Раді Вас бачити!

Ніч опустилась на землю важким чорним покривалом. Хелена йшла засніженою дорогою, хитаючись від утоми. Скажений вітер бив їй у лице, жбурляв жмені снігу, наче гострі голки, що пекли шкіру й сліпили очі. У вухах свистіло так, ніби сама ніч намагалась кричати.

Дівчина обійняла себе руками, згорнувшись у клубок, намагаючись хоч трохи зігріти тіло, яке стискав крижаний холод.

Раптом у темряві спалахнуло світло. Воно швидко наближалось, розтинаючи хуртовину своїм тремтливим сяйвом. Машина. Серце Хелени підскочило від радості, і вона, спотикаючись у заметах, кинулась вперед.

Колеса різко заскреготіли по льоду, авто зупинилось. Задихаючись, дівчина подихала на свої закляклі пальці, намагаючись повернути їм життя, і радісно всміхнулась, коли з машини вийшов Віктор. Хвиля тепла й полегшення накрила її з голови до п’ят.

— Вітю! — крикнула вона, кидаючись йому назустріч.

Але хлопець лише ковзнув поглядом крізь неї, наче її й не існувало, й мовчки звернув убік, ступаючи у глиб лісу.
— Вітю!.. — голос Хелени розчинився в завиванні вітру.

Вона кинулась за ним, виснажено борючись із заметіллю. Мороз упивався в тіло, вітер хльостав по обличчю, сніг роївся довкола, засипаючи шлях. Дівчина бігла, та з кожним кроком їй здавалось, що вона топчеться на місці, ніби невидимі пута не давали зрушити з місця.

І раптом Віктор спинився. Перед ним розкрилась галявина, залита золотим світлом. Хелена застигла в жаху й нерозумінні: буря продовжувала люто шаленіти навколо неї, ялинки стогнали під поривами вітру, сніг кружляв у скаженому танці. А він стояв там — на чистій зеленій траві, де панувало тепло й сонце. Світло огортало його, немов іншу реальність, відділену від її морозного пекла.

Розгублений вираз обличчя Хелени поступово змінився на гнів, коли вона побачила, що Віктор зупинився перед дівчиною. Та стояла до нього спиною. На ній була розкішна вечірня сукня смарагдового кольору, що сяяла під сонячними променями. Глибокий виріз оголював тендітні плечі, а сама сукня підкреслювала її струнку постать. Її прикрашала чарівна зачіска: ніжні хвилясті локони м’яко спадали на плечі.

Незнайомка повільно обернулась — і Хелена завмерла. Перед Віктором стояла Вікторія. У грудях Хелени піднялася хвиля болю й обурення. Їй хотілось кинутися вперед, розірвати цю картину, закричати на весь світ: «Що це означає?!»

Але тіло зрадило її: вона стояла, мов прикута до місця, ні вдихнути, ні поворухнутись. Відчай стискав її горло. Вона хотіла закричати так голосно, щоб розбити це сонячне марево, але не могла ані видати звуку, ані навіть розкрити рота.

Раптом Віктор підійшов ближче до Вікторії й ніжно провів долонею по її щоках. Вона відповіла йому лагідною усмішкою, а їхні погляди зустрілись — чисті, майже святі, ніби вони бачили одне в одному цілий світ. Він схилився до сестри, і їхні обійми були сповнені такої незбагненної ніжності, що Хелені здалось: гострий ніж пронизав їй серце.

Світ навколо захитався. Сніг і темрява закрутились у страшному вихорі, земля вислизала з-під ніг, у вухах свистів шалