Раді Вас бачити!

Вдень ми знову були змушені поїхати до поліції — доповнити пояснення, підписати папери, відповісти на одні й ті самі запитання, які вже вгризлися в мене так само, як запах гару тієї ночі. Коли ми вийшли з відділку, сонце різало по очах, але спека не знімала тривогу з тіла — вона лише розтоплювала її, розмазувала по шкірі липким шаром.

Ми гуляли парком, ховаючись у зелених коридорах тіні. Марк час від часу поглядав на мене — коротко, але уважно. Наче намагався вловити те, що я ховала все глибше й старанніше. Ознаки того, що я знаю, але мовчу.

І він не знаходив. Бо я не дозволяла.

Я тримала обличчя бездоганно рівним, плечі прямими, голос спокійним. Я ховалась і ховала щосили той розпач і розуміння, що для нас не існує ніякого «разом».

Телефон задзвонив, коли Марк відійшов за морозивом. Мені здалося, що звук ударив у груди гостріше, ніж мав би. Номер, як завжди, не відображався — і я знала цей холод у животі.

— Я бачу, що ти наражаєш себе на неприємності, — голос Ігоря пішов у скроні, як удар. Ні привітання, ні паузи. Лише загроза, від якої тіло відгукнулося липким потом під лопатками.

— Це ти вчинив підпал? — видихнула я, але голос прозвучав різко, майже хижо.

— Про що мова? — він навіть не намагався брехати переконливо. Цей тон я знала занадто добре. Він завжди казав так — ніби дозволяв мені здогадатися. Щоб я боялася сильніше.

— Я вже сказала. Він їде. Я залишаюсь. Це кінець.

На мить запала тиша. І мені здалося, що вона гуде гучніше за його голос.

— Твоє небажання слухатися може стати причиною того, що ти втратиш свій бізнес, — прогуркотів він, низько й важко.

Живіт стиснувся так сильно, що я зробила півкроку назад — ніби змогла б втекти від слів.

— Я розірву наші відносини до того, як Марк поїде. Це все, що я можу обіцяти, — я знизила голос, коли побачила, що Марк уже прямує до мене з двома стаканчиками морозива.

— Це було останнє попередження, — зв’язок обірвався.

В той самий момент я відчула, ніби мене облили брудом, густим, маслянистим, що збирається на шкірі плівкою. Я проковтнула повітря, кілька разів моргнула, примусила кутики губ піднятися бодай на міліметр, серце — перестати лупити об грудну клітку так, ніби воно хотіло з неї вирватися.

Марк підійшов. Я взяла морозиво, зробила ковток повітря і посміхнулася йому.

Сьогодні ми поїхали до нього, і весь цей вечір я ходила, мов на ватяних ногах. Після вечері Марку зателефонували, і він зачинився в спальні з ноутбуком, тільки кинувши: «Це надовго». Я кивнула, зібрала посуд, витерла стіл, вимила і розклала тарілки так рівно, ніби це допоможе хоч щось у моєму житті розкласти по полицях.

Я сиділа на дивані, гортаючи стрічку в телефоні, нічого не читаючи. Лише механічно рухаючи пальцем. І чула крізь зачинені двері, як Марк сперечається майже пів години. Його голос зривався, огинав гострі слова, наповнювався холодною яристю.

Коли стало тихо, я підійшла і обережно зазирнула крізь прочинені двері. Він сидів, схилившись над ноутбуком і продивлявся якісь документи.

Я пішла в душ. Довго стояла під прохолодною водою, дозволяючи їй текти по шкірі так, ніби вона могла змити все: чужі погрози, тягучий страх втрати, думку про те, що з Марком нам не дано майбутнього.

Але відлуння розмови з його батьком і болючі думки про неминуче розставання не змивалися. Ані трохи.

Коли вийшла, Марк сидів на дивані, втупившись у стіну. Сіла поруч, торкнулася його руки.

