Раді Вас бачити!

До Вікторії підбіг збентежений Максим. Щойно він не відводив погляду від Хелени. Він стежив за нею, коли та йшла до будинку, і те, що його особливо схвилювало — це те, що поряд із Хеленою була Еленсія. Пари, що танцювали, ненадовго відволікли його увагу і він упустив Хелену з поля зору, але міг присягнутись власним безсмертним життям: він чітко бачив Еленсію, її білі очі він не забудить ніколи.

Максим схопив Вікторію за руку та швидко потягнув у віддалений куток подвір’я. Але йому не пощастило — за ними спостерігав Святослав. Щойно його погляд упав на Максима, який вів за собою його дівчину, очі Святослава спалахнули червоним блиском. Він миттєво наблизився до них, рухаючись рішуче й непохитно.

— Що сталось? — стурбовано спитала Вікторія, ловлячи переляканий погляд Максима.

Але Максим навіть не встиг вимовити слово. Святослав з’явився так несподівано, з блискавичною вампірською швидкістю, що вітер, який здійнявся від його руху, злегка підняв волосся на головах Вікторії та Максима.

— Що тут у вас? — з гнівом прокричав Святослав.

Вікторія перевела погляд з нього на Максима, який намагався щось пояснити, але марно.

— Мені потрібно попередити Вікторію… Річ у тому, що я щойно бачив Хелену з… — але Максим знову не встиг закінчити.

— Зараз немає часу на Хелену! — голос Святослава став ще гучнішим.

— Але річ у тому, що… — не здавався Максим.

— Максе, піди прогуляйся, — вже стримуючи гнів, промовив Святослав. — Ви сьогодні дасте нам хоч хвилину побути разом?

Максим ще щось намагався сказати, але Вікторія лагідно перебила:

— Максе, все буде добре, правда. Дякую за турботу, але не переймайся.

— Іди вже, — додав Святослав, ледве стримуючи напруження.

Максим змушений був послухатись і мовчки піти до колонок, щоб продовжити керувати музикою.

— Ти зовсім налякав хлопця? — тихо промовила Вікторія з легким докором.

— Нічого з ним не станеться, — спокійно відповів Святослав, не відводячи погляду від неї. — Сьогодні ти особливо гарна.

— Дякую, — лагідно усміхнулась Вікторія, відчуваючи тепло його погляду.

У цей час одна з дівчат підбігла до Максима, вирвала у нього з рук мікрофон та радісно прокричала:
— А зараз оголошується білий танець!

Вона підморгнула Максиму та він увімкнув приємно повільну мелодію. Дівчина весело побігла в натовп, схопила за руку свого обраника й потягла його до танцю.

Святослав перевів погляд на Вікторію, але вона всіма силами намагалась зберегти байдужий вираз обличчя, спостерігаючи за парами, які вже почали танцювати.

— Зараз ти повинна щось мені сказати, — наполегливо промовив Святослав.

— Справді? А що саме? — посміхнулась Вікторія.

Святослав опустив очі та тихо усміхнувся.

— Може, запросиш мене на танець?

Вікторія засміялась, показуючи свої гострі білі ікла. Потім знову подивилась йому в очі, які, від непевності, набували природного блакитного відтінку.

— Потанцюєш зі мною? — промовила вона солодким голосом, простягнувши йому руку.

Святослав ніжно взяв її за руку, вони повільно вийшли на середину танцювального майданчика. Музика лилась м’якою хвилею, обгортаючи їх теплом та легкістю рухів. Хлопець обережно притиснув Вікторію до себе, її тіло відгукнулось на його близькість. Вони рухались у ритмі музики, крок за кроком, їхні погляди зустрілись й не відривались, створюючи відчуття, що світ навколо зупинився.

Коли останні ноти мелодії стихли, галявину несподівано залило яскраве світло. Воно впало саме на Вікторію, мов обране сяйво, підкреслюючи її постать у центрі святкування. Вампіри довкола миттєво розступились, даючи їй простір.

Святослав нахилився й обережно торкнувся її чола поцілунком, у якому відчувалася ніжність, захована за його силою. Після цього він тихо відійшов убік, залишивши Вікторію під світлом, яке ніби було створене тільки для неї. І в цю мить залунала урочиста музика — велична й сповнена магії. Звуки огорнули галявину, додаючи події особливого значення, наче відкривалась нова сторінка свята.

Оплески вибухнули з усіх боків, хвиля радості прокотилась серед гостей. З глибини винесли величезний святковий торт — темний, але вишуканий, прикрашений блискучими елементами, що мерехтіли, мов зірки. На верхівці тремтіли сотні маленьких вогників, складених у дві яскраві цифри — двадцять два.

Вікторія прикрила рот руками, не в змозі стримати захоплення. Її очі світились щирою радістю, коли навколо здійнялися вигуки:

“З днем народження!”

Сміх, оплески й щасливі обличчя наповнили простір, а музика урочисто підкреслювала мить. Здавалось, сама атмосфера стала теплішою, вбираючи у себе єдність і святковість цього вечора.

