Спочатку:
На сторінку книги
Постріл Равен не пролунав — його перебив крик:
— Не чіпай її! —
З темряви вийшла Евеліна. Її обличчя було сповнене гнівом, але очі… очі Лілея впізнала одразу. Це були ті ж самі очі, що колись сміялися разом з нею в тісній бібліотеці, що прикривали її в юнацьких витівках, що плакали в ту ніч, коли вона зникла.
Але зараз вони дивилися на неї, наче на ворога.
— Евеліно? — голос Лілеї зламався.
— Я знала, що ти жива… — тихо відповіла та. — Але я також знала, що ти вже не ти. І я бачила, ким ти стала.
Вона кинула на землю той самий срібний кулон у формі лілії. Лілея впізнала його миттєво — подарунок з їхньої першої зими в замку. Тепер кулон був розбитий, ланцюжок розірваний.
— Ти принесла це, щоб я згадала… — прошепотіла Лілея. — Але чому він зламаний?
— Бо ти зламала все, що в нас було, — сказала Евеліна, і в її руці спалахнуло щось темне — кинджал з руною. — Пробач, але світ більше не витримає тебе.
Лілея відступила на крок, тіні на мить відпустили її тіло.
— Ти прийшла… щоб убити мене?
— Я прийшла, щоб врятувати те, що залишилося, — відповіла Евеліна, і в її голосі не було ані крихти жалю.
Райан, ще лежачи на землі, закричав:
— Не роби цього! Вона ще може боротися!
Але Евеліна вже зробила крок вперед. І в цю мить Лілея зрозуміла: найбільший ворог стоїть не у Тіні, а перед нею… з її ж власних спогадів.
