Раді Вас бачити!

За кілька хвилин Хелена вийшла на подвір’я з високо піднятою головою й легкою, задоволеною посмішкою. Кожен її крок випромінював упевненість. Вампіри навколо не могли приховати свого незадоволення — їхні погляди, мов полум’я, ковзали по її гранатовій сукні, намагаючись поглинути її світло.

А вона все йшла, оминаючи всіх, наче переможниця, зухвало посміхаючись, не приховуючи своєї переваги. Її яскравий образ відразу відділяв її від натовпу — навіть дівчата у чорних сукнях із блискітками тьмяніли поруч із нею.

Хелена підійшла до Віктора, і хлопець, не в змозі вимовити ні слова, застиг від захоплення.

— Що за неймовірна краса переді мною… — нарешті вимовив він, ледве стримуючи здивування.

— Може, запросиш мене на танець? — тихо, з легкою усмішкою, промовила вона.

Але Віктор навіть не встиг відкрити рот, як Хелена спритно взяла його за руку й повела прямо на середину танцювального майданчика, залишаючи за спиною здивовані погляди навколишніх.

Віктор притискав її до себе, відчуваючи тепло її тіла. У повільному танці йому здавалось, що навколо існують лише вони двоє, що весь світ зупинився. Серце билось частіше, кожен дотик – немов промовляє про невимовне бажання. Він все міцніше обіймав її, вдихаючи знайомий аромат, що огортав його спокоєм і бажанням. У цей момент він хотів бути лише з нею, обіймаючи все життя лише одну єдину.

А Хелена все ще відчувала на собі палаючі, пожираючі погляди вампірів. Їй здавалось, що навіть пари, які танцювали поряд, стиха шипіли, ковзаючи по ній очима. І це було не дивно: всі вампіри терплять її — лише тому, що одна з Покликаних переступила через власні образи заради кохання свого старшого брата. Але ніхто з них не забув, як Хелена колись пробудила сонце серед ночі, щоби спалити їх усіх. І якби не заступництво Покликаної, вони вже давно накинулись б на неї.

Раптом погляд Хелени вихопив Вікторію. Та стояла неподалік і пильно стежила за ними. На її вустах грала незрозуміла посмішка — легка, але водночас тривожна, наче приховувала в собі щось більше. Це змусило Хелену напружитись ще дужче, відчуваючи, як холодок пробігає по спині.

У цю мить до Вікторії підскочила Росана, яка й на секунду не замовкала:
— Вона ж у червоному, уявляєш? Наче зовсім з глузду з’їхала! — торохтіла дівчина.

— Та нехай, — спокійно відказала Вікторія, зберігаючи незворушність. — Сьогодні для неї теж настане особливий вечір.

— І що ж станеться? — не відступала Росана. — Може, ясний розум нарешті до неї повернеться?

Вікторія ледь нахилила голову, на її вустах з’явилася загадкова усмішка:
— Щось на кшталт того.

Віктору ненадовго довелось відлучитись від Хелени — він перемикав світлові діоди, але затримався біля електрики довше, ніж очікував. До того ж дбайливо обговорював зі Святославом і Лукою, як правильно встановити феєрверк, щоб нічого не зіпсувати та кожен спалах сяяв ідеально.

Тим часом свято набирало обертів. На галявині, залитій м’яким світлом ліхтарів і факелів, над головами розквітало справжнє зоряне небо завдяки світловим проєкторам, які переливалися відтінками срібла й синяви. Атмосфера наповнювалась магією, кожен куточок святкування ніби шепотів: тут сьогодні буде незабутньо.

Серед сміху й тихих перемовин з’явився великий прозорий глечик. Усередині переливались папірці з іменами й завданнями. Вікторія взяла на себе роль ведучої: витягувала імена вампірів і читала те, що випало. Це була суміш гри на зразок «правда чи дія» та імпровізованої лотереї.

