Раді Вас бачити!

Ледве встала на тремтячих ногах. Пальці слухалися погано, коли натягувала шорти під його важким, мовчазним поглядом. У вухах ще дзвеніло, тіло було ватяне, ніби з нього витягли кістки. Я не впізнала свій голос, коли нарешті змогла вимовити:

— Мені треба йти…

— Ні, — він підвівся миттєво, надто різко, ніби боявся втратити секунду. Простягнув руку.

Я відсахнулася інстинктивно, наче доторк міг зламати мене остаточно.

— Треба, Марк.

Він зробив крок до мене. Я — від нього. Ця відстань між нами раптом стала нестерпно відчутною — тонка, але нездоланна.

— Залишся… Хоч до ранку… — прошепотів він, і в цьому шепоті було більше поразки, ніж прохання. Його очі темніли, ніби світ у них повільно гаснув.

Я залишилася. Щоб попрощатися. Назавжди.

В темряві його спальні, на зім’ятих простирадлах, у світлі нічного неба я запечатувала його образ у собі назавжди. Як місячне сяйво загострює його риси ламкими тінями, як тепло його тіла торкається мого, як погляд огортає мене, намагаючись втримати те, що вже неможливо.

Я зберігала його в собі.

На чорний день.

На довгі роки мовчання.

Наша остання ніч. Без слів. Без обіцянок, які було б боляче порушити.

Останні поцілунки, які відчувалися отрутою і водночас жадані настільки, мов ковток повітря після глибоких вод — необхідні, але болісні. Такі, що не зігрівають, а ранять. Злиття наших тіл, яке лякало своєю сумісністю — не пристрастю, а усвідомленням того, наскільки легко і правильно ми збігаємося там, де нам не судилося бути разом.

В цю ніч ми свідомо шматували один одного цією мовчазною близькістю. Стікали кров’ю і невидимими сльозами. Поглядами, в яких було надто багато сказаного, подихом, що збивався без причини, доторками — не до шкіри, а до найвразливіших місць усередині.

Болючі своєю гостротою оргазми. Насолода, що випалювала останнє світло всередині, останню надію. Очі, в яких ми повільно вмирали.

Ми дихали один одним. Дихали і захлиналися цією пекельною агонією. Бо знали — нічого це не змінить.

Ми прощалися.

Тілами, які запам’ятовують краще за пам’ять.

Поглядами, що тримали до болю.

Тишею, в якій помирали наші «якби».

Я не спала, відчуваючи як вени наповнюються холодною ртуттю, поки за вікном поволі світлішає небо.

Коли перші промені сонця торкнулися стін, я підвелася тихо, майже нечутно. Не обернулася. Бо знала — якщо подивлюся ще раз, не піду.

Я пішла до того, як він прокинувся. До того, як слабкість перемогла. До того, як це стало неможливо.

Заблокувала його номер. Натиснула кнопку й на мить завмерла, ніби телефон міг чинити опір. Ніби Марк був по той бік екрана і відчув би це — різкий обрив, тишу, глухий простір замість мого голосу.

Зняла номер в готелі на краю міста. Далеко від дому. Далеко від його маршруту. Далеко від усього, що могло мати його запах, його сліди, його тінь.

І просто лежала, дивлячись у стелю.

Стеля була біла, рівна, байдужа. Вона не питала «чому» і не дивилася так, як він. Я рахувала тріщинки, уявляла, що вони — карта долі, маршрути можливих вірогідностей, що ніколи не відбудуться. Але думки все одно поверталися в одну точку.

Додому їхати не змогла себе змусити. Боялася, що Марк приїде. Боялася, що я відчиню. Боялася, що все почнеться знову — з одного погляду, з одного слова, з одного кроку назустріч.

А я не витримаю.

Наступного дня поїхала на роботу. Місто було таким самим, як завжди, але ніби втратило контури. Кольори зникли, звуки стали глухими. Люди щось говорили, усміхалися, рухалися — а я ловила себе на тому, що не можу згадати, як вони виглядають уже за хвилину після розмови.

Усе здавалося сірим. Не «поганим», не «болючим» — просто стерильним, безжиттєвим. Я майже не розуміла, що мені кажуть. Слова ковзали повз, не затримуючись. Оточення вислизало зі свідомості, немов я дивилася крізь скло.

