Раді Вас бачити!

Вікторія вийшла з машини і оглянула подвір’я. Машини Віктора ще не було — а це означало, що він ще не повернувся з роботи. З полегшенням вона видихнула.

Повільно підходячи до вхідних дверей, вона обережно відчинила їх і тихо ступила всередину. Будинок зустрів її абсолютною тишею. Вікторія швидко направилась до сходів. Її мета була проста: якнайшвидше забрати конспекти та покинути будинок, щоб Віктор і Хелена навіть не дізнались про її візит.

Та щойно вона ступила на першу сходинку, позаду пролунали слова, сповнені невдоволення:

— Віктора немає. Він ще не повернувся з роботи.

Вікторія повернулась і побачила перед собою Хелену. Дівчина виглядала втомленою: волосся було розкуйовджене, плечі тремтіли, а під очима виднілись темні кола.

— Я не до Віктора, — спокійно промовила Вікторія. — Мені потрібно забрати конспекти.

Вікторія знову зробила крок уперед, і знову почула незадоволений голос Хелени:

— Ти брешеш! — майже кричала вона.

Вікторія не обертаючись продовжила підійматись сходами.

— Ти чуєш? Я тобі не вірю! — знову прокричала Хелена, намагаючись привернути її увагу.

— Мені байдуже, що ти собі думаєш, — спокійно промовила Вікторія, крокуючи далі.

Вікторія не оберталась, лише продовжувала підійматись сходами. Хелена різко кинулась за нею, намагаючись наздогнати. Коли дівчина нарешті підібралась, вона обігнала її, перегородила дорогу і сильно схопила за руку. Вікторія зупинилась, схвильовано дивлячись на неї.

— Ти думаєш, я не знаю, чому ти насправді прийшла? — кричала Хелена. — Ти прийшла, щоб побачити його!

Вікторія завмерла від жаху. Колір шкіри Хелени раптово змінився, став неприродно болотним, а тіло дівчини тремтіло. Її голос звучав чужим, майже не схожим на її власний, і це ще більше лякало Вікторію.

— Віктор мій! — кричала Хелена. — Мій, розумієш?!

— Хелено, тобі потрібно заспокоїтись! — голос Вікторії став тихішим і спокійнішим. Вона намагалась говорити якомога ввічливіше, намагаючись не розлютити Хелену ще більше.

— Всі ці дні він тільки й говорить про тебе, — голос Хелени тремтів, наповнений хвилюванням. — Він думає про тебе кожну хвилину!

Вікторія мовчала, широко відкривши очі. Їй стало по-справжньому ніяково від безумного погляду Хелени та від того, що вона зараз говорила.

— Ти постійно будеш стояти між нами? — очі Хелени спалахнули від злості.

— Я його рідна сестра! — голос Вікторії набував твердості та переконливості. — Я завжди буду частиною його життя. Але це не означає, що я хочу або прагну розлучити вас. Що ти взагалі говориш?

— Він наче одержимий тобою… він не може без тебе… він… — Хелена почала бубніти щось невиразне, що ледь можна було зрозуміти.

Раптом її очі засвітились неприродним білим світлом, і у Вікторії пробіг холодний мороз по шкірі.

— Зараз день, — різко промовила Хелена, переводячи погляд до невеликого вікна над ними, через яке яскраво пробивалось сонячне світло. — Ти зараз дуже вразлива… як звичайна людина.

Вікторія розгублено перевела погляд з сонця на Хелену. Вона раптом усвідомила, що стоять на самих верхніх сходинках сходів. Хелена спустилась на одну сходинку нижче, наближаючись до неї. Вікторія міцно схопилась за поручні та уважно дивилась на неї.

— Хелено, ти зараз не в собі, — схвильовано промовила Вікторія, покачавши головою.

