Раді Вас бачити!

Хелена кинулась до його ніг. Віктор опустив на неї погляд, оглядаючи зверху вниз. Вона ридала, благала, а сльози стікали по її обличчю. Крик виривався з її грудей, але він не відчував жодного жалю. Коли вона схопила його за ноги, він більше не міг терпіти це жалюгідне видовище. Він вирвався з її хватки, відсторонився і не хотів більше дивитись на неї.

Віктор повернувся і попрямував до будинку. Її крики та благання ще лунали за спиною, але він більше не хотів їх чути.

Хлопець стояв на другому поверсі перед величезним вікном, вдивляючись у нічне небо, всипане мільярдами зірок. Їхня безмежна краса зачаровувала, відводила думки геть і уносила у далечінь.

Душа Віктора розривалась від жахливих вагань. Хлопець думав про неї. Він не міг зрозуміти, що відбувається, і вже не впізнавав Хелену. Це була не та мила дівчина, яку він вперше побачив — не та ніжна посмішка, не ті ясні очі, що колись змушували його серце битисья швидше.

Тепер це була інша Хелена: холодна, невпізнанно сувора, кожен її рух кидав у його душу тінь страху й непевності. Він відчував, як щось у ньому ламалось — частина його довіри, частина віри у добро, у ту Хелену, яку він знав.

Хлопець почув тихі кроки. Повільно повернув голову і побачив перед собою яскраве біло-золоте сяйво. Він глибоко зітхнув і знову відвів погляд до чорного нічного неба.

— Хелена заснула, — тихо промовила Янголіна.

— Мені байдуже, — суворо відповів Віктор.

Янголіна тихо посміхнулась і підійшла ближче до нього. Він відчув, як її руки ніжно провели по його спині, обійнявши його. Її дотики охопили його тіло теплом, яке розливалось по всій його шкірі. Віктор закрив очі та злегка посміхнувся, відчуваючи, як це м’яке тепло течією лягало на нього. Вона обійняла його ще тісніше, замкнувши руки навколо торса. Хлопець поклав свої руки поверх її маленьких, відчуваючи нове тепло, яке знову й знову лилось від неї до нього.

— Не відштовхуй її. Хелені зараз дуже важко, — тихо прошепотіла вона.

В цей момент Віктор різко відкрив очі й хотів вирватися з її обіймів. Та одразу відчув нову хвилю тепла, що огортала його. Він відчув як її руки повільно піднялися вгору й зупинились на його грудях, наче оберігаючи й підтримуючи його.

Янголіна відчула його серце, що шалено билось, і напружений ритм його дихання. Віктор знову закрив очі. Вона обережно поклала руки на його груди й відчула, як його напруга поволі відступає. Ще сильніше притулившись до нього, вона мовби передавала своє тепло й спокій.

Раптом Віктор почув шум із боку кімнати своєї сестри. Він різко відкрив очі та напружено прислухався, відчуваючи холодний, мертвий аромат вампірів.

— Вона зараз піде від тебе… — тихо прошепотіла Янголіна.

— Що? — вигукнув хлопець, напружуючи кожен м’яз.

Віктор вирвався з її обіймів і хотів зробити крок уперед, але Янголіна ніжно схопила його за руку й притягнула до себе. Він вдивлявся в її блакитні очі, відчуваючи, як лють розриває його зсередини. Вона провела долонею по його щоці та тихо прошепотіла:
— Тобі доведеться відпустити її…

Віктор ніжно подивився на неї та відкинув назад її шовкове світле волосся.
— Дякую тобі, моя голубко… Але ти ж знаєш, що я не можу відпустити її, — тихо промовив він.

— Так буде краще для всіх, ти сам це добре розумієш, — посміхнулася вона.

Він лише мовчки поцілував її в лоб і миттю кинувся в кімнату сестри.

Віктор увірвався до кімнати, рвучко відчинивши двері. У той момент Вікторія стояла у джинсах, тримаючи в руках чорну футболку. Він на мить завмер, побачивши її у верхній білизні, але навіть не подумав відводити погляд. Його очі ковзнули по підтягнутому животі дівчини, де чітко проступали сліди минулих боїв — довгі шрами від вовчих зубів і кігтів, що тяглися від ребер до грудей. Ці шрами ніколи не загояться на її тілі. Сліди від зубів і кігтів перевертнів залишаються на тілі вампіра назавжди, нагадуючи про пережите.

