Раді Вас бачити!

Серце зупинилося. Потім провалилося кудись униз.

— Зачекай, — мій голос був рівний.

Вона зупинилася.

А в мені — дисонанс. Люте заперечення. Абсолютна невіра. І фатальне передчуття.

Неможливо…

Не може того бути.

Але ось вона — схожа на мене зовнішньо. На ту версію мене багато років назад. У нас один типаж, і не тільки зовні — бо жодних скандалів і істерик. Просто мовчки йшла. Вона — реальна.

Я швидко перевдягнулася і пішла за нею.

Ми сиділи у дворі — напроти під’їзду, з якого щойно вийшли. Сонце зігрівало повітря останніми променями. Тіні стали довгі, як очікування вироку.

Я дивилася на Віку, яка стиха витирала сльози і спокійно говорила. А мене не залишало відчуття якоїсь ірраціональності того, що відбувається. В тому, що Марк мене кохає, сумнівів я не мала. Але те, що розповіла Віка, сходилося у фактах.

Знаю, що всі здатні на все. А чоловіки взагалі підступні істоти за своєю природою — життя змусило мене засвоїти цей урок.

Та її розповідь про те, що вони вже декілька років у відносинах, але весною він попросив взяти паузу, бо сказав, що більшість часу проведе в Одесі, була дуже схожа на правду. Деталями, маленькими дрібницями про його світ і його самого.

Віка розповіла, що після його дня народження, коли він черговий раз був у столиці, вона привітала його і запитала про їх майбутнє. Він не відповів нічого конкретного, але з тих пір вони зустрічалися там. Дати сходилися. Збігалися з його поїздками.

Я вже навіть стала сумніватися у власному сприйнятті реальності, і хотіла залізти глибше до Віки у голову, бо щось в її розповіді промайнуло, але я не встигла вхопити цю думку. Мене відволікло сповіщення на телефоні від Марка:

«Ти де?»

«У тебе. Розмовляю на вулиці зі знайомою» — відповіла.

Віка продовжувала розповідати, що ще весною вони домовлялися разом жити в Канаді. Їй залишався лише рік в університеті. Розповідала про його тітку, що обіцяла допомогти їй з роботою.

Мені стало зле. Фізично. Тіло відгукнулося тремтінням і холодом у кінчиках пальців. Шлунок стисло болючим спазмом, і я відчула нудоту.

В цей час перед будинком зупинився знайомий мені чорний Камаро. Промайнула думка, що Марк цікавився де я, бо напевно Артему щось треба. Але ні…

З пасажирського місця абсолютно несподівано для мене вийшов Марк з величезним букетом. Дістав свій рюкзак і, побачивши мене зайнятою бесідою, просто сів на скамейку навпроти. Чекаючи мене, гортав стрічку телефону.

А я вже всю увагу звернула на Віку. Вона так само говорила щось, що вже втратило для мене будь-який сенс. Бо в цей час майже впритул вона дивилася на Марка. Якого неможливо було не помітити, бо поруч з ним лежав величезний букет білих троянд. А жінки завжди помічають чоловіків із квітами.

Так, він був на відстані десь двадцяти метрів. Так, його обличчя було опущене до телефону. Так, сідаюче сонце світило нам в очі.

Але ж не впізнати чоловіка, з яким декілька років у стосунках, — неможливо. Напевно вона бачила його на фото. Припускаю, що в житті він дещо відрізнявся. Тому й не впізнала.

— Мені треба йти, Віка, — сказала я холодно.

— Звісно, — вона лише кивнула.

Я підвелася і, обернувшись до неї, прошепотіла:

— Майже вийшло…

— Що? — перепитала вона.

— Ігорю привіт, — процідила я.

І Марк, який піднявся мені назустріч і наблизився, змусив її погляд захлинаючись бігати між нами. Усвідомлення прийшло до неї, як удар.

Я відвернулася від неї і змусила себе посміхнутися Марку. Так, ніби всередині мене не здіймалася буря, що загрожувала знести все.

А всередині… усе стислося тривогою так щільно, що я ледве могла дихати. Сценарій, вигаданий батьком Марка, був дуже переконливим. І лише одна випадковість його зламала — Марк повернувся раніше, ніж передбачалося.

— Ти повернувся раніше, — сказала я, коли двері ліфта зачинилися, і тісний простір ковтнув нас у свою тишу. Букет у моїх руках раптом став надто важким, ніби поглинав усю ту напругу, яка йшла від нього.

Він не відповів одразу.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю й зупинився. Занадто довго. Занадто уважно.

Та пауза торкнулася мене тілом — шкіра ледь завібрувала. Він дивився так, ніби повернувся не раніше, а з війни. І я не знала, що саме він у мені вивчає: втому? рішення? чи той страх, який я намагалась не показувати.

— Я все встиг за день. А у нас мало часу… — тихо промовив він.

Його голос упав між нами теплим, але натягнутим нервом.

Я побачила, як він стискає міцніше лямку рюкзака — легкий рух, але такий показовий, що аж стало незручно за його відкритість. Він боявся.

Страшенно боявся не встигнути переконати мене.

Не встигнути втримати.

Мені стало боляче від цього — боляче й тепло водночас. Бо я знала: його страх — дзеркало мого.

Щоб розрядити повітря, я відвела погляд і видихнула:

— А де Астон? — запитала, намагаючись дати йому хоч якусь опору, хоч якийсь нейтральний ґрунт під ногами.

Макс смикнув куточком губ, ніби між нами пролетіла якась безглузда, чужа тема.

— На трасі влетів у яму. Пошкодив опору. Його забрав евакуатор, а мене Артем.

Він вимовив це буденно, але в його голосі відчувалася прихована злість. Не на Астона. На обставини, на час, на все, що забирає секунди, які він так болісно хоче витратити на мене.

Він тихо видихнув, і я відчула, як його погляд знову торкнувся мене — м’яко, але з настирливою потребою переконатися, що я ще тут. Що я не передумала. Що він ще має право стояти поруч і говорити про наше «мало часу».

Ліфт легенько похитнувся, але всередині мене гойднуло сильніше. Я тримала букет, ніби щит, а він дивився так, що хотілося цей щит опустити.