Спочатку:
На сторінку книги
Не та, що приходить уночі, а та, яка не має ні початку, ні кінця. Лілея розплющила очі — хоча не була впевнена, чи вони взагалі відкриті.
Під ногами не було землі, лише глибока порожнеча, що тягла вниз. Удалині мерехтіли сотні світляних іскор, наче зірки, занурені у воду.
— Ми… померли? — тихий голос пролунав поряд.
Лілея озирнулася. Евеліна стояла в кількох кроках, але виглядала інакше — без броні, без зброї, в простій сукні, яку Лілея пам’ятала з їхнього дитинства.
— Не знаю, — відповіла Лілея, і в грудях закололо. — Але… ми не там, де були.
— Ми поміж, — промовив третій голос, і перед ними виросла постать жінки в плащі з попелу. Її обличчя приховувала маска, а за плечима здіймався кривавий місяць. — Тут збираються ті, чиє життя ще не вирішено.
Евеліна стиснула кулаки.
— Якщо це твоя пастка, Лілеє, я…
— Це не моя пастка, — перебила її та жінка. — Але ваша зустріч тут — не випадковість. Ви пов’язані сильніше, ніж думаєте.
Лілея відчула, як щось у пам’яті сіпнулося, і перед очима постали уривки: битви, у яких вони стояли пліч-о-пліч; клятва, яку вони дали одна одній серед руїн; і зрада… але зрада зовсім інша, ніж та, яку пам’ятала.
— Ти… була не ворогом, а моїм щитом, — прошепотіла Лілея, дивлячись на Евеліну.
— А ти була моїм мечем, — так само тихо відповіла Евеліна. — І хтось стер нам пам’ять.
Жінка в плащі ступила ближче.
— Якщо хочете повернутись, вам доведеться дізнатися, хто це зробив… і чому. Але знайте: повернуться не ті, ким ви були.
Під ними почав тріскатися простір, і крізь тріщини виривалося світло. Лілея простягла руку до Евеліни… але чи візьме та її?
