Раді Вас бачити!

Сонце лагідно освітило кімнату. Віктор тихо одягався, намагаючись не видавати ні звуку, щоб не розбудити Хелену. Підійшовши ближче, він зупинився біля ліжка й поглянув на неї.

Вона тихо спала. В м’якому світлі сонця її постать виглядала неймовірно ніжною. Руде довге волосся розсипалось по білосніжній подушці, а спина, оголена лише частково, виглядала витонченою та вишуканою. Вона була такою чистою, спокійною і незворушною, що важко було відвести погляд.

Він затримався на мить, насолоджуючись цією тишею та красою, і промайнув думкою: якби сьогодні не було термінових справ, він би залишився поруч, щоб ще раз відчути тепло її близькості. Але замість цього він обережно відступив, тихо залишивши кімнату, аби не порушити її сон.

Віктор швидко спустився на перший поверх, де його вже чекала Вікторія. Обережно, майже безшумно, вони сіли в машину. Віктор натиснув на педаль газу, авто тихо рушило, ковзаючи вулицями ранкового міста, прямуючи до його центру.

***

Вікторія вже помітно втомилась. За останні кілька годин вони обійшли чимало магазинів із ювелірними прикрасами, а Віктор усе ще не міг зробити вибір. Сестра терпляче пропонувала кілька гарних варіантів, проте він шукав щось особливе, незвичне, те, що справді вразило б його.

Нарешті вони зайшли до ще одного вишуканого магазину у сучасному бізнес-центрі міста. Вікторія переступила поріг із тихою надією, що це вже останній магазин на сьогодні.

Усередині їх привітно зустріла доросла жінка з теплою, доброзичливою посмішкою, яка одразу розвіяла втому.

Вікторія одразу затримала погляд на золотих сережках, які сяяли на головній вітрині магазину. Вони були розкішні, немов створені для вечірньої сукні: довгі, витончені, з делікатним блиском, що ловив світло з усіх боків. Дівчина затамувала подих, зачарована їхньою красою, відчуваючи, що ці сережки ідеально доповнили б будь-який вишуканий образ.

– Чим можу допомогти? – привітно посміхнулася жінка-консультант.

– Мені потрібна каблучка для заручин, – відповів хлопець.

– Ця вітрина. Прошу, пройдіть зі мною, – ввічливо промовила жінка.

Віктор узяв сестру за руку й повів за нею, адже Вікторія так замріяно вдивлялась у сережки, що навіть не помічала, що відбувається довкола. Вона важко зітхнула, відчуваючи жаль, що мусить віддалятись від тієї вишуканої краси, яка щойно полонила її погляд.

– Ось що можу вам запропонувати, – усміхнулася консультант.

Спершу вона уточнила потрібний розмір, а тоді почала демонструвати різні варіанти. Вікторія аж розквітла, помітивши, як очі брата нарешті спалахнули щирим захопленням.

“От і добре, – подумала вона. – Нарешті він обере каблучку для своєї відьмочки… і ми нарешті зможемо поїхати додому”.

Але радість Вікторії швидко згасла. Віктор зупинився на трьох варіантах і вже добрих двадцять хвилин ніяк не міг зробити остаточний вибір.

Дівчина зітхала й час від часу крадькома зиркала у бік сережок, що так припали їй до душі. Її погляд м’яко сяяв, коли вона уявляла їх на собі, проте кожна хвилина очікування розтягувалась у вічність. Терпець танув, і вона вже не знала, як витримати цю нестерпну затримку.

На допомогу їй несподівано прийшла жінка-консультант:
– Ви краще приміряйте каблучку своїй дівчині, – лагідно порадила вона, усміхаючись. – На її руці прикраса виглядатиме зовсім інакше.

Вікторія підняла здивований погляд, зустрівшись із привітними очима продавчині. Її щоки одразу налились червоною фарбою.