Моє тіло було чужим. Воно рухалося автоматично, слухалося з запізненням. Руки робили те, що мали, ноги несли мене коридорами, але всередині — ніби порожнеча. І водночас — дивна пам’ять тіла, ніби воно досі знало, як це — бути поряд із Марком, ніби відмовлялося приймати реальність без його присутності, без тепла, без ваги іншого дихання поруч.

Думки застигли, стали густими, як желе. Я намагалася змусити себе думати про роботу, про справи, про будь-що інше — але мозок чинив опір. Він вперто повертався до одного імені. І врешті я здалася, перестала боротися. Просто дозволила їм бути.

І від того тихо вмирала всередині. Не образно — фізично. Здавалося, серце повільно зупиняється, кришиться за грудиною, розсипається попелом. Дихати було важко, але не так, щоб хтось помітив.

Увечері вихід зі Спа-центру мені перегородив чорний «Камаро».

Авто з’явилося раптово, мов виросло з асфальту. Я завмерла. Усередині щось стиснулося, готове до втечі або удару — я ще не знала, чого саме.

— Даша, на пару хвилин, — сказав Артем крізь прочинене пасажирське вікно.

Його голос був знайомий, майже безпечний, і саме це змусило мене сісти. Я не до кінця усвідомлювала, що роблю, просто відчинила дверцята й опинилася всередині. Втупилася в приборну панель, ніби там можна було знайти відповіді.

Він теж не дивився на мене.

— Чому, Даша? — спитав він.

Я мовчала. Слова були десь глибоко, але шлях до них перекривала втома.

— Він звільнив Борю сьогодні, — вже тихіше сказав хлопець, — за те, що той засміявся і всі… ну ти знаєш…

Я заплющила очі. Марк. Навіть тут. Навіть зараз.

— Навіщо ти приїхав? — мій голос був хрипкий, ніби я довго мовчала не день, а роки.

— Я не розумію, чому ти так з ним, — обернувся до мене Артем, — я ніколи в житті не бачив когось закоханого сильніше за нього.

Я всміхнулася. Зло. Втомлено.

— Не бачив? — зло процідила, — А подивись-но уважніше навкруги. Кохання Марка до мене побачив, а любов Аліни до тебе ні?

— Про що ти? — напівшепотом.

Я спеціально дивилася йому в обличчя, ловлячи момент, коли слова доходять. Приголомшення було майже фізичним.

— Про чарівну дівчину, яка поруч з тобою щодня. Яку ти не помічаєш. Ти — той, хто приїхав повчати мене. Той, хто кожного вечора в клубі знімає якихось дешевок, трахає їх і забуває наступного дня. А дівчину — красиву, розумну, закохану — не бачить просто перед собою. Напевно то на краще для Аліни. Бо ти сам як повія. Зв’язатися з тобою все одно, що вляпатися в той бруд, яким себе оточуєш.

Слова сипалися з мене, гострі, злі. Не тому, що я так думала насправді, а тому, що мені було боляче від його присутності. Бо він був містком до Марка, нагадуванням, що той — реальний. Зі своїм болем, зі своїм коханням, і з нашим минулим, яке вже не мало майбутнього.

— Господи… — видихнув Артем. — Невже?

І він почав говорити.

— Вона прийшла до нас два з половиною роки тому. Через перу місяців на корпоративі ми випили трохи, і якось непомітно опинилися в готелі вдвох. Був секс. Вона здалася мені якоюсь скутою, ініціативи не проявляла. Ще й в процесі місячні у неї почалися. Тож ми домовилися, що повторювати не будемо. Якось все забулося.

Я вголос зло сміюся, одразу зрозумівши, що тоді відбулося і що залишилося непоміченим цим хлопцем.

— Дурень ти, Артем! Просто вона була незаймана… Місячні почалися… Ідіот. Яка ініціатива? Вона цноту з тобою втратила, йолопе. Про місячні набрехала.

Він похитав головою, ніби світ раптом зсунувся.

— Навіщо?

— Іноді дівчата так роблять, — сказала я вже спокійно. — У кожної свої причини.

Ми помовчали.

— Не розумію… — прошепотів він.

Я зітхнула, відкрила дверцята, перш ніж ця розмова втягне мене ще глибше в чужі драми.

— Дитино, йди розберися зі своїми стосунками, а дорослі самі вирішать, що їм робити. Тут твої розмови недоречні, — поплескала його по плечу і вийшла з машини.

Асфальт був теплий, повітря — важке. А я йшла, відчуваючи, як кожен крок віддаляє мене від Марка — і водночас рве зсередини ще сильніше.