У сяйві святкових вогнів до Вікторії наблизилась Хелена. В її руках мерехтів срібний рознос, вкритий золотими блискітками. Рука Хелени занурилась в сяючий пил. Легким рухом вона підняла жменю і почала обсипати Вікторію золотим сяйвом.

Це мало виглядати урочисто: під урочисту мелодію виноситься торт, іменинницю обсипають сяйливими іскрами, а небо розриває феєрверк. Картина свята мала стати довершеною. Та замість чарівної гармонії щось у повітрі змінилось. Вогники блискіток засвітилися надто різко, їхнє сяйво стало гострим, мов лезо. І всі зрозуміли — щось пішло не так.

Як тільки блискітки торкнулися шкіри Вікторії, вона миттєво здригнулась. По тілу пройшла гостра, пекуча хвиля, наче тисячі дрібних голок спалахнули одночасно. Шкіра почервоніла, на місцях дотику блискіток з’явився легкий, але яскравий жар, що ніби випаровувався назовні. Вікторія стиснула зуби, на її обличчі відобразилося відчуття шоку й несподіваного болю. Її руки мимоволі зжались в кулаки. Очі звузились, а губи здригнулись, намагаючись стримати крик.

Святослав із виразом жаху в очах рвучко відштовхнув Хелену. Вона хитнулася назад, наче щойно вирвана зі сну, і розгублено озирнулася довкола. Її руки тремтіли, а в погляді були лише подив і нерозуміння. Та відповіддю їй стали погляди всіх вампірів. Вони вишкірилися, немов звірі, готові кинутись в бій. Їхні очі горіли насиченим червоним, у глибині якого спалахували іскри, схожі на вогняні розряди. З грудей виривались низькі ричання. Здавалось, ще мить — і натовп зірветься з місця, роздерши ту, хто випадково стала причиною їхнього гніву.

Хелена перевела погляд на Вікторію — її плечі, руки й обличчя вже палали болісним червоним, ніби шкіру випалювали невидимі вогні. З поверхні тіла здіймався густий пар, а з вуст виривався крик, сповнений нестерпного страждання.

У ту ж мить Святослав обережно пригорнув Вікторію до себе, ховаючи у своїх руках, наче прагнув захистити від усього світу. Вікторія зарилась обличчям у його чорну шкіряну куртку, ніби шукала там прихистку. Її сльози змішувалися з криком, що виривався з грудей, заповнюючи простір відлунням болю та розпачу.

— Святе, мені так боляче… — плакала вона.

— Тихо, тихо, крихітко… Все вже позаду, все закінчилось, — тихо шепотів він.

У цю мить до них стрімко мчав Віктор, його очі палали люттю. Він різко схопив Хелену за плечі й почав трясти, немов намагаючись повернути її до тями.

— Ти що, зовсім збожеволіла?! Що ти натворила?! — Його голос лунав, розриваючи святкову атмосферу на клапті.

Хелена розгублено кліпнула, а потім повільно опустила срібний рознос. Золоті блискавки, немов зрадливі іскри, вислизнули з його поверхні й розсипались по землі, розлітаючись дрібними осяяними крихтами.

— Та це ж свята вода! — з натовпу пролунав крик, що миттєво збурив усіх присутніх.

— Вона просочила блискавки святою водою й обсипала ними Покликану! Вона хотіла вбити її! — долинали нові обурені вигуки, які, мов полум’я, лише розпалювали натовп.

Хелена затремтіла від жаху. Її пальці судомно здригались, очі бігали в пошуках порятунку. Вампіри з усіх боків насувались на неї, їхні обличчя перекошувались від ненависті. Червоні очі спалахували іскрами, а від тіл, охоплених гнівом, ніби випромінювалось світло люті й презирства. Хелена зробила крок назад, немов оточена дикими звірами, готовими кинутися на здобич.

— Вітю, я не знаю, що сталось… — Хелена кинулась до нього, судомно вчепившись у його руки.

Її голос зривався, кожне слово звучало, наче благання:
— Благаю, повір мені… усе було, немов у тумані. Я не розумію, що зі мною відбувалось…

Вона тремтіла всім тілом, плечі й руки здригались, ніби від холодної бурі. Гарячі сльози котились по її щоках, рвались назовні разом із риданнями, що виривались з глибини грудей. Вона дивилась на нього очима, сповненими відчаю й страху, мов єдина надія могла бути лише в ньому.

Хелена перевела погляд на Вікторію, яку Святослав міцно тримав у своїх обіймах.

— Віко, благаю, прости! — її голос зривався на крик. — Я не хотіла… не хотіла тобі нашкодити… прости мене!

Та Вікторія навіть не глянула у її бік. Вона відвернулась, намагаючись сховати почервонілі від опіків плечі й руки під важким чорним волоссям. Святослав мовчки стягнув із себе куртку й накинув на її зранені плечі. Вікторія пригорнула її до себе, ховаючи обличчя в темній тканині, щоб ніхто не бачив її очей, залитих слізьми.

