Раді Вас бачити!

Три дні.

Його відлік, його правила, його спосіб знищувати. Чітко, холодно, байдуже.

Я притиснула пальці до повік, намагаючись зупинити хвилю нудоти. Перед очима стояв Марк — усі його ніжні доторки, ті уважні погляди, те тепло, яке він розливав у мені, навіть коли мовчав. І все це тепер здавалося вкраденим — бо належало не мені. Ніби я взяла щось чуже, заборонене, і боялася бути зловленою на гарячому.

Я не знала, як сказати йому. Як дивитися в очі людині, яка принесла в моє життя світло, знаючи, що все його коріння проростає із темряви, яку я намагалася поховати на дні власної пам’яті.

Я не могла йому брехати. Але й сказати правду…

Правда знищить його.

Знищить нас.

У пам’яті спалахнула та дівчина, якою я була колись, яку знав Ігор. Та, що довірилася цьому чудовиську. Та, що вірила в тепло, яке він так уміло імітував. Він вміло перевдягав личини — майже геніально. Такий дбайливий, обережний, розуміючий… він отримав усе: моє тіло, моє кохання, мою повну довіру. І все це розтрощив у той момент, коли дізнався про вагітність.

Тоді я думала, що бачила його справжнім — холодним, відстороненим, чужим. Але ні. Справжнім він був тепер. Потворою, у чиїй крові — лише тлін. Людиною без жодної людської риси. Тим, хто здатен убити своє дитя. Тим, хто тепер змусить страждати власного сина. Лише з примхи, з власних темних міркувань. Не зважаючи на почуття, на право жити як хочеться.

Але я вже не та дівчинка. І слухатися його я не буду.

Нехай робить, що хоче — навіть якщо йому доведеться зганьбитися в очах свого сина. Він сам обрав шлях тирана. Я не підставлю Марка під удар своїми руками, я не стану катом для того, хто став для мене всім.

Хоче — нехай Ігор сам руйнує наші стосунки. А я не візьму на себе відповідальність за біль Марка. Навіть якщо цей біль зламає й мене.

Наступні два дні я з острахом придивлялася до Марка, вловлюючи найменші зміни в голосі, жестах, виразі очей, наче чекала, що ось-ось він щось скаже… чи спитає. Але нічого дивного в його поведінці не помічала. Він був звичним — живим, уважним, теплим — і саме це робило ще болючішим те, що я приховувала.

І я тягнулася до нього з відчайдушністю вмираючого, усвідомлюючи, що кожна мить може бути останньою. Його дотики стали для мене як кисень — я ловила їх шкірою, вбирала під ребра, ховала в горлі, щоб ковтати, коли стане страшно. Він не помічав того пульсуючого на краю моєї свідомості відліку. А я — відчувала кожен удар секундної стрілки між серцевими скороченнями.

Нічого не відбувалося.

Два дні.

Так, я відлічувала час після дзвінка Ігоря годинами, як приречена. І тому точно знала, що через п’ятдесят чотири години о восьмій вечора мені зателефонував Іван і сказав, що зараз привезе Марка. На моє запитання, чому той сам не подзвонив, Іван туманно відповів:

— Сама побачиш.

Ці слова розсипалися у грудях, як холодне скло.

За ті двадцять хвилин я вмерла тисячу разів.

Думки бігали в голові скаженими істотами, безладно, і кожна наступна била сильніше. Я метушилась по квартирі, не пам’ятаючи, що робила секунду тому, стискаючи край футболки до білих кісточок. Викурила дві сигарети. Випила склянку води, яка ковзнула горлом, як отрута — холодна, важка, липка.

Дзвінок у домофон і очікування, поки підніметься ліфт, біля прочинених дверей на тремтячих ногах. Серце билося в грудях так, ніби хотіло вибити шлях назовні.

Іван майже заніс Марка в квартиру.

Той ледве тримався на ногах і одразу, не вимовивши жодного слова, кинувся у ванну. Гучний звук зачинених дверей вдарив мене по нервах.

— Що трапилося? — спитала я.

— Гадки не маю, — Іван нахмурився. — Наче якийсь контракт зірвався, на який Марк розраховував… але таке вже бувало. Ніколи не бачив його в такому стані. Мабуть, нерви викликані релокацією. Він багато працює…

Він подивився мені просто в очі.

— Впораєшся?

Мене накрило панікою, холодом, страхом і якоюсь тваринною тривогою.

«Ні».

— Так, — запевнила я його, зачиняючи двері, бо свідків мені не було треба.

Притулилася до неї спиною — ноги не тримали. З ванної долинали звуки, як нудить Марка.

Коли він вийшов, то навіть не глянув на мене — просто пройшов до дивана, і тіло його згорнулося на боці, як поранена тварина. Хвилину дивилася на нього, не знаючи, з чого почати, як торкнутися, щоб не зробити гірше. Потім взяла плед накрити його. Коли спробувала підсунути подушку під його голову, він раптом схопив мене за руку — і я злякалася. Дарма.

— Не йди… — хриплий, зламаний шепіт розірвав простір між нами.

Я сіла, поклавши його голову на коліна, і повільно розчісувала волосся пальцями, розплутуючи шовкові пасма. Слухала, як його дихання потроху вирівнюється, а м’язи розслабляються. Вдивлялася, як його обличчя — різке, доросле, мужнє — повільно стає молодшим, майже дитячим, таким беззахисним, що серце стискалося.

І розуміла — ось і все.

Тому я навіть не дихала зайвий раз.

Не рухалася до останнього, аж поки його дихання не стало рівним — і я зрозуміла, що він заснув.

Хотіла замінити подушкою свої коліна, але він раптом обхопив мої ноги рукою, не дозволяючи підвестися. І я завмерла. Але не від цього. А від його слів — ледь чутного шепоту, вимовленого чи то в п’яному угарі, чи то в напівсонному маренні. Слів, які увійшли в мене гостро, як лезо.

— Не кидай мене, Дашка…

Цей шепіт обпік мене зсередини, як визнання, як крик, як останнє прохання того, хто все життя був сильним — і тільки біля мене дозволив собі бути слабким.