Раді Вас бачити!

Квартира зустріла мене тишею. Чистою, спокійною, майже стерильною.

Так, я продала ту велику трикімнатну, що залишив чоловік. Там було надто багато повітря, яке тиснуло на груди. Занадто багато простору, що нагадував про відсутність. Я не потребувала її. Більш того, я квапилася позбутися її, щоб нічого навколо не нагадувало.

Натомість облаштувала для себе невелику, затишну, у новому будинку, за кілька хвилин від роботи.

І кожного разу, коли вставляла ключ у замок, я відчувала: ця квартира — моя. Куплена не чоловіком, не подарована долею. Вибита моїми руками. Моєю впертістю. Дівчинка, що в п’ятнадцять років мила під’їзди, не могла навіть мріяти про такий простір.

Я пішла у ванну, на ходу розстібаючи сукню й стягуючи з себе тканину. Одяг падав на підлогу важкими, втомленими складками. Волосся я швидко зібрала — не хотіла зіпсувати укладку, яку зробив мій майстер. І стала під душ.

Теплі струмені ковзали по шкірі, обіймаючи, наче чужі руки. Я заплющила очі, дозволяючи собі розслабитися. Але тіло пам’ятало: варто зупинитися — і спогади прорвуться.

Так і сталося.

Мозок заповнили картинки, які я все життя намагаюся витіснити.

Перше, що я пам’ятаю в своєму житті — я стою на подвір’ї й кричу. Горло дере, обличчя заплакане, і відчуття, ніби звук не долітає до людей. Поруч лежить бабуся, перекошене обличчя, нерухомі руки. Я кричу сильніше, але вона не реагує.

До мене біжить старша сестра — Юлька. Їй п’ять, але в її очах вже тоді було більше страху, ніж у дорослих. Вона тягне бабусю за руки, намагається підняти, але тіло надто важке. Тому кличе тітку Надю.

Пам’ятаю, як та наполохана прибігла, трусила бабусю, потім кликала свого чоловіка. А сестрі наказала забрати мене в хату.

Далі все уривками.

Жінка, що приїхала пізніше. Юлька кличе її мамою. Подвір’я, повне людей у чорному. Великий дерев’яний ящик на табуретках. Люди підходили по черзі, нахилялися над ним. І всі плакали.

Музика різала вуха, як ножем, і я почала голосно ридати разом з усіма. Тітка Надя прошепотіла щось своїй доньці, й та відвела нас геть. А всі кудись йдуть і забирають ящик з собою.

Тоді я вперше відчула те, що пізніше стане моїм постійним супутником: невідворотність і безнадію. У три роки я захлинулася цим відчуттям так само, як зараз іноді захлинаюся у власних спогадах.

Жінка, що називала себе нашою матір’ю, того вечора напилася. Нас залишили ночувати у сусідів. Наступного дня вона прийшла за нами і сказала, що забере до міста. І так почалася моя боротьба.

Моя маленька війна за виживання. У віці, коли інші діти ще гралися ляльками, я вчилася відбиватися від жорстокого світу.

Я вийшла з душу і подивилася на себе у дзеркало. Краплі води повільно стікали по ключицях і грудях, залишаючи сліди, ніби розмиті дороги минулого.

Чи знала та маленька дівчинка, що колись опиниться тут?

Звісно, ні. У її дзеркалі було зовсім інше відображення: худа постать у старих чужих речах. Обличчя, в якому не було нічого, чим можна було милуватися. Її очі навіть не намагалися затриматися на своєму відображенні, бо нічого привабливого вона не бачила в собі.

Та і саме дзеркало — старе, на розхлябаній шафі не могло відобразити нічого красивого. Перекошена шафа доживала свій вік з відірваною однією дверцятою у комунальній квартирі, ремонт у якій бачив ще Брежнєва. Сусідами шафі були два дивана-книжки, стіл і чотири стільця.

Саме в цю кімнату я поверталася з дитячого садочка, а сестра зі школи, в яку пішла того ж року. Саме в цій кімнаті пила зі своїми приятелями наша матір. Саме в цій кімнаті сталися найстрашніші в моєму житті речі. І саме з неї я тікала при першій можливості куди бачать очі.

