Раді Вас бачити!

Ранкове сонце розливалось по залі м’яким світлом, грало відблисками на стінах і меблях. Віктор сидів на дивані, втупившись у порожнечу, мов відгороджений від усього світу. Його руки сховались в кишенях спортивних штанів, а погляд залишався байдужим, навіть тоді, коли у будинок увірвалась радісна Вікторія.

– Привіт! А ти чого не на роботі? – весело запитала Вікторія, переступаючи поріг.

– Віка, сьогодні субота, – роздратовано відказав він, навіть не піднявши очей.

– А… ну так, – зніяковіло посміхнулась дівчина й опустилась поряд на диван.

Вона уважно вдивилась у його обличчя, намагаючись вловити настрій.

– А де Хелена? Чому ви не разом? – несміливо поцікавилась вона.

– Пішла прогулятись, – крізь зуби процідив хлопець.

– А чого ти такий? – обережно спитала Вікторія.

– Який? – не підіймаючи погляду, відказав брат.

– Ну… ти виглядаєш злим, – несміливо промовила вона.

– Ні, я так не виглядаю, – його голос став ще більш різким, ніби дратівливість тільки зростала.

– Ти посварився зі своєю рудою відьмочкою? – вже прямо спитала Вікторія.

Хлопець мовчав, ще сильніше насуплюючи брови й уперто не дивлячись на неї.

– То що ж ви не поділили? – не втрималася вона.

– Тебе, – різко відказав хлопець.

– Як це? – розгублено прошепотіла вона.

– Ревнує мене до тебе, – тихо промовив він.

Вікторія глибоко зітхнула й тихо похитала головою, відчуваючи тягар слів, що пролунали.
– Це якесь божевілля… – невпевнено прошепотіла вона.

Віктор тяжко зітхнув і відвернувся, немов намагався приховати все те, що не зміг сказати словами.

– Я не знаю, що роблю не так… – ледве вимовив він із болем у голосі. – Інколи я кохаю її сильніше за саме життя, а іноді… мені нестерпно, коли вона поруч.

Вікторія м’яко всміхнулась й підсунулась ближче до брата. Вона ніжно обхопила його руку й тихо промовила:

– Звичайно, я не в захваті від Хелени, і не приховую цього… – загадково почала вона. – Але все ж я бажаю тобі щастя з нею.

Віктор повільно перевів на сестру уважний погляд.

– Кожна дівчина на її місці чекала б від тебе більшого, – Вікторія м’яко всміхнулась.

– Ти про що? – зніяковіло перепитав він.

– Вона чекає, коли ти вдягнеш на неї каблучку. Це мрія кожної дівчини, – тихо мовила вона.

Очі Віктора розгублено зупинились на ній. Слова про каблучку пробили його, мов удар. У кишенях він непомітно стиснув кулаки, нігті впились в долоні. Його серце забилось швидше, груди стисло важким каменем, а розум одночасно прагнув втекти та залишитись.

Він відчув, як хвиля страху й сумніву накрила його: чи готовий він до цього, чи здатен зробити крок, який змінить усе? Йому хотілось щось сказати, але слова застрягли в горлі, і замість цього він лише розгублено дивився на Вікторію, немов вона стала дзеркалом його внутрішньої боротьби.

У цю хвилину вхідні двері раптом розчинились, і в будинок увірвалась неймовірно радісна Хелена, у руках несучи купу різнокольорових пакетів.
— Всім доброго ранку! — голосно проговорила вона.

Вікторія миттєво відсунулась від Віктора, намагаючись не розпалювати нові хвилі ревнощів. Проте Хелена навіть не натякала на своє задоволення від того, що знову застала їх разом, мило спілкуючись. Вона просто посміхалась, випромінюючи щиру радість.

— Привіт, — посміхнулася Вікторія. — У тебе чудовий настрій.

— Так, і нікому не вдасться його зіпсувати! — радісно відповіла Хелена, стаючи перед ними та закружлявши, демонструючи свою нову сукню.

— Як вам? — продовжувала кружляти вона, наче сподіваючись на захоплені відгуки.

Вікторія та Віктор залишались на дивані, заворожено спостерігаючи за нею, не розуміючи такої раптової зміни настрою.

— Дуже гарна, — нарешті промовила Вікторія, милуючись яскраво-жовтою сукнею Хелени. — Тобі дуже личить.

— Дякую! — засміялась Хелена, і її сміх наповнив кімнату ще більшою радістю.

— У мене ще купа подарунків для вас! — зашаруділа пакетами Хелена. — А головне, я купила купу смаколиків.

Вона дістала яскраву коробку та простягнула її Вікторії.

— Це тобі, ти ж любиш тістечка з кремом, — посміхнулася вона.

Вікторія розгублено взяла коробку та м’яко посміхнулась.

— Вони що… отруєні? — пожартувала вона, розглядаючи солодощі.

— Ні, хоча… ідея була б непогана! — впевнено проговорила Хелена, зберігаючи веселу посмішку. — Для твоєї впевненості ми можемо з’їсти їх разом.

Вона почала діставати інші коробки з пакетів, розставляючи їх по всіх куточках кімнати.

Віктор перевів розгублений погляд на Вікторію, яка лише пожала плечима і мовчки продовжувала проводжати очима Хелену, захоплено спостерігаючи за її енергійною витівкою.

— А дивіться, що я ще купила! — знову весело вигукнула Хелена, підходячи до них.

Вона піднесла Вікторії нову коробку з яскравою обкладинкою.

— Що це? — розгублено спитала Вікторія.

— Це алмазна мозаїка, — захоплено проговорила Хелена.

Вікторія опустила очі на картинку на коробці: на ній був зображений літній пейзаж із вербами та тихим озером.

— Гарно… дуже гарно, — посміхнулась Вікторія.

— Може, складемо її вдвох? — захоплено запропонувала Хелена. — Можна вибрати дві різні кольори та засікти час. Якщо перша довго шукатиме потрібні знаки, хід переходить другій… І так далі. А переможе та, яка своїм кольором більше заповнить картину!

— Хелено, я б із радістю, але вже скоро тринадцяте жовтня, — зітхнула Вікторія. — А мені ще стільки всього потрібно встигнути зробити перед святом…

— Віка, ну будь ласочка! — Хелена схопила її за руку й жалібно промовила. — Недовго, лише трішки …

Вікторія перевела розгублений погляд на брата, який радісно їй кивнув.

— Ну добре, — погодилась вона. — Якщо тільки недовго.

— Так, так, не довго! — зраділа Хелена. — А я обов’язково допоможу тобі з підготовкою до дня народження.

Дівчата вмостились біля журнального столика й уважно взялись вивчати алмазну мозаїку, роздивляючись схеми та різнокольорові камінці. Хелена обрала блакитні алмази та почала викладати ними небо, а Вікторія взяла зелений колір, щоб створювати гілки та листя дерев біля озера. Кожна рухала руки обережно, ніби оживляючи картинку під своїми пальцями.

Гра виявилася надзвичайно веселою. Дівчата сміялись, жартували й жваво обговорювали кожен рух камінців.

Віктор спостерігав за ними з відстані, а на його обличчі не сходила посмішка — він із тихою радістю дивився, як вони поринають у власний світ. Обидві схилились над схемою, весело переглядаючи деталі, і кожен їхній сміх робив кімнату ще теплішою.

Коли він бачив веселе та радісне обличчя Хелени та знову чув її дзвінкий сміх, тепле відчуття розлилось по серцю. Він згадав перші дні їхнього знайомства, те, як вона зачарувала його своїми небесно-блакитними очима. І зараз вона залишалась такою ж чистою, невинною і доброю.

Він задумався над словами Вікторії. І справді, вона мала рацію. Віктор не міг уявити свого життя без Хелени — він дійсно хотів бути поруч із нею, оберігати її та ділити з нею кожну мить свого життя.

Час пролетів непомітно, і Хелена перемогла. Звісно, їй було легше викладати небо та хмаринки, ніж Вікторії — листя та гілки, але її радість була такою щирою та невимушеною, що Віктор не міг стримати посмішки. У цю мить вона виглядала неймовірно: густе довге руде волосся спадало на плечі, блакитні очі світились від щастя. Вона була справді щира та світла.

— Вітаю, — посміхнулась Вікторія.

А Хелена тільки продовжувала сяяти посмішкою, радіючи кожній миті.

— Ну добре, — підводячись, промовила Вікторія. — У мене ще купа роботи на сьогодні.

— Не хвилюйся, я допоможу, я ж обіцяла, — відразу відповіла Хелена, посміхаючись і готова взятись за справу.

