Раді Вас бачити!

Вдома я шугалася кожного звуку. Кожен шурхіт за дверима, кожен ліфт, що зупинявся на поверсі, змушував здригатися і затамовувати подих. Тіло було напружене, мов струна, — щелепи стиснуті, долоні холодні й вологі. Я ловила себе на тому, що прислухаюся не вухами, а всім тілом, ніби воно саме чекало удару. Боялася, що прийде, що подзвонить, що просто стане під дверима — мовчки, вперто. І я не витримаю.

Не прийшов.

Це «не прийшов» не принесло полегшення. Це чомусь боліло сильніше, ніж якби з’явився. Воно заклякло пусткою. Вакуумом, у якому серце билося глухо і неправильно, ніби не розуміло, для чого тепер взагалі жити.

Ще одна безсонна ніч.

Я лежала з розплющеними очима, вдивляючись в темряву, ковтала повітря, яке здавалося надто важким. Серце билося нерівно, то пришвидшувалося без причини, то завмирало так, що я лякалася — а раптом цього разу не запуститься знову. Тіло пам’ятало тепло, пам’ятало вагу іншого тіла поруч — і від цього ламало кістки зсередини. Думки рухалися по колу, як зламаний механізм: Марк — тиша — страх — провина — знов Марк.

Наступний день був таким самим — вицвілим — наче чорно-біле німе кіно. Ніби хтось вимкнув кольори. Я рухалася автоматично, дії випереджали думки, або ж думок не було зовсім. Світ втратив глибину, запахи, смак. Здавалося, хтось викрутив насиченість до нуля. Люди говорили, щось питали, усміхалися, а я бачила їх, мов крізь мутне скло, відповідала, не впізнаючи власного голосу. Тіло рухалося окремо від мене — руки робили знайомі жести, ноги несли туди, куди треба, але я була десь осторонь, ніби спостерігала за собою ззовні.

Дзвінок в обід — Іван. Телефон у руці здався важким, чужим. Я дивилася на екран кілька секунд довше, ніж потрібно, перш ніж прийняти виклик.

— Вийди на каву. Будь ласка, не відмовляй, — швидко сказав після привітання, якби боявся, що я повішу слухавку.

— Ні, — різко, майже грубо. Хотілося одразу обрубати цей канал болю. — Артем вже був учора. Не треба, Іване. Слова не допоможуть.

Я сама здригнулася від твердості власного голосу. Він звучав сухо, майже жорстоко — і це було єдине, що тримало мене на поверхні.

— Злата теж не їде зі мною, — промовив він тихо і замовк.

Я заплющила очі. Тиша у слухавці затягнулася, важка, незручна. Я відчула, як щось усередині зсувається — не співчуття, ні, радше втома від чужих історій, коли власна рветься на шматки.

— Гаразд. Іду, — я стомлено видихнула в слухавку.

Він чекав в кафе через дорогу.

Я помітила його одразу. Він сидів рівно, ніби напружений, і ця поза чомусь дратувала. Люди навколо говорили, сміялися, жили — а я почувалася сторонньою у цьому русі.

— Не бійся. Я не буду тебе вмовляти, — сказав одразу, щойно ми сіли. — Ти доросла і надто розумна жінка, щоб приймати рішення за порадами сторонніх. Просто послухай, що я знаю про Марка.

Я мовчала. Обхопила горнятко кави обома руками, ніби гріла не пальці — себе зсередини. Тепло трохи заспокоювало тремор. Іван почав говорити. Його голос спокійний, без тиску, але в паузах між словами я відчувала гіркоту — ту, що накопичується роками.

— Я був простим викладачем в університеті. Можливо, непоганим, бо немало моїх студентів досягли успіху. Але я не ініціативна людина, мені важко даються рішення в житті. Тому моя дружина і не дочекалася, поки я навчуся застосовувати свої знання для заробляння грошей. Зарплатні викладача на родину не вистачало — от вона і забрала доньку, коли пішла до більш успішного чоловіка. І навіть тоді я нічого не квапився змінити, лише від нудьги почав записувати відео-уроки на ютуб. Там і стикнувся з Марком.

Іван, зітхнувши, відвів погляд у вікно, напевно занурившись у спогади, і продовжив. Коли він заговорив про Марка — я напружилася вся. Спина стала жорсткою, плечі знов піднялися.

— Йому тоді було шістнадцять. Якийсь хлопець з Канади звернув на себе мою увагу влучними коментарями, цікавими запитаннями. Ми перейшли в приватне спілкування. І він вразив мене, як ніхто з моїх учнів. Його жвавий мозок всотував знання, як губка, він іноді випереджав мої думки, сперечався, щось доводив постійно. І вчився, як навіжений. Я пишався ним, як своїм учнем, і заздрив. Заздрив його цілеспрямованості, рішучості.

