Спочатку:
На сторінку книги
Повітря ще пахло озоном і попелом. Райан стояв над Лілеєю, намагаючись збагнути, чи це диво, чи прокляття.Вона повільно підвелася, рухи її були надто плавними, неначе кожен жест підкорявся іншій, невидимій мелодії.
— Лілеє?.. — його голос зірвався, але в ньому звучало й полегшення, і страх.
Вона поглянула на нього — і Райан відчув, як холод пробігся по спині. Очі, що колись світилися м’яким світлом, тепер горіли глибоким рубіновим вогнем. У цих очах жевріла не лише пам’ять, а й щось чуже, хижо-спокійне.
Равен підійшла ближче, і між ними на мить мигнула тонка нитка червоного світла, що з’єднувала її та Лілею.— Все сталося, — сказала вона тихо, майже з гордістю. — Кривава печатка спрацювала. Тепер її душа — частково моя.Вона кинула швидкий погляд на Райана. — І частково вже не твоя.
Лілея опустила погляд на свої руки. На шкірі проступив візерунок, схожий на спіраль із шипами троянди. Кожен дотик до цього знаку викликав у ній сплеск чужих спогадів: нічні дуелі, запах пороху, смак перемоги та страху.
— Що… ти зі мною зробила? — голос Лілеї зривався на шепіт, але в ньому вчувався прихований гнів.
Равен нахилилася, щоб прошепотіти їй на вухо:— Я дала тобі шанс жити. І шанс помститися.Вона випрямилася, усміхнувшись так, наче тільки-но виграла партію, на яку поставила все.
У небі знову розкололася темна тріщина — портал не зник, а лише завмер. Зсередини долинув новий, глухий рик, і цього разу він звучав так, ніби когось розлючено відірвали від здобичі.
Равен дістала свій револьвер і, не відводячи погляду від Лілеї, промовила:— Подивимося, чи ти вже готова грати на рівні богів і тіней.