— Щось трапилося? — тихо спитала.

— Таке. Робочі питання, — його подих у тиші здався надто гучним, наче в кімнаті більше не було повітря, а лише його втома.

Ми мовчали. Тиша між нами набрякла — тяжка, ледь не липка. Я відчувала, як всередині мене росла тривога: останнім часом він говорив мало, але мовчав страшенно промовисто.

Потім Марк повільно, наче зусиллям, обернувся до мене.

— Даша, поговорити все ж треба, — я здригнулася від несподіванки.

— Навіщо? — відчула, як погляд сам тікає вбік, ховається ще до того, як мозок дав команду.

— Тому що нам обом це необхідно, — прозвучало коротко, твердо. Як постріл.

Не дочекавшись моєї згоди, він продовжив — наче боявся, що, якщо замовкне, я втечу не з кімнати, а з усього, що між нами є.

— Я все розумію. Все, про що ти сказала тиждень тому. Різниця у віці мене не турбує…

— Це поки що… — майже машинально вислизнуло в мене.

— Не перебивай! — обірвав мою спробу заглибитися в це. — Якщо я кажу — не турбує, то так і є. І не бачу сенсу щось пояснювати. Інакше не було б цього… всього. Нашого літа. Я не розумію, чому ти хоча б не хочеш спробувати?

І тут воно прорвалося з мене.

— Тому що це ненормально! — ці слова вилетіли з мене, як крик, хоча голос був низький, хрипкий, затиснутий у грудях. — Тому що домовленість була про інше! Тому що це… це безперспективно!

Він скривився, наче я влучила прямо в рану, яку він намагався приховати навіть від себе.

— Давай серйозно, Марк, — я вдихнула, намагаючись хоч трохи вгамувати бурю всередині. — Ми трахнулися через годину після знайомства. Продовжили спілкування заради сексу. Ну трохи захопилися, ну буває, не зупинилися вчасно. Так, було добре, так, ми залипли одне в одного. Але все це — результат ліміту часу і того, що ми вигадали самі собі.

Я відчувала, як щось у грудях тріскає — наче пальці стискають серце зсередини, але не зупинилася.

— Та це не привід кидати все тут і переїжджати в іншу країну, на інший континент. Включи логіку: якщо щось піде не так, що я зроблю? Вірно — одразу повернуся. Бо там я буду одна — нікого поруч із тих, до кого я можу прийти по допомогу, підтримку, просто пожалітися. Там я буду жити твоє життя, не своє.

— Все сказала? — невдоволено запитав.

— Ні! — у мені знову спалахнуло. — Не все! Ти не чуєш мене! Не бачиш! Якщо я погоджуся бути з тобою, за умови що ти залишишся тут — ти зробиш це?

Він на мить оторопів. Секунда. Друга. Я відчула, як щось у мені провалюється.

— Ось бачиш? Зрозумів нарешті? — прошепотіла майже беззвучно.

Його голос пролунав лише через хвилину:

— Напевно, не одразу, але я б влаштував все так, щоб більшу частину часу бути поруч з тобою, — він зітхнув — глибоко, тягуче, виснажено. — Але ти навіть не просила, — додав тихо, якимось зовсім зламаним тоном, повертаючи погляд на мене.

Вбив цим поглядом. Так — я не просила. Бо знаю: нам не можна. Навіть так.

— Бо я, на відміну від тебе, розумію, — слова давались важко, різали мені горло, — що наші стосунки… у нікуди. І мають залишитися тільки цим. Курортним романчиком. Все інше не має шансів.

Відчувала його погляд, втупивши свій у холодильник. Зібравшись з силами, обернулась до нього. Побачила скляні непроникні очі. Він важко проковтнув і закрив долонями обличчя.

Його плечі здригнулися так ледь, що помітити це могла тільки я. Бо я знала його тіло занадто добре. І саме тому — не мала жодного права залишатися з ним далі.