Раді Вас бачити!

Сьогодні пішов перший сніг. За тиждень до Нового року зима наче згадала, що прийшов її час. Я стояла біля вікна, загорнувшись у пухнастий халат, який м’яко торкався шиї та плечей, і тримала в руках горнятко какао. Тепло повільно проникало в долоні, розтікалося в пальцях, заспокоювало. Запах какао був густий, солодкуватий, домашній — той самий, що завжди створює ілюзію безпеки.

Я дивилася, як за вікном повільно кружляють сніжинки. Вони падали нерішуче, ніби вагалися, торкалися асфальту і майже одразу танули, залишаючи по собі темні, вологі плями. Коротке життя, ледь помітний тимчасовий слід. Чомусь від цієї думки в грудях щось стискалося.

У квартирі було тихо. Така тиша, що чутно власне дихання. Вона огортала, мов ковдра, дарувала дивне відчуття спокою, якого я давно не відчувала без застережень. Я думала про те, що на початку травня стану мамою. Це слово ще не встигло в мені осісти остаточно, але тіло вже знало — воно приймало цю правду краще, ніж розум. Я торкнулася живота долонею, майже несвідомо, і уявила обличчя малюка. Хотілося, щоб час спливав швидше, і водночас лякало, як невблаганно він іде.

Дверний дзвоник різко врізався в цю крихку тишу. Я здригнулася, ледь не розливши какао, серце зробило зайвий, надто гучний удар. Поставила чашку на підвіконня і пішла відчиняти, ще не вийшовши з цього напівсонного внутрішнього стану.

Сьогодні сусідка мала принести свого папужку — я погодилася доглянути за ним у її відсутність, як робила це іноді. Звичайна, безпечна дрібниця.

Відчинила двері, не подивившись у вічко. Просто відчинила — і завмерла.

— Привіт, — його хрипкий, тихий голос пройшовся по шкірі, як струм, викликаючи мурахи вздовж хребта. — Впустиш?

Повітря в коридорі ніби стало густішим. Я несвідомо зробила крок назад, навіть не встигаючи зрозуміти, хочу я цього чи ні. Марк увійшов, за ним зачинилися двері — звук замка вдарив по нервах надто голосно. Він обернувся до мене, і я відчула, як ноги зрадливо слабшають. Я почала задкувати, ніби справді побачила привид, щось неможливе, те, що не мало права з’явитися тут і зараз.

Він не рушив з місця, доки я не опустилася на диван. Тільки тоді повільно, обережно, ніби боявся злякати, зробив кілька кроків уперед.

Я дивилася на нього і не могла вимовити ані слова. У вухах гупав пульс так голосно, що здавалося — він чує. Руки тремтіли, пальці німіли, а в горлі стояв твердий, болісний клубок, який не давав ні дихнути глибше, ні проковтнути. Моє тіло зрадило мене — воно реагувало швидше за розум.

Він не змінився і водночас був зовсім іншим, ніби за ці місяці подорослішав на роки. Риси стали жорсткішими, погляд — важчим. Щелепи стиснуті так, що я майже фізично відчувала цю напругу, зморшка між бровами врізалася глибше. У ньому було щось натягнуте до межі, мов струна, яка от-от лусне.

Я спостерігала, як він мовчки зняв взуття і куртку. Рухи знайомі до болю — я пам’ятала їх тілом, не пам’яттю. Підійшов і сів навпроти, занадто близько, порушуючи крихку дистанцію, яку я так старанно вибудовувала всі ці місяці. Він дивився на мене так, ніби намагався вмістити в очах усе, що втратив. Очима, в яких жив мій космос.

— Як ти? — спитав глухо, ніби кожне слово проходило крізь опір.

Я відвернулася. Бо як дивитися і не видати себе? Що я могла відповісти? Що ледве не померла після того, як він поїхав? Що в перші тижні не вставала з ліжка? Що його відсутність різала дні на порожні відрізки? Що я ховаю від нього правду, яка змінить усе і на яку не мала права — але все одно ховаю?

— Даша, я не знаю, як ти витримала, але я більше не можу, — сказав він приречено, опускаючи очі. — Я більше не можу без тебе.

Я бачила, як важко йому даються ці слова. Вони ніби ламали його зсередини. В його погляді було питання, голе й страшне: чи ще потрібен він мені? Чи не прожену? Чи не пізно? Я мовчала, бо не знала відповіді. Бо тепер — коли він сидів навпроти — всі мої рішення розсипалися.

— Я намагався. Чесно. Я не знаю, чи потрібен ще тобі. Чи ти досі кохаєш. Але я тут. Щоб спитати. Бо це не життя для мене. Коли тебе немає поруч.

Я не змогла вимовити жодного слова. Навіть подих здався надто гучним.

— Мені треба води, — різко сказав Марк і підвівся, ніби більше не міг сидіти. Підійшов до кухні, знайомим, до болю рідним жестом узяв склянку… і завмер, дивлячись на холодильник поруч.

Я побачила, як його плечі напружилися. Як він перестав дихати — різко, на мить, ніби хтось вдарив під ребра. Склянка в його руці ледь дзенькнула об край мийки. Він повільно нахилив голову, не торкаючись дверцят, просто вдивляючись.

Моє серце шалено калатало. Я знала, що він бачить. Білий прямокутник паперу, прикріплений магнітом з логотипом мого СПА-центру. Роздруківка УЗД. Темна пляма, яку я навчилася впізнавати краще за власне обличчя. Мій хлопчик. Його син.

Хотілося встати. Сказати щось, пояснити, виправдатися. Або навпаки — захиститися. Але тіло не слухалося. Я сиділа, втиснувшись у диван, відчуваючи, як теплий халат раптом став тісним, важким, як живіт ніби налився свинцем.

Марк не обертався. Лише провів долонею по обличчю — повільно, з силою, ніби стирав втому, біль, реальність.

Витягнув знімок з-під магніту. Обережно, ніби боявся, що папір розсиплеться в пальцях. Склянка з водою дзенькнула об стільницю, від’їхала вбік — він навіть не помітив. Я бачила лише його спину, напружену до межі, і те, як на мить завмер простір довкола.

Марк обернувся до мене різко. В його очах не було жодної злості — лише чисте, оголене ошелешення. Так дивляться, коли земля раптом іде з-під ніг.

— Це… — голос його зірвався. Він прокашлявся. — Це твоє?

Я відвернулася, немов могла сховатися в цьому жесті. Серце вдарялося об ребра, дихання збивалося, а долоні стали вологими.