Тепер це все здається далеким і вкритим вуаллю часу, але я знаю, що та маленька дівчинка ще живе в мені. Вона досі боїться п’яних чоловіків, вона пам’ятає запах пилу і старого килима, коли ховалася під диваном від п’яної матері. Вона знає, як важко відмити руки після збирання пляшок зі сміття, щоб здати їх і купити бодай якусь їжу. Вона досі відчуває сором за те, що її старий одяг брудний і однокласники називають її смердючкою, вона знає, що декілька круглих шрамів на її плечі від сигарет, а той, що закритий татуюванням на попереку, — від пряжки ременя. Їй і досі болить за старшу сестру Юльку, яку згубила власна матір і та повісилася в туалеті.

Лавина спогадів накрила мене. Таке буває час від часу. Дивно, але саме в ті моменти, коли мені важко зараз, я згадую найстрашніше з минулого.

І тоді стає легше. Бо я знаю: нічого гіршого за моє дитинство зі мною вже не трапиться.

Вдягнувши халат, виходжу на балкон. Холодна плитка під босими ступнями повернула у теперішнє. Повітря пахне свіжоскошеною травою і чужими вечорами — хтось готує вечерю, хтось свариться, хтось кохається за тонкою стіною.

Я вдихала дим так, ніби це єдине, що може втримати мене від розсипання. Сигарета трохи вгамувала пляску думок, і я знову можу рухатися без того тремтіння, що підіймається від шлунку до горла.

Кожна затяжка — як мить контролю. Я ніби знову тримаю себе у руках. Випускаю дим у небо й дивлюся, як він тане — так само, як і все, що колись мало значення.

Повернулася до кімнати, відкрила косметичку. Звичні рухи — підводка, туш, блиск. Вони заспокоювали. Вони — як броня. Коли завершила, зелені очі у дзеркалі стали гострими, небезпечними, майже владними. Я фарбую їх не для когось — для себе. Щоб нагадати: я ще жива.

Вдягнула елегантний бежевий костюм — строгий, діловий, звичний. Коли зачиняла шафу, раптом щось дзвінко впало на підлогу. Вішак. І з ним — сукня. Та сама. Космічно дорога, безглуздо розкішна, куплена більше року тому — в день весілля мого колишнього. Я тоді сказала собі, що просто хочу гарну річ. Насправді ж купила доказ того, що можу дозволити собі більше, ніж він думав.

Вона досі з біркою, без жодної нагоди, щоб її одягнути. Надто відверта. Надто… справжня. Я пожалкувала про її придбання, але чомусь не повернула в магазин.

Я підняла сукню з підлоги. Холодний шовк лоскотав пальці, а мереживо нагадувало дотик — такий, що змушує тіло пам’ятати навіть тоді, коли серце вже давно забуло. Я дивилася на цей клаптик чорного блиску і раптом — зірвала бірку. Різкий звук, як постріл.

Бажання вирватися з капкану минулого, що досі виїдало мене зсередини, било струмом по хребту. Ніби хтось розбудив усі нервові закінчення. Вони печуть, гудуть, нагадують, що я не просто існую — я можу відчувати. Можу вирвати з себе цей біль, що проріс коренями між м’язами, щільно сплітаючись з кістками.

Швидко перевдягнулася — хотіла відчути себе по-іншому. Навіть якщо складу хибне враження своїм виглядом, бо коли тобі за тридцять таке вбрання красномовно підказує, що жінка або легкодоступна, або відомої професії.

Тканина слизько ковзнула по шкірі, і я майже не впізнала себе. У дзеркалі — інша. Незнайома. Довгі ноги на підборах, коротка спідниця, оголені плечі, чорний шовк, що огортає тіло, як жива істота, — усе це виглядало не як маска, а як виклик.

Сьогодні я не Дар’я Романівна Донцова — не бізнесвумен із рівним голосом і бездоганним досьє, якій 34 роки і за плечами невдалий шлюб. Сьогодні я — просто Даша. Жінка, яка дозволить собі хоча б на один вечір забути, ким мусить бути.

І я ще не знала, що саме цього вечора мені доведеться згадати все, від чого я тікала.