Одна хвилина — і когось змушували розповісти свій найбільший секрет, інших — виконати смішне чи навіть зухвале завдання: заспівати старовинну пісню, зізнатися у першій любові, станцювати перед усіма або поцілувати того, кого підкаже доля. Гра вносила у вечір легкість і жарти, ламала кригу між присутніми, змушувала навіть найсерйозніших вампірів усміхатись.

Гра вабила несподіваністю: кожне ім’я чи завдання перетворювалось на маленьку виставу. Вампіри то глузували, то заздрісно примружувались, то відкрито сміялись, а вогонь у факелах відбивав їхні емоції у відблисках червоних зіниць. Атмосфера була водночас легкою, жартівливою, але під поверхнею — пульсувала прихована напруга, бо ніхто не знав, чий сувій Вікторія витягне наступним.

Усмішки не сходили з облич, всі раз за разом підкреслювали, що вже давно не мали такої щирої й веселої забави. Атмосфера легкості й грайливості огортала галявину, мов теплий туман. Саме в цю мить Вікторія, спалахнувши іскоркою в очах, запропонувала нову розвагу — гру під назвою «Нічний жартівник».

На цей раз у глечику чекали зовсім інші папірці — з жартівливими ролями: «спокусник вечора», «нічна муза», «мовчазна тінь» тощо. Кожен, кому випаде завдання, мав непомітно втілити його протягом решти ночі. Вампіри із захопленням тягнули картки, сміючись і підморгуючи одне одному. Галявину знову розривав веселий сміх, гра тільки розпалювала цікавість, адже відтепер кожен став частиною маленького таємного спектаклю.

Хелена ж не відводила погляду від Вікторії. Сьогодні вона просто сяяла, була сама центром святкового сяйва. Кожен рух, кожна посмішка притягували увагу навколишніх. Вона знову нагадувала Святозару, ця думка невблаганно мучила її зсередини, змушуючи серце тремтіти й зупинятись на мить.

Раптом Хелена почула тихий, приємний голос. Її серце завмерло, світ ніби зупинився на мить — цей солодкий, ніжний звук проймав душу, викликаючи тремтіння, яке Хелена не могла приглушити.

— Бідна моя пташка, — прошепотів голос Еленсії. — Твоє серце досі так сильно страждає…

На очах Хелени з’явилися гіркі сльози, які тихо скотились по щоках. Її погляд став туманним, а рухи — млявими, майже безвладними.

— Ти не з ким не можеш поділитися своїм болем… — голос продовжував торкатись найглибших, найболючіших шрамів душі. — Стільки років ти тримаєш усе в собі…

Хелена відчула, як важкий тягар спогадів і переживань стискає серце, змушуючи тихо зітхати.

— Тобі стане легше, якщо Покликаної не буде поряд, — голос продовжував тихо катувати її думки.

На обличчі Хелени з’явилась ледь помітна посмішка, тремтяча й крихка, ніби проблиск світла в темряві.

— Слухай мене, солоденька, — шепотів голос, — і все складеться так, як найкраще для тебе…

Хелена, ще під впливом гіпнозу, повільно рушила до будинку. Вона обережно оминала присутніх, ніби нічого не помічаючи, крок за кроком виконуючи те, що велів їй таємничий голос.

Дівчина тихо ступала всередину будинку, проходячи повз переповнені сміхом та музикою кімнати. Чим далі вона йшла, тим тьмянішою ставала музика, поки нарешті не залишилась лише тиша та слабке світло.

Раптом вона зупинилась. Перед нею, в напівтемряві, стояла молода жінка неймовірної краси, на її вустах грала хитра, лукава посмішка, яка змушувала серце Хелени битись частіше.

Очі Хелени засвітились холодним білим світлом. Еленсія зухвало посміхалась, простягаючи їй маленьку колбу з прозорою рідиною.

— Ти знаєш, що з цим робити, — переконливо прошепотіла вона.

Хелена кивнула і радісно усміхнулась, відчуваючи, як серце наповнюється відвагою.