Раді Вас бачити!

Тепер Паша виглядав навіть краще, ніж у юності — ширші плечі, підтягнуті м’язи, рухи впевнені, як у людини, що знає собі ціну. Кожна жінка в ресторані від вісімнадцяти до вісімдесяти кидала погляди в наш бік. Тому на нас і обертались весь час, поки ми вечеряли, розмовляли і голосно сміялися над старими жартами. Я відчувала, як тіло розм’якшується від тепла спогадів, від рідних людей, від того, що поруч ніхто не оцінює — тільки любить.

— Це вам, мої красуні, — урочисто проголосив Паша, дістаючи з-під столу два фірмові пакети.

Я завмерла. Машка — теж.

У моєму пакеті лежали туфлі Джузеппе Занотті. Неможливі, високі, з тонкими клинками вздовж підборів. Я не втрималася — витягнула одну й обережно приміряла під столом. Вона сіла на ногу так, ніби створена саме під мою арку, мою лінію щиколотки.

— За ними всі ганяються, — прокоментував Паша. — Ледве вирвав. До України такі не доїдуть. Маєш ексклюзив.

Горло у мене мимоволі перехопило. Не від вартості. Від того, що мене бачать.

Маші дісталася сумка Dolce & Gabbana — з нової колекції, якої ще немає ніде, окрім подіуму.

— Викуповував після показу, — гордо сказав Паша. — Тож ти в нас сьогодні законна модна богиня.

Маша аж підскочила й кинулася його обіймати. Її очі блищали — так блищать тільки очі людини, яка хоче здаватися сильнішою, ніж дозволяє пам’ять про дитинство без навіть на хліб.

Я дивилася на неї — і бачила себе. Ту маленьку, голодну, з пиріжками у брудних руках. І думала: як дивно влаштоване життя. Болюче дитинство, що начебто давно минуло. Але ні. Не минає. Ми всі намагаємося довести щось тій дитині, що живе в нас.

— За Лілю, — сказав Павло, коли перед нами поставили келихи.

— Нехай покоїться з миром, — додала Марія тихіше, ніж зазвичай.

Ми випили, не чокаючись. Мовчки. Так, ніби звук міг зламати ту тендітну пам’ять, що тримала нас усіх трьох разом. Просто піднесли келихи й проковтнули напої — наче щось гіркувато-м’яке, тепле, як спогад.

Усередині в мені щось зрушилося, ніби хтось доторкнувся пальцями до давнього рубця, який уже не болить, але все ще пам’ятає удар. У горлі защипало від згадки про дівчину, яка жила так, ніби життя їй тісне. Ми пили за ту, що залишила в кожному з нас слід, що не стерти. Яка горіла життям і згоріла надто рано.

Ліля.

В Лілі було змішане все потроху, і тому вона була надто яскравою і жадібною до життя, що і знищило її. Напевно, тому її смерть боліла не як факт — а як розірваний шматок колишнього нас. Ми всі в ній любили цей вогонь, ту ненормальну суміш шаленства і ніжності, яка робила її живою настільки, що навіть тепер, після стількох років, здавалося — ось-ось зайде, засміється, кине щось колюче й тепле одночасно. І так само раптово зникне.

Ми помовчали. Хвилина, дві — важкі, але чесні. Помовчали, згадуючи ту, яка з’єднала нас і навчила не боятися жити.

— Завтра поїдемо до неї, — тихо промовив Паша.

Це був наш ритуал. Непорушний. Завжди той самий. Ми, троє живих, приходили до четвертої, яка більше не могла повернутися. Кожен раз — як підтвердження, що вона існувала, що її слід у нас не стерся.

Марія підперла підборіддя долонею, намагаючись зібратися.

— До речі, — раптом схаменулася вона. — Що там твій дитячий садок? Отримав своє солодке?

— Починай з початку, — попросив Павло, ковтаючи останні емоції й повертаючись до своєї жвавої манери.

Я видихнула й поставила келих.

— Цей першокласник купив Астон, щоб покатати мене, — приснула я, відпиваючи ковток зі свого келиха, — той сріблястий, що стояв у салоні, пам’ятаєш? — уточнила до Марії, бо вона зовсім не розбиралася в машинах.

