Спочатку:
На сторінку книги
Далеко за межами людських міст, за обрієм смертного зору, у сплетінні світів зібралися ті, кого ніхто не кличе на ім’я.
Боги.
Тіні.
Вони — сторожі Рівноваги. І її руйнівники.
На прозорій площині, схожій на поверхню озера без води, сходились фігури.
У центрі — Стара, у сукні з павутиння й попелу. Її очі були пусті, як зоряне небо.
Поруч із нею — Той, хто Ходить Без Імені, з пальцями, довшими за закон природи, і голосом, що тріщав, мов стара кора.
— Почалося, — прохрипіла Стара.
— Дівчата вийшли за межі гри, — відповів він. — Вони не мали зустрітися так. Не мали згадати.
— Але вони згадали, — з’явився третій голос.
Він долинув з висоти, де в небі стояв фігурант у білому, з очима, повними жалю і світла.
— Їхні душі — не вперше в цій грі.
Ігрове поле — рушило.
На його поверхні миготіли образи:
▪️ Евеліна в темному лісі, одна, але жива.
▪️ Лілея — в непритомності, з темною тріщиною по ключиці, немов світло й Тінь боролись в ній.
▪️ Райан — стоїть на руїнах храму, дивлячись на зорі, що почали падати.
— Час стиснувся, — промовила Стара. — Вона пробуджує древнє ім’я.
— І тепер не лише Тінь, — прошепотів Безіменний. — Боги старшої крові також прокидаються.
А тим часом…
Евеліна прокинулась у місці, якого не знала.
Пісок — чорний. Небо — тріснуте. Повітря — мов зіткане з чужих думок.
І поруч — він.
Провідник. З очима, що світилися як осколки зорі.
— Ми пройшли Тінь, — сказав він. — Але гра тільки почалась.
— Хто ти? — прошепотіла вона.
— Той, хто знає, як зламати навіть богів.
— Чому ти допомагаєш мені?
— Бо якщо виграє Тінь — усе буде втрачено.
— А якщо виграю я?
Він уперше посміхнувся.
— Тоді навіть смерть отримає милість.
