Раді Вас бачити!

Я не відкривала хвилин п’ять. Може, десять. Стояла за дверима, притиснувшись до них лобом і долонями, ніби стримуючи тиск зовні. Потім відкрила.

Він сидів на підлозі, спершись плечем об стіну. Не підвівся одразу, лише повільно підняв очі — втомлені, злі, зламані.

— Ти навіть не відчинила, — сказав рівно. — Змусила мене сидіти під дверима, як пса.

— Іди, Марк.

Слова далися важче, ніж я очікувала.

— Ні, — він підвівся і зробив крок до мене.

Я відступила, впускаючи його всередину, і одразу ж пожалкувала. Повітря в коридорі змінилося. Стало тісно, гаряче, небезпечно.

— Мені боляче їхати, — сказав він, зачиняючи двері. — Ти це розумієш? Чи тобі байдуже?

— Це твій вибір, — несвідомо зробила крок назад.

Крок від нього. Бо раптом накрив страх, що зараз він мене зламає. Що здамся, що все марно, що не втримаю ні його, ні себе від помилки, яка вартуватиме нам надто дорого.

— Ні. Це твій. Твоє рішення вбити нас обох.

Він підійшов ближче. І мене накрило панікою від його присутності. Я, відступаючи, вперлася спиною в стіну.

— Я прошу лише подумати ще раз, Даша, — жорстко. — Останній. Я не прошу. Я вимагаю.

— Ти не маєш на це права.

— Маю. Бо я кохаю тебе, — прошепотів.

Це слово вдарило сильніше, ніж крик.

— Мені байдуже на твоє безпліддя, — він говорив швидко, злісно, ніби боявся зупинитися. — На різницю у віці. На всі твої страхи. Я хочу тебе. Все. Інше — шум.

— Замовкни.

— Ні. Іван був правий. Ти вкрала мою душу. Ти зайшла — і винесла все. А тепер кажеш: «Це була домовленість»?

Я засміялася — різко, зло. Сміх дряпнув горло.

— Ти сам прийшов. Сам пірнув у це. Не роби з себе жертву.

— Ти брешеш, — його голос став тихим і страшним. — Бо якби не кохала, ти б не дивилася на мене так, ніби я вириваю тобі нутрощі.

— Я кохаю, — виплюнула. — Саме тому — іди. Назавжди.

Він зробив крок. Між нами не залишилося повітря.

— Ти не витримаєш без мене, — сказав і різко схопив.

Не за руку — за мене всю. За плечі, за спину, за ту крихку рівновагу, яку я так довго вибудовувала цими днями. Світ здригнувся, повітря вибило з легень. Я вдарилася потилицею об стіну і навіть не відчула болю — тільки гарячу хвилю, що миттєво накрила тіло.

— Відпусти, — сказала я, але голос зрадив, став нижчим, хрипким. Не наказом — благанням.

Його руки тремтіли, і це було страшніше за силу. Я відчула це всім тілом — як перед грозою, коли повітря наповнене електрикою, і ти знаєш: удар неминучий.

— Подивися на себе, — прошипів він, нахиляючись ближче. — Ти вся кричиш «залишся».

— Ти не маєш права… — я вперлася долонями йому в груди, але це був не поштовх. Радше спроба втримати від падіння. — Не так. Не зараз.

— А коли? — гірко. — Коли я поїду? Коли мене не стане тут? Коли ти навчишся дихати без мене?

Його обличчя було надто близько. Я бачила зморшку між бровами, тінь під очима, знайому лінію губ — тих самих, які знали мене краще за всіх. Серце билося десь у горлі, пульс глушив думки.

— Ти тиснеш, Марк, — сказала я крізь зуби. — Ти ламаєш.

— Бо інакше ти не чуєш.

І він поцілував. Не ніжно, не красиво, не так, як кохають.

Так, як тонуть. Як вмирають.

У цьому поцілунку не було обіцянок — лише відчай, гіркота, лють. Взаємна потреба довести одне одному, що ми ще живі. Я вдарила кулаками в груди, але тіло зрадило — тремтінням, слабкістю, знайомим провалом. Раз, другий — але він не відступив, і я зненавиділа себе за те, що не змогла.

Дзеркало в передпокої впіймало нас — перекошених, чужих, надто справжніх. Моє обличчя — бліде, з широко розплющеними очима, його — зламане, рішуче, приречене.

— Бачиш? — прошепотів він мені у вухо, різко розвернувши спиною до себе і обличчям до нашого відображення. — Ти теж не можеш.

Сльози потекли самі — пекучі, принизливі. Я не витирала, нехай бачить, нехай знає, що робить.

Його руки, що розірвали мою майку на клапті і зірвали шорти, не були ніжними. Його губи — сухі, жорсткі — вони не цілували, вони таврували мою шкіру.

Увійшов різко, утримуючи мене в лещатах своїх обіймів, бо я пручалася. Вдарив у нутро гостро і пекуче. Заповнив собою ту пустку, як умів тільки він. Зупинився.

Його долоня на моїй шиї. Щоб змусити бачити нас у дзеркалі. Бачити його очі, його обличчя, спотворене болісною потребою.

— Дивись на нас, — прохрипів на вухо. — Пам’ятаєш, як вперше. Тож дивись тепер, на кого ти мене перетворила.

Дзеркало відображало нас — двох людей, які ламають одне одного, бо не можуть відпустити.

Все відбувалося ніби поза часом. Без ніжності, без майбутнього і без надії. Лише як спроба зшити розірване — руками, що тремтять. Коли біль доходить до межі і стає майже нестерпним, а близькість, від якої не легше, а гірше, — бо вона остання.

Це було не про ніжність — про відчай, про потребу довести. Його губи — жорстко, боляче, ніби кара. Його член входив рвучко, ніби Марк хотів мене покарати. За те, що вчиняю, за його біль, за наше «без майбутнього». Дотики — як рани, подих — як загроза. Я плакала, не ховаючи сліз. Він — стискав щелепи, ніби стримував крик. Це було не про бажання. Про біль, який шукав вихід через тіло.

Я кусала губи, щоб не кричати, він стискав щелепу, щоб не просити. Ми нищили одне одного цією мовчазною згодою. І кожна секунда різала усвідомленням: після цього — порожнеча.

А я ламалася і вмирала. В цих рваних поштовхах, що били в мене відчаєм, що котилися тілом гарячими хвилями і вибухнули, спалюючи останню надію. Останнє світло.

Притискав до себе до останнього. Змушував дивитися на моє заплакане обличчя, спотворене болісною насолодою, і в свої очі, в яких вмирало кохання. Його агонія, в якій стиснув мене сильніше, ніж не боляче. До втрати повітря. До зупинки крові.

Коли все закінчилося, я першою відсторонилася. Повільно, обережно, ніби знімала з себе чужу шкіру.

— Іди, — сказала тихо. — Зараз.

Марк дивився так, ніби його вдарили. Повільно вдихнув, рвано вдихнув. Мовчання між нами було густе, як смола. Він одягнувся мовчки. Біля дверей зупинився.

Він дивився на мене довго. Так, ніби хотів запам’ятати навіть моє дихання.

— Ти мене знищила, — сказав нарешті.

— Ти теж мене, — відповіла.

Він пішов, двері зачинилися, а я повільно сповзла на підлогу, притискаючи долоню до рота, щоб не закричати. Довго сиділа, обхопивши коліна, стиснувшись у грудку і вдихаючи порожнечу.

Бо кохання іноді — не порятунок.

А вирок.