— І як покатав? — Паша схилився ближче, поклавши лікоть на стіл. Його очі блиснули хижацьки. Він завжди умів запитувати так, ніби просив продовжувати у подробицях.

Я торкнулася пальцями келиха, ніби він міг зменшити жар у моєму животі при згадці про Марка. І ледь стримала посмішку — ту, що сама себе видає.

— Чотири рази тієї ночі. А потім… ще стільки ж. І вчора він ночував у мене, — сказала тихо, але досить виразно, щоби вони почули саме те, що мали почути.

Реакція була вибуховою. Маша схопилася за рот, щоб не розреготатися вголос. Паша зробив такі круглі очі, що я ледь не вдавилася сміхом.

— Оце я розумію жеребчик! — вигукнув він. — Наздоганяєш після розлучення?

Маша втиснулася в спинку стільця.

— То це… нові стосунки? — запитала вона тонко, обережно. Наче боялася зробити зайвий крок, і моє щось крихке всередині трісне.

Я похитала головою.

— Ми домовилися на курортний роман до осені. Просто секс. Нічого більше.

Сказала це впевнено, але всередині щось кволо ворухнулося. Ніби моя внутрішня правда підняла голову й повільно хитнулася. Слова були холодні. Усередині холодно не було. Тіло вже тягнулося до нього, навіть коли я лише згадувала про Марка. Але я вдавала байдужість — для себе, не для них.

— Так скільки ж йому років? — спитала подруга.

— Двадцять чотири, — я навіть очі прикрила від сорому, хоч, по суті, соромитися було нічого.

Паша розреготався голосно й щиро.

— Ну як ти витримуєш такі марафони?

— Спати хочу, — зізналася я, і ми всі знову засміялися.

— От восени й виспишся, — Павло підморгнув. — А поки є можливість — вичави з його яєць все, що можна.

— Я зрозумію, якщо ти пропускатимеш тренування, — засміялася Машка, з якою ми разом відвідували пілатес. — Він тобі забезпечує і розтяжку, і навантаження на всі групи м’язів.

— Да, такий точно не про стосунки, — зауважив Павло, — надто молодий, вітер в голові.

Я ковтнула. Бо саме це я повторювала собі щоночі, намагаючись не думати про те, як він цілує мій живіт, ніби йому дев'ятнадцять і я — його перше кохання.

— Так-то так, — погодилася я, стискаючи плечима, — зарано щось казати про нього, да і перспектив у нас немає… Я навіть і не хочу їх. Але… він не такий легковажний, як я думала. Деякі моменти — надто дорослі. Як для його віку. Просто… іноді він поводиться так, що хочеться запитати, хто йому таке життя показав.

— В сенсі? — хором перепитали вони.

Але я лише відмахнулася:

— Іншим разом. Краще розкажи нам про останні тенденції з модних показів, — переключилася на Пашу, тікаючи від теми, яка вже починала якимось чином оголювати мене зсередини.

Він не змусив просити двічі. Уже за хвилину говорив про модні будинки, скандали, дизайнерів, моделей, backstage-хаос, нові лінійки, тренди й інтриги. Ми з Машею слухали, розкривши роти, наче це був репортаж із паралельного світу.

Тепла атмосфера в колі рідних людей розслабила внутрішню напругу. Все навколо здавалося легшим.

Вечір плавно перетік у ніч. Ми опинилися в клубі — у VIP-ложі, де можна було дуркувати так, як ми любили: голосно, безсоромно, щиро. Ми танцювали, сміялися, кричали один одному у вухо, губилися в музиці, в світлі, в спогадах, у власній свободі.

Години зникли. Ніч розчинилася.

Коли ми вже ледве трималися на ногах і в голові стояв солодкий гул музики, ми нарешті розійшлися по домівках — виснажені, але наповнені.

Трохи поспати. Хоч кілька годин.

Бо о дванадцятій мали зустрітися знову. І поїхати туди, де нас чекала тиша, камінь і пам’ять.

Там, де завжди чекала Ліля.