Голосовий пошук, гугл, скіп, чат-бот, архівування, слайд, завантажити в папку...» Після всіх цих слів у мене знову почалася клята мігрень. Але мапи я все ж таки опрацював і знайшов те, що шукав. Стару каплицю за містом, де мав бути таємний хід до катакомб.
Це місто будувалося на руїнах іншого, а те — на руїнах того, що було до нього. Люди й гадки не мають, що насправді приховано під землею: ще сім шарів, сім похмурих поверхів із тунелями й... підземними сховищами, які ніколи не виходять на поверхню.
— Отак воно вмикається, отак вимикається, — торохтів фамільяр. — Нічого складного. У мене самого ніколи не було смартфона, просто бачив, як інші користуються.
Фамільяр раптом замовк, помітивши, як я дивлюся на його шию, і гучно ковтнув.
— Час вечеряти, — я кинув погляд у вікно: сонце вже стрімко сідало за обрій.
Хлопець жахнувся, дивлячись на мене, і ледь не впав із дивана.
— Скажи кухарям, хай несуть страви, — наказав я.
— Ви... ви їсте звичайну їжу? — блимнув очима фамільяр.
— Кров — це життєдайна енергія. Але фізичному тілу потрібна й зовсім інша пожива.
— Так, добре. Тут же є стаціонарний телефон... — кивнув фамільяр, підійшовши до ще одного дивовижного винаходу.
Щось наклацавши на апараті, він притулив слухавку до вуха:
— Алло? Нам потрібна вечеря в номер.
Вечеря виявилася, звісно, так собі: куряче м'ясо під соусом, червона риба, якийсь салат із помідорами та вино... Вино — просто жах, лише п'ять років витримки. Але іншого в цьому жалюгідному готелі не знайшлося.
Про фамільяра я, звісно, не забув: він отримав смажені курячі гомілки та салат — я віддав майже весь
— Тож... хто тут головний у місті? — запитав я, наливаючи у кришталевий келих нову порцію дешевого, плоского на смак бовтуватого вина.
— Мер... — почав було відповідати фамільяр.
— Ні... ні... ні... Дещо не змінюється ніколи. За кожним маріонетковим правителем завжди хтось стоїть. Хтось справжній ним керує... — перебив я недолугу відповідь хлопця.
— Ну тоді... Був Тарас Вовк. Він тримав усе місто в залізному кулаці. Але його... його більше немає. Хоча тіла й не знайшли, кажуть, його вбили. Він ніколи б не кинув свою імперію просто так, — відповів Левко.
— Хто вбив? — примружився я.
— Невідомо. Але ходять чутки, що це зробив янгол смерті з чорними крилами. Хоча в такі казки ніхто не вірить... — фамільяр судомно зиркнув на мене й тихо додав: — Хоча в те, що існують справжні вампіри, теж ніхто не вірить.
Мені усе стало зрозуміло, бо контекст я знав дуже добре. Тарас Вовк, він же Лікаон, перший перевертень, Першопричинний, якому я колись довірив охороняти свій сон, був знищений Серафимом. Звісно ж, його перелякані цуценята розбіглися хто куди, ланцюжок постачання свіжої крові до мого склепу обірвався, і врешті-решт голод вирвав мене зі сну.
Для Серафима, чиє ім'я в усі часи й у всіх його реінкарнаціях незмінно звучало як Богдан, це був непоганий результат. Можливо, за стільки тисячоліть моєї нудьги він нарешті перетвориться на гідного супротивника. Це вже цікавіше.
— На сьогодні ти вільний, — кинув я, підіймаючи зі столу смартфон, бо треба ж було нарешті самотужки розібратися з цією бляшаною магічною коробкою у власних покоях.
— Тобто... я можу йти назад до притулку? — фамільяр дивним поглядом покосився на сусідні двері другої спальні. Махнувши головою наче бовкнув якусь дурню, він різко підхопився зі стільця. — Тобто... так! Мені ще треба повернутися й відзвітувати...
І він поспішно вийшов із номера.