– О, ні… – розгублено прошепотіла вона. – Я не його дівчина, я його…

Та договорити вона не встигла. Віктор ніжно взяв її за руку й почав приміряти каблучки одну за одною. Вікторія розгубилася ще більше, проте сперечатись сил не мала. Втома й бажання швидше повернутись додому взяли гору, тож вона лише мовчки стояла, дозволяючи братові то надягати, то знімати прикраси, по колу повертаючись до вже приміряних варіантів.

– А яка тобі більше за всіх сподобалась? – з цікавістю нахилився до неї Віктор.

– Перша, – втомлено зітхнула Вікторія. – Вона дуже ніжна…

Хлопець ще раз обережно надів ту саму каблучку на її палець і уважно вдивлявся, ніби намагаючись запам’ятати кожну дрібницю.

Вікторія важко зітхнула і перевела погляд на консультантку. Та лише тепло усміхалась, спостерігаючи за ними, немов бачила в цій картині щось більше, ніж проста примірка.

Дівчина знову почервоніла й відчула себе трохи ніяково, проте стримано зберігала спокій, дозволяючи братові ще раз роздивитись її руку з каблучкою.

– Так, цю, будь ласка, – нарешті зупинив свій вибір Віктор.

Він вказав саме на ту каблучку, яку обрала Вікторія.

– Нарешті! – радісно вигукнула сестра, не приховуючи полегшення та щирої радості.

Поки Віктор розраховувався, Вікторія знову підійшла до вітрини з тими сережками, що так припали їй до душі. Вона захоплено вдивлялася в них, ніби вперше бачила. Віктор краєм ока помітив, від якої саме вітрини сестра не відводила погляду, й тихо запам’ятав її.

— Бажаю вам щастя, щоб ваше життя було яскравим і радісним. Ви така гарна пара, — ввічливо промовила жінка-консультант, усміхаючись їм.

Вікторія розгублено перевела погляд на брата. Він лагідно посміхнувся у відповідь і взяв у консультанта червону коробочку з каблучкою.

— Дякую, — тихо промовив він, посміхаючись.

Коли вони вийшли з магазину, Вікторія не витримала:

— Чому ти дав мені їй сказати, що ми не пара? — роздратовано промовила вона, розгублено кидаючи погляд на брата.

Віктор лише усміхнувся, поклавши руку їй на плече:

— Та годі тобі, ти бачила її вперше і востаннє. Не варто хвилюватись, — сказав він спокійно, але в його усмішці блищала легка насмішка.

Вікторія скосила очі, трохи розгублено, але вже не так роздратовано. Їй доводилося зізнатися собі: брат завжди знаходив спосіб, щоб все виглядало простіше, ніж вона відчувала.

***

Коли Віктор і Вікторія повернулись додому, на годиннику вже було далеко за обід. У кухні вони застали Хелену: вона стояла біля рукомийної раковини, дбайливо миючи чайник і чашку після приготування свого зілля. Повітря було наповнене ніжним ароматом польових квітів, який лагідно огортав усе навколо.

Віктор одразу підійшов до Хелени та дбайливо обійняв її.
— Привіт, — ніжно прошепотів він і торкнувся її губ поцілунком.

Хелена відсахнулась, відводячи його руку, показуючи на Вікторію: вони зараз не самі.
— Їй зовсім не до нас зараз, — тихо посміхнувся Віктор.

Хлопець мав рацію. Вікторія стояла біля холодильника й розкладала продукти, які вони щойно придбали у супермаркеті. Одночасно вона уважно переглядала список справ до дня народження, ретельно перевіряючи, щоб нічого не забути до свята. Уже за мить вона поринула в приготування вечері, зовсім не звертаючи уваги на брата та його кохану.

Віктор обережно взяв Хелену за руку й вивів на веранду. Повернувши її обличчям до себе, він відкинув густе волосся від її обличчя та заглянув у блакитні очі. Його погляд був сповнений ніжності й трепету — він дивився на неї, як на щось дорогоцінне й рідне. Нахилившись, він обережно накрив її вуста своїми. Поцілунок був лагідний і дбайливий, а руки, що ніжно обіймали її, робили цей момент ще теплішим.