— Віко, будь ласка… — Хелена простягнула руку до неї, та вже в наступну мить Святослав різко відштовхнув її.

Він став перед Вікторією, закриваючи її собою, його очі спалахнули глибоким червоним світлом. Він кинув погляд на Віктора, в його голосі задзвеніла крижана загроза:

— Якщо твоя відьма ще бодай на крок наблизиться до Покликаної — я за себе не ручаюсь.

Хелена безсило опустила руки. Вона вся тремтіла, розриваючись від плачу, здавалось, що земля під ногами вислизає. Її сльози стікали по щоках, а відчай душив, не даючи видихнути ні слова більше.

Максим стояв з широко відкритими очима, сумнівів у його підозрах вже не залишалось. Та зараз сказати все вголос він не міг. Захищати Хелену було неможливо, коли навколо вампіри, ніби натовп, чекали лише сигналу від Покликаної, щоб накинутися на неї. Він лише сварив себе за те, що не наполягав одразу і не розповів Вікторії всю правду.

Вікторія повільно підняла голову, витираючи сльози. Коли вона обережно повернулась, її погляд зустрів Хелену, що, обійнявши себе за плечі, продовжувала тихо схлипувати. Страх відобразився на обличчі Хелени: вона здригалась, спостерігаючи за обпеченими рисами Вікторії, не маючи сил приховати жаху.

Вікторія намагалась дивитися на неї з байдужим поглядом, але Хелена миттєво прочитала в її очах відразу, від чого сльози покотились ще сильніше.

— Летимо звідси, свято закінчилось, — холодно промовила Вікторія.

— Ти залишиш цю відьму безнаказаною? — тихо прошепотів хтось із гостей.

— Я сказала — летимо! — голосно повторила Вікторія, не залишаючи сумнівів.

Вампіри мовчки переглянулись. Кожен із них кинув Хелені погляд, сповнений ненависті, а потім, перетворившись на чорного кажана, здіймався в небо й відлітав геть, залишаючи після себе тишу та відчуття холодного страху.

Віктор розгублено дивився на сестру, повільно похитав головою.
— Залишся… ні… я не відпущу тебе, — його голос зривався, а рука простягнулась до неї, мов остання надія.

Та Вікторія відступила назад, її очі спалахнули гнівом. Хлопець опустив руки й мовчки відвернувся та зробив крок убік.

Тіло Вікторії почало змінюватись. Її руки видовжились, вкрились темними перетинками, і вже за мить замість них розгорнулись широкі крила кажана. Лише мить — і в нічному небі знялася чорна тінь, що стрімко полетіла у напрямку лісу.

Святкове подвір’я спорожніло. Жодного вампіра вже не залишилось — тільки приглушені схлипування Хелени лунали в тиші, мов відлуння втраченої радості.

Віктор опустив погляд з нічного неба й зупинив його на Хелені. У його очах вона виразно прочитала огиду, від якої холод стискав груди. Хлопець повільно відвернувся й зробив крок у бік будинку. Та дівчина раптом кинулась до нього, впала на коліна і міцно обхопила його ноги.

— Вітя, благаю тебе… — ридала вона, захлинаючись від сліз. — Мені так страшно… Я не знаю, що сталось… не знаю…

Віктор застиг. Його обличчя залишалось кам’яним, він не промовив жодного слова.

— Прости мене… прости!.. — її крик лунав розпачливо й розривав нічну тишу.

Хлопець різко вирвався з її хватки й, не озирнувшись, пішов у будинок. Хелена ж залишилась на землі, схилившись на коліна. Її голос тремтів у темряві — крики та схлипи розлітались порожнім подвір’ям, немов відлуння безсилого болю.

У ту мить Хелена відчула, як тепле сяйво огорнуло її, проникаючи крізь холод і розпач. Воно лагідно зігрівало тіло, наче хтось розкрив над нею крила світла. Вона повільно підняла голову й завмерла: з біло-золотого променя поступово вимальовувався образ юної дівчини. Сльози ринули ще дужче. Хелена закрила обличчя руками, схлипуючи так, ніби сама душа розривалась навпіл.

— Янголіна… — ледве видихнула вона крізь ридання.

Світла дівчина не промовила жодного слова. Вона лише схилилась і лагідно провела долонею по її волоссю. Тепло від дотику розливалось по тілу Хелени, розтоплюючи кригу, що скувала її зсередини.

— Я… я не хотіла… — задихаючись, прошепотіла Хелена.

— Знаю, — тихо відповіла Янголіна, її голос звучав, немов дзвін тонких кришталевих струмків. — Я все знаю.

Хелена знову заридала, не маючи сил вимовити більше жодного слова. Вона тільки ховалась в сяйві, наче в єдиному прихистку, що залишився їй у світі.

— Все налагодиться… все буде добре, — лагідно промовила Янголіна, продовжуючи гладити її волосся й наповнювати її змучене тіло теплом і силою.