Я слухала, і всередині наростав спротив. Наче він говорив про когось іншого — не про того Марка, якого я знала. І водночас — надто точно. Кожне його слово відлунювало болем. Бо все це я вже знала — не фактами, а відчуттям, тим, як Марк дивився, як приймав рішення, як не вагався там, де інші застрягали у сумнівах.

Чоловік знов подивився на мене.

— Зрозумій мене правильно. Марк ще в юному віці був тим, на кого хотілося рівнятися, за ким слідувати. А коли ми зустрілися в Україні, він одразу запропонував створити свою айті-компанію. Я вагався — як і завжди. А він просто зробив. Він витяг з мене той потенціал, який я не зміг проявити сам. Витяг — бо вирішив, що нам треба працювати разом. І я вдячний йому за це, за те, що він прийняв рішення за мене.

Це слово різонуло. Вирішив.

Він знов замовк і просто дивився мені в очі. Напевно, чекаючи моєї реакції. Не дочекався. Я стиснула пальці навколо горнятка сильніше, аж побіліли кісточки.

— З іншими було майже так само. Артем — синочка-корзиночка матусі, посаду якої в міністерстві я навіть називати не буду. Вона йому кроку не давала ступити. А Марк ще в інституті розгледів в ньому талановитого економіста і неймовірного переговірника. Йому лише 22, а він екстерном закінчив університет і такі умови за контрактами нам вибиває, про які інші тільки мріють. Марк якось переконав його матір, що треба дати дитині вільно дихати і будувати своє життя. Розумієш, про що я? Хлопець, який переконав дорослу жінку при владі дати волю її єдиному сину.

— Боря так і згнив би за ігровою консоллю, якщо б Марк не розгледів у ньому талант. Аліна малювала на Соборці, і він випадково побачив її картини, поговорив і з’ясував, що вона щойно закінчила курси дизайну, але на роботу її не брали без досвіду. А він взяв — і через рік отримав неймовірно талановитого дизайнера.

Іван казав про інших, але всюди був Марк — як каталізатор, як той, хто бачить більше, ніж інші, хто штовхає вперед і не сумнівається. Кожне ім’я, кожен приклад складалися в одну картину, яка лякала мене більше, ніж заспокоювала.

Я слухала і не розуміла, навіщо він мені це розповідає.

— Не розумієш? — нарешті спитав Іван, так і не отримавши зворотної реакції.

Я лише хитнула головою.

— Всі рішення, що приймав Марк для себе і про інших, — лише на користь всім. Я не знаю, як це назвати — чуйка якась, інтуїція або аналітичний розум. Але всі його рішення вірні і завжди остаточні. Він їх не змінює, коли вже щось вирішив для себе.

Мовчання знов повисло між нами.

— І щодо тебе він вже давно прийняв рішення, Даша. Я побачив це, напевно, ще до того, як він сам усвідомив його. Але я давно його знаю і навчився помічати.

У грудях стало тісно. Ці слова лягли важким каменем. Саме цього я боялася найбільше.

— Я скажу один раз, — нарешті заговорила я, щоб припинити цю безглузду розмову. Голос був тихим, але твердим. — І сподіваюся, ти мене зрозумієш. У нас спочатку була домовленість щодо природи наших стосунків. І я її дотримуюсь. А ще — я ніколи не дозволю приймати за себе рішення. Так вже склалося моє життя. І вмовляння тут не допоможуть. І є ще багато невідомих тобі обставин, про які я не можу казати. Ти марно приїхав, Іван.

— Коли Злата пішла, у мене навіть в думках не було вмовляти її. Але у вашому випадку я бачу, яку помилку ви робите. І ще — я ніколи не бачив, щоб Марк зривався на своїй команді. Навіть тоді, коли просрали одне важливе замовлення і потім рік відпрацьовували штраф. А тепер всі його бояться, — тихо додав він.

Я підвелася різко, стілець тихо скрипнув.

— Він мусить навчитися жити з цим, — сказала я, підвівшись, бо більше не мала сил розмовляти про Марка. Інакше зламаюся просто тут.

— А себе ти в дзеркалі бачила? — раптом схопив мене за руку.

Я завмерла.

Його пальці були теплі, турботливі. І від цього стало нестерпно.

— У тебе очі згаслі. Ти взагалі спиш?

Я висмикнула руку, стисла зуби, відчула, як під шкірою піднімається злість — рятівна, єдина жива емоція.

— Припини. Це не твоя справа.

Пішла, не оглядаючись. Бо якби озирнулася — могла б зупинитися. А я більше не мала на це права.