Спочатку:
На сторінку книги
Коли ніч стала важча за камінь, і світи перетнулися знову,Селена розплющила очі.Зал Пам’яті тремтів. На стінах — тріщини часу.Одне ім’я повторювалось, мов закляття:Лілея.
— Вона прокинулася не так, як ми сподівалися, — прошепотіла Селена, торкаючись одного з червоних самоцвітів біля серця.— Її свідомість зламана… але не знищена.— Я повинна зустрітись із нею… перш ніж це зробить Той, Хто Ходить Без Імені.
Сліпуче сяйво зірвався з амулета.Селена ступила в портал — до світу, де вирішується все.
зупиняється.Її неможливо втратити. Її можна лише забути».— запис зі Скрижалей Селенського Кола.
Коли темрява над Залом Пам’яті почала дихати, Селена Вермір прокинулася.
Вона лежала на кам’яній платформі, серед червоних троянд, що не в’янули — бо були вирощені на магії забутих. Її пальці обвивали срібні ланцюжки, які вібрували від тріщин у спогадах Лілеї.
— Вона... згадала, — прошепотіла Селена.Її очі, червоні, як зоря перед бурею, пульсували світлом. Вона піднялася.
У дзеркалі перед нею з’явилася прозора постать — один із Хранителів Залів. Він схилився.— Селено, баланс похитнувся. Вона пробудила ім’я, що мало лишитися забутим.— Тоді час мені зійти у світ смертних. Ще раз, — відповіла вона.
Зі стіни знялася її шапка — прикрашена трояндами, що пахли кров’ю історії. Її сукня з чорного мережива і вогненої магії запалала. Кожен крок Селени лунав як вирок.
— Якщо Тінь встигне раніше, душа Лілеї розірветься.— А якщо я встигну? — тихо запитала вона.— Тоді, можливо, ми всі матимемо шанс.
Вона ступила в арку, що вела до порталу, — портал, що відкривався лише тоді, коли хтось згадував своє справжнє ім’я.
Тим часом…
Евеліна сиділа біля Лілеї, яка ще не прийшла до тями після трансформації. Її шкіра світилася сріблом, а волосся — тріпотіло, мов під водою. Райан стояв на сторожі, схиливши голову.
— Вона не Лілея, яку я знала, — прошепотіла Евеліна.— Але вона й не Тінь. Вона щось інше. Щось нове.
І тоді...Повітря перед ними розірвалося шепотом.З ароматом троянд і присмаком золи.Світи зіткнулися.
Селена з’явилася.Її погляд ковзнув по Райану, спинився на Евеліні, а потім — на Лілеї. І вона прошепотіла:
— Ти знову прокинулась, донько прадавнього вогню.
Евеліна підвелася.— Хто ти?— Та, що пам’ятає більше, ніж дозволено.— Що тобі потрібно?— Її. — Селена вказала на Лілею. — Поки вона ще не прокинулась остаточно… і не зруйнувала все, заради чого ти жила.
У цей момент очі Лілеї розплющилися. І у них було щось нове. Не лише пам’ять.Сила.