У цей момент очі Хелени наче загорілись внутрішнім світлом. На її обличчі з’явилась посмішка, яка несла лише один — жах. Вікторія не могла поворухнутись: тіло наче зрадило їй і стало паралізованим. Хелена повільно нахилилась до неї, поклала руку на ключицю і тихо, ледве чутно промовила…

— Якщо не буде тебе… він буде тільки моїм, — прошипіла Хелена.

Єдине, що встигла побачити Вікторія — це її задоволена, лиха посмішка. Наступної миті Хелена різко штовхнула її з усієї сили.

У Вікторії все закрутилось перед очима. Вона відчайдушно намагалась вчепитись руками за поручні, та пальці зірвались. Її тіло беззахисно полетіло вниз, ударяючись об гострі краї дерев’яних сходів, і кожен удар віддавався болем та жахом у свідомості…

Вікторія повільно розплющила очі. Холодна підлога тиснула в спину, а тіло наче належало не їй. Біль пульсував у кожній клітині — особливо різко віддавався в ребрах і правій руці. Вона спробувала підвестись, але ноги вперто відмовлялись слухатись. Голова гуділа, ніби хтось бив у дзвони всередині черепа. З її вуст вирвався тихий стогін — протяжний, сповнений відчаю й нестерпного болю.

У ту ж мить Хелена стрімко спустилась сходами. Її погляд ковзнув по Вікторії, і в очах промайнуло роздратоване розчарування — дівчина ще була притомна.

Вікторія судомно дихала, її груди здригались від болю. Вона підняла на Хелену свої карі очі, в яких блищали сльози безпорадності. Хелена ж тільки холодно всміхнулась, зробила крок уперед і повільно поставила ногу на її щиколотку.

— Подивимось, скільки ти витримаєш… — прошепотіла вона майже ніжним тоном, натискаючи на неї.

Вікторія скрикнула, звук вирвався так різко, що відлунням розлетівся по стінах. Вона вп’яла нігті в підлогу, намагаючись хоч якось перенести біль, але тіло тремтіло від кожної миті тиску. Хелена насолоджувалася її муками, затримуючи ногу довше, ніж це було можливо витримати. Посмішка задоволення не сходила з її обличчя.

Коли Хелена нарешті прибрала ногу, Вікторія здавлено видихнула, ніби з її грудей вирвався шматок страждання разом із повітрям. Легке полегшення тривало мить — і знову накотила хвиля болю. Вона спробувала відповзти, та тіло вперто не слухалося: кожен рух відгукувався гострими, пекучими відчуттями, ніби хтось встромляв у неї сотні голок.

Хелена не зупинялась — у її погляді палало рішуче бажання довести все до кінця. Очі спалахнули яскравим білим світлом, від якого Вікторія здригнулась і відвернула голову, немов від самого жаху.

Зібравши останні крихти сили, Вікторія підвелась на лікті — тіло тремтіло, пронизане болем. Її очі гарячково шукали довкола будь-що, що могло б стати зброєю чи хоча б захистом.

Але саме в цю мить Хелена різко поставила ногу їй на плече й з усією силою натиснула, знову прибиваючи її до холодної підлоги. Груди Вікторії почали рватись від важкого дихання, кожен вдих перетворювався на боротьбу. Вона відчувала, як сили залишають її, але погляд залишався впертим, сповненим страху й відчайдушного спротиву.

Хелена засміялась, мов навіжена, її сміх луною відбився від стін, пробираючи до кісток. Повільно, з холодною насолодою, вона пересунула ногу з плеча на шию Вікторії й щосили натиснула. Вікторія миттєво схопилась руками за її ногу, відчайдушно намагаючись відкинути її від себе. Та чим дужче вона боролась, тим сильніше Хелена тиснула, немов смакуючи цей момент.

Вікторія задихалась, хапала повітря, наче риба, викинута на берег. Її тіло здригалось, а очі почали наливатися багряною червоною павутиною судин. І саме це видовище приносило Хелені хворобливе, майже естетичне задоволення.

Ще мить — і повітря остаточно залишить груди Вікторії. Ще подих — і серце зупиниться. Все скінчиться. І Хелена чекала на цю мить із диким захватом.

Та раптом Хелена відчула, як чиїсь сильні руки різко схопили її за плечі й з шаленою силою відштовхнули вбік. Вона глухо вдарилась об підлогу, світ перед очима затьмарився, в голові загуло, а у вухах задзвеніло так, ніби розірвалась струна.

Невидима сила, що щойно тримала її в полоні й підживлювала люттю, вмить розтанула, залишивши всередині холодну порожнечу. Ледь стримуючи запаморочення, Хелена повільно підвелась, намагаючись знову втримати рівновагу.

Те, що постало перед її очима, змусило Хелену закам’яніти від жаху. Віктор, блідий і переляканий, обережно підтримував Вікторію. Вона ж судомно хрипіла, намагаючись відкашлятись. Вікторія вчепилась руками за свою шию, а з грудей виривався страшний, розпачливий крик. Її обличчя й тіло були вкриті синцями та подряпинами, наче після нещадної розправи. В якийсь момент Вікторія різко схопилась за голову й заплакала, не в силі стримати страждання.

Віктор схвильовано пригорнув сестру до себе, міцно обійняв, ніби намагаючись захистити її від усього світу.

– Тихіше… зараз усе мине… – лагідно шепотів Віктор, не відпускаючи сестру й тремтячою рукою гладячи її по волоссю.

Хелена ж ніби вирвалась зі страшного, задушливого сну. Вона стояла, мов закам’яніла, і з жахом дивилась на Вікторію. Паніка накрила її з головою, серце глухо калатало, а руки почали тремтіти. Всередині все похололо, немов її душу скував крижаним ланцюгом невидимий морок.

Вона не могла повірити, що ці рани, цей безнадійний стан — справа її власних рук. Як? Як вона могла таке зробити? Що з нею відбулось? Що відбувається довкола?

Хелена кинулась до них.
– Вікторія, який жах! – голос її тремтів, сльози роздирали душу. – Я не знаю, як так могло статись! Мені так шкода!

Та як тільки вона простягла руки до Вікторії, дівчина здригнулась й із жахом відсунулась.

Віктор міцніше пригорнув сестру до себе й різко вигукнув:
– Забери свої руки!

Ці слова вдарили Хелену прямо в серце.
– Вітя… я не знаю, як так сталось! Я не знаю… – її голос перервався риданням, сльози текли без упину.

– Забирайся з мого будинку! – крикнув він, його тон був гострим, як лезо.

Віктор підвівся та обережно допоміг встати Вікторії. Хелена ж залишалась на підлозі, згорнувшись, мов дитина. Вона склала руки на грудях, наче у безпорадній молитві, а сльози переросли у глухий, пронизливий крик, що виривався з глибин її серця. Вона стояла на коліна, благала, закликаючи простити її.

– Вітю, прошу тебе… повір мені… – голос Хелени тремтів, сльози котились рікою.

– Пішла геть! – рвучко крикнув він.

Вона зустріла його погляд і відчула холод, що пронизав усе тіло. У його очах читалася огида, ненависть, відраза… і Хелені стало нестерпно усвідомлювати, що він міг так подивитись на неї.

– Ні! Ні! – ридала вона, хитала головою, повторюючи одне й те саме, мов мантру: що це не її вина, що вона не заслужила цього.

Але все було марно. Віктор підхопив Вікторію на руки та поніс у машину. Як тільки двигун загуркотів і автомобіль покинув подвір’я, Хелена більше не могла стримувати біль. Вона упала на підлогу, стиснула руки в кулаки та припала лобом до холодної дерев’яної поверхні.

Її крик вирвався з глибини душі, роздирав її самотність і біль, що здавалось, не мав меж. У цей момент вона відчула себе зовсім покинутою, непотрібною, втраченою у власному горі…

Якщо вам цікаво, що буде далі, не пропустіть наступну главу.

Кожен ваш лайк і коментар додає автору віри в те, що його історія вам подобається )))