За кілька хвилин вони вже сиділи на великому кріслі-гойдалці: Віктор не зводив очей із Хелени, а вона, сидячи на його колінах, обережно обнімала його за плечі. Вона відчувала його ніжні руки на талії, що поступово притягали її ще ближче. Він вдихав аромат її волосся, насолоджуючись кожною миттю. Це був момент такої лагідності та близькості, який він оберігав у серці.

Але Хелені було зовсім не до цього. Вона тихо підглядала через зовнішні вікна за Вікторією, яка була повністю захоплена своїми справами. Дівчина робила кілька речей одночасно: швидко нарізала картоплю, моркву, цибулю, кабачки, баклажани та перець. Незабаром на плиті почали обсмажуватись овочі з олією та спеціями і з кухні розлився приємний аромат, який досягав навіть подвір’я.

Разом з тим Вікторія постійно щось згадувала й записувала у свої нотатки. Телефон безперестанку дзвонив, але вона не пропускала жодного виклику, завжди відразу відповідала, продовжуючи свою кропітку підготовку. Вона була поглинута турботами й організацією, так що навіть не помічала, що хтось спостерігає за нею ззовні.

Кожного разу, коли телефон дзвонив і Вікторія відповідала, Хелена насторожено прислуховувалася до її слів. Та, мабуть, це були лише її одногрупники: Вікторія постійно говорила про якісь проєкти, у яких, схоже, була головною, і стримано пояснювала одне й те саме, повторюючи це кілька разів.

Але водночас Вікторія розривалася між кількома справами одночасно, зберігаючи при цьому врівноваженість і спокій. Вона скучила за такими приємними клопотами, за буденним, звичним людським життям, і було видно, що з великим захопленням знову поринула у нього, насолоджуючись кожною миттю.

Хелена була настільки одурманена гіпнозом однієї зі Старійшин, що майже не розрізняла, де закінчується реальність і починається її уявний світ. Замість того щоб насолоджуватися моментом із коханим, вона пильно стежила за життям Вікторії, немов сама стала стороннім спостерігачем.

Зовні Хелена здавалася спокійною, але всередині її душа пульсувала люттю: їй так й кортіло накинутись на Вікторію, придушити її власними руками, поки сонце ще не сховалось за горизонтом і поки ще була така можливість.

У цю мить Віктор знову потягнувся до коханої, бажаючи поцілувати її. Вона так неперевершено манила його до себе. Та щойно його губи торкнулись її, Хелена відсахнулась від нього, немов ошпарена і здивовано подивилась на хлопця, ніби лише зараз усвідомила, що вони разом. Віктор схвильовано зустрів її погляд і ніжно затримав її руку у своїй.

— Що сталось? — стурбовано спитав він.

Хелена розгублено дивилась на нього й хотіла зробити крок назад, та відчула, як він міцно тримає її за руку.

— У мене в голові запаморочилось, — вигадливо промовила Хелена. — Піду полежу.

Хелена увірвалась в кухню з гуркотом. У той момент Вікторія уважно читала підручник. На раптовий шум вона підняла очі та уважно поглянула на Хелену. Та ж залишалась спокійною, хоча в душі Хелена лютувала, дивлячись на Вікторію. Переборовши себе, вона спокійно зробила крок до неї.

— Вечеря вже готова, — тихо промовила Вікторія. — Допоможи мені накрити на стіл.

Хелена зробила ще кілька кроків, але спокійний вираз обличчя Вікторії зводив її з глузду. Погляд Хелени непомітно стежив за шиєю дівчини, де почалось легке пульсування. Вона ледве стримувала посмішку, уявляючи, як міцно схопить її за шию й Вікторія перестане дихати. Але як тільки у кухню зайшов Віктор, Хелена миттєво відступила, приховуючи всі емоції.

— Я не голодна, — сухо промовила Хелена й стрімко вибігла з кухні, піднімаючись сходами.

Вікторія перевела розгублений погляд на брата. Він стояв, мовчки спостерігаючи за нею.

— Цього разу я її взагалі не чіпала, — чесно зізналась Вікторія.

— Знаю, — важко зітхнув Віктор.