Раді Вас бачити!

Вони йшли мовчки. Кожен крок у темному лісі лунав, як удар серця — глухо, але з дивним відлунням, ніби самі дерева запам’ятовували їхню ходу. Повітря ставало густішим, і навіть тіні змінювали форму, спостерігаючи.

— Ми наближаємося, — промовив Раян тихо.

— До чого саме? — запитала Лілея, хоча в душі вже знала відповідь.

— До них. Тих, хто пам’ятає все. Хто знає, що було і що буде. Вони не люди і не тіні. Вони… перешіптуються з майбутнім.

І справді — попереду проступала галявина, овіяна сріблястим серпанком. У центрі стояло щось, що спершу здавалося скелею, але виявилось… оком. Величезним, вирізьбленим у кристалі, яке, здавалося, жило.

Навколо нього сиділи троє. Старі істоти, схожі на людей лише зовні: з їхніх плечей виростали коріння, пальці світилися, а очі були, мов калюжі часу — глибокі й безкрайні.

— Ми чекали тебе, Лілеє, — промовила найстарша. — Ти — ключ. Але не для дверей.

— Я не розумію, — мовила Лілея. — Ви знаєте, хто я?

— Ти — не просто та, що повернулася, — відповіла інша. — Ти — частина стародавнього пророцтва. Але твоє серце не обрало шлях.

— Шлях? — Лілея відчула, як щось усередині неї здригнулося. — Який?

— Ти можеш відновити рівновагу… або знищити все. У тобі — світло і тінь, пам’ять і забуття.

— І Раян? — запитала вона, хоча боялась відповіді.

— Він — той, що зрадив, і той, хто повернувся. Його серце — дзеркало твого. І вибір буде не тільки твоїм.

Раян опустив голову. Здається, він теж почув ці слова раніше.

— А якщо я… не хочу бути нічиїм ключем? — голос Лілеї здригнувся.

— Тоді світ вибере замість тебе, — прошепотіла третя істота. — Але не забувай: навіть тиша — це вибір.

Несподівано око в центрі кристалу заблищало. Лілея відчула, як її спогади вивертаються назовні. Перед очима пройшли картини з дитинства, палаючий замок, голос матері, яка колись шепотіла: «Ти — не просто дочка. Ти — мітка на світанку.»

І потім — нове бачення. Обличчя Евеліни. Її подруги. Та, що зараз шукає її. І… плаче.

Лілея зробила крок назад.

— Що це було?

— Її серце кличе тебе, — мовила одна з істот. — Але часу мало. Ті, хто хоче знищити тебе, вже поруч.

— Хто?

— Ті, що забули себе. Ті, хто вже не живе, але ще не помер.

І тоді в повітрі почувся тріск — у лісі щось рухалося. Наближалося.

Раян стиснув її руку.

— Пора тікати.

— Ні, — відповіла Лілея. — Пора згадати.