Коли Віктор увірвався до кімнати, Вікторія завмерла, розгублена, не в змозі відірвати очей від його суворого погляду. Опам’ятавшись, вона швидко відвернулась та почала одягати футболку.

Помітивши шрами від укусів на її спині, Віктор зробив крок уперед, але його шлях перекрив Святослав, який закрив собою Вікторію.

— Стукатись потрібно! — суворо проговорив він, стоячи мов мур між ними.

— Мене не будуть вчити культурі у власному будинку… живі мерці! — проричав Віктор, ледве стримуючи бажання прорватись вперед.

Святослав опустив погляд і помітив, як на руках Віктора з’являлися гострі вовчі кігті. Проте він не рухнув з місця — лише його очі стали ще холоднішими, набуваючи глибокого червоного відтінку.

У цей момент Вікторія ніжно торкнулась руки Святослава та тихо промовила:
— Віднеси, будь ласка, мої речі у машину. Я скоро спущусь. — Посміхнулась вона йому.

Очі Святослава миттєво набули блакитного відтінку, коли він перевів погляд на неї. Він ніжно поцілував її в щоку, підхопив важкі сумки, зухвало глянув на Віктора та не зволікаючи, вийшов з кімнати.

Віктор, зловісним поглядом проводив Святослава. Як тільки двері за ним зачинились, він суворо перевів погляд на сестру.
— Ти справді думаєш, що я відпущу тебе? — пролунав його крик.

Вікторія лише тихо посміхнулась. Вона наблизилась до нього та повільно підняла на нього очі.
— Ти сам розумієш, що так буде краще, — тихо сказала вона, даруючи йому ніжну усмішку.

Віктор ніжно провів рукою по її обличчю, на якому ще залишились сліди опіків. Йому важко було дихати, слова давалися через біль. Вікторія повільно обійняла його, коли він відчув холодні руки на своєму торсі, міцно притягнув її до себе.
— Віка… мені так шкода, що весь цей жах повторюється, — прошепотів він.

Він притискав її до себе, ніжно проводячи пальцями по її шовковому волоссю, намагаючись хоч трохи відновити тепло й спокій між ними.

Коли вона трохи ослабила обійми та зробила невеличкий крок назад. Віктор продовжував міцно тримати її за руку.
— Все буде добре, — посміхнулась вона. — Ти ж знаєш, що ніхто в замку Вогняного Крила мене не образить.

Дівчина забрала свою руку, хлопець опустив голову, його погляд залишався тяжким, а дихання — важким.

Вікторія підійшла до свого письмового столу й швидко почала складати книги в невеличкий рюкзак. Віктор не відводив від неї погляду, сумно спостерігаючи за її рухами.

Вона застібнула рюкзак і перекинула його через плече, повернулась до нього і посміхнулась:
— Я буду приїздити до тебе на роботу після навчання. Можна?

Віктор миттєво схопив її й ніжно притягнув до себе:
— Я буду чекати тебе. Приїжджай частіше.

— Звичайно, — посміхнулась дівчина.

Вона ще раз відпустила його з обіймів і лагідно усміхнулась:
— Мені вже час. Сонце скоро встане.

Хлопець лише тихо похитав головою. Вікторія ніжно поцілувала його і швидко побігла вниз.

Віктор стояв у кімнаті сестрі, дивлячись у вікно. Вікторія підійшла до своєї машини, але Святослав миттєво вирвав рюкзак із її рук і закинув його на заднє сидіння.

Дівчина підняла погляд і зустріла сумні очі брата та замахала йому рукою. Віктор відповів тихою посмішкою. Та його увагу одразу привернув погляд Святослава, який був переможним і насмішкуватим. Посмішка з обличчя Віктора зникла миттєво.

Вони сіли у машину, Вікторія натиснула на газ і авто повільно рушило з подвір’я. Віктор ледве стримував себе, щоб не вибухнути криком.