Раді Вас бачити!

Знов ніч без сну.

Я лежала з відкритими очима, дивлячись у темряву, і здавалося, що вона дивиться у відповідь. Вир думок про Марка не стишався ні на хвилину — він лише міняв форму, ставав то гострим, то тягучим, як біль, який неможливо вгадати наперед. Спогади накочували хвилями: його юність, про яку розповідав Іван, той хлопець із жвавими очима і надто дорослим розумом; його рішучість, його здатність брати відповідальність не лише за себе, а й за інших. Його любов — пряма, беззахисна, така, що не вміє відступати.

Ці образи впліталися в слова Івана, і я знову й знову прокручувала їх у голові, ніби там можна було знайти помилку, лазівку, виправдання. Круговерть болю і сумнівів роз’їдала зсередини, виснажувала більше, ніж сама відсутність сну. Тіло важчало, немов кожна думка лягала на груди окремим каменем. Серце билося нерівно, іноді завмирало, і я ловила себе на тому, що прислухаюся — чи не зупиниться зовсім.

Ще один день без сенсу існування.

Я підвелася автоматично, ніби хтось натиснув кнопку «увімкнути». Все довкола було безбарвним, пласким. Світ втратив глибину: кольори стали сірими, звуки — приглушеними, емоції — недоступними, як за товстим склом. Люди щось говорили, рухалися, але я сприймала їх як тіні. З подивом увечері розкрила нову пачку сигарет, бо попередню почала тільки вчора. Цей факт здивував мене щиро, ніби йшлося не про мене, а про когось іншого, незнайомого і надто втомленого.

Сигарети вже не рятували, як раніше. Вони не заспокоювали і не приносили полегшення, але я, з надією потопельника, тягнулася до них усе частіше — у спробі вирвати для себе бодай кілька хвилин тиші в голові. Дим обпікав легені, залишав сухість у роті, але водночас давав ілюзію паузи, короткого перепочинку для змученого мозку. Я вдихала і затримувала подих, ніби могла разом із ним затримати і біль.

Тиша і темрява.

Вони накривали мене повністю. Лише сигаретний дим повільно розчинявся в повітрі, осідав на шкірі, на волоссі, в’їдався в одяг. Холодний чай стояв поруч — я ковтала його машинально, відчуваючи, як гіркота осідає на язиці і тягнеться до горла. Простір моєї квартири перестав бути моїм. Він став нашим — у кожному кутку, у кожній дрібниці, і саме тому тепер тут було нестерпно порожньо. Порожньо так, що ця порожнеча гуділа в вухах. І я знала: так тепер буде завжди.

Виснажливі думки поверталися знову і знову. У них дедалі частіше з’являлося це підступне «а якщо…», «а може…». Вони проростали всередині, як бур’ян, і я намагалася їх виривати, але коріння було надто глибоким. Кожне «а якщо» боліло, кожне «а може» різало по живому, бо за ними стояло життя, яке могло бути — і не буде.

І одразу ж піднімався внутрішній спротив. Холодний, раціональний, безжальний, той, що знає, як «правильно». Той, що говорить про межі, про відповідальність, про неможливість. Але він нічого не знав про «жити». Я вмовляла себе, методично, вперто, майже жорстоко: все минеться. Треба просто почекати, пережити, витримати. Час лікує — повторювала я, ніби мантру, хоча давно не вірила в ці слова.

Але потроху приходило розуміння.

Я справді переживу, я витримаю, я зможу функціонувати, дихати, ходити, працювати, усміхатися, коли треба. Але ціна буде надто високою. Усередині мене залишиться випалена пустеля — без води, без тіні, без життя. Назавжди. І я вже відчувала її — суху, мертву, таку, що не болить лише тому, що в ній більше немає чому боліти.

***

Він прийшов уже в сутінках.

У той час доби, коли світ ще не зовсім ніч, але день уже остаточно здався. Коли тіні довші за думки, а страхи звучать голосніше за здоровий глузд.

Я ніби відчула його ще до того, як задзвонив дверний дзвоник. Не вухами — тілом. По тиші, яка раптом стала густішою, важкою, ніби повітря стиснулося і перестало рухатися. По тривожному стиску під ребрами — різкому, знайомому, такому, від якого перехоплює подих. По тій частині мене, що завжди впізнавала його ще до того, як він з’являвся. Частині, яку я так і не змогла в собі вбити.

Стояла за дверима і не відчиняла. Ноги налилися свинцем. Пальці на руках холодні, мов не мої. Я боялася навіть дихати — здавалося, що він почує.

— Даша, впусти, — його голос крізь двері був глухий, зірваний, — Я знаю — ти вдома.

Стук. Не різкий, не агресивний. Це було гірше — впертий, стриманий стук людини, яка не піде.

Я була несила поворухнутися. Лише притиснулася лобом до дверей, відчуваючи холод дерева крізь шкіру, ніби намагалася втриматися за реальність. Серце калатало так сильно, що віддавало у вуха.

— Прошу, відчини, — знову дзвоник — довгий, нетерплячий.

Я повільно сповзла спиною по дверях, осідаючи на підлогу, стиснулася в грудку. Руки тремтіли не від страху — від зусилля не відчинити негайно, не кинутися.

Не впустити. Бо я знала, що буде далі: його тепло, його запах, ця нестерпна правильність поруч із ним.

Втопитися. Забутися хоча б на годину… хвилину… мить…

— Дашка, це безглуздо ховатися.

Знаю. Знаю, коханий.

Але треба. Заради тебе.

Час йшов. Я сиділа, не рухаючись.

Сльози котилися самі, я навіть не намагалася їх витерти — не було сенсу. В голові я благала його піти. Не за мене — за себе.

За дверима давно стало тихо.

Раптом — звук ліфта, мій поверх. Серце сіпнулося: може, пішов? Думка болісно вколола просто в груди — настільки, що я ледь не застогнала.

І майже одразу — телефон.

— Дашо, вибач, що пізно… — голос сусідки був незручно обережним. — Тут… чоловік під твоїми дверима сидить. Я подумала, що ти маєш знати.

Пальці похололи.

Заблокований номер не допоміг. Відстань не допомогла. Зачинені двері теж. Ніщо не допомагало від нього.

— Дійсно? — я натягнула на голос здивування, щоб збрехати. — Напевно, дзвоник не працює.

— То мені не хвилюватися? — спитала сусідка.

— Не треба. Я його впущу зараз, — сказала я і довго дивилася на темний екран телефону, ніби він міг дати мені відповідь.

Чорт забирай!