Час безжально промайнув, але день пройшов у приємних клопотах, сповнених сміху, легких жартів та щирих посмішок. Вони повністю поринули в підготовку до свята, перетворюючи подвір’я на майбутню чарівну вечірку.

Віктор уже виніс стільці та столики на газон, обережно розставляючи їх і прикидаючи, де згодом покласти подушки. Він уважно вдивлявся в простір, уявляючи, як усе виглядатиме, коли настане свято.

Вікторія приносила декоративні елементи: свічки, прозорі банки з крихітними кристалами, мерехтливі нитки вогників. Вона ставила вази на столи, підбираючи місця для майбутніх квітів, і час від часу зупинялась, прислухаючись до власного передчуття, як красиво заграє все освітлення.

Хелена допомагала складати маленькі сюрпризи для гостей, розкладаючи пакунки на столах і приміряючи кольорові акценти — темно-сині й ніжно-блакитні елементи, які гармонійно поєднувалися з теплим світлом ліхтариків. Її блакитні очі світились нетерпінням і передчуттям свята.

***

Настав вечір. Вікторія сиділа у своїй кімнаті, повільно розчісуючи довге волосся. Її погляд зафіксувався в одній точці, а на вустах грала ніжна посмішка. Незважаючи на втому від підготовки, вона відчувала неймовірне щастя. Цього разу їй так хотілось, щоб день народження пройшов саме так, як вона планувала — без неочікуваних неприємностей.

Останні три роки це свято для неї було сповнене випробувань: перший рік її вкусили, і вона стала вампіром; другий — через невдале зілля Хелени вона стала повноцінним вампіром; третій рік провела у засланні. Вікторія знала: цього разу вона заслужила на справді веселий і спокійний день народження.

Але понад усе Вікторія чекала не самого дня народження, а часу після нього. Біле Братство знову обіцяло едуенцію для Покликаних — і це було її найзаповітнішою мрією. Адже це була єдина надія стати знову людиною. Знову бачити себе в дзеркалі вночі, чути биття власного серця, відчувати, як дихаєш, і знати: ти не містична істота з червоними очима, а звичайна людина, така, як усі.

Її відволікли тихі, невпевнені кроки та ледь чутний стукіт у двері.

— Можна? — почувся тихий голос.

— Так, Вітю, заходь, — посміхнулась Вікторія.

Хлопець повільно переступив поріг кімнати, відчуваючи, як його серце калатає в грудях. Він зачинив за собою двері, стискаючи кулаки в кишенях, наче це допомагало приборкати хвилювання.

Вікторія сиділа у піжамних штанах та кофті ніжно-блакитного кольору, її ще вологе волосся спадало на плечі, вона розчісувала його, відкидаючи пасма у бік.

— Щось трапилось? — піднявши брови, спитала вона.
— Я думав про те, що ти казала сьогодні вранці… про обручку, — вимовив він, намагаючись виглядати спокійним. Усередині ж його слово «каблучка» пробивало мов удар, стискаючи серце і змушуючи коліна тремтіти.

— І що? — тихо посміхнулась Вікторія.

Віктор глибоко вдихнув і злегка похитався на місці.
— Ти не допомогла б мені обрати обручку для неї?

Вікторія повільно підійшла й ніжно взяла його руку своїми холодними пальцями.
— Ніколи не бачила тебе таким, — посміхнулась вона. — Ти так хвилюєшся.

Він слабко посміхнувся, важко зітхнув, відчуваючи одночасно тривогу і рішучість.
— Коли ти хочеш поїхати? — запитала вона тихо.
— Завтра зранку, — твердо промовив він, стискаючи кулак у кишені.
— Вже й дня не хочеш чекати?
— Ні, не хочу, — промовив Віктор. А в його голосі відчувалась непохитна рішучість.

Чи звернули ви увагу, що Хелена купила мозаїку саме з літнім пейзажем біля озера з вербами? Про це місце вже згадувалось раніше, і невеликий спойлер — про нього ще не раз йтиметься у циклі. Саме там колись відбувались дуже важливі події, про які ви обов’язково дізнаєтесь...

Дякую, любий читачу, що залишаєшся зі мною і продовжуєш читати мій твір)))

Дуже сподіваюсь, що моя книга дарує вам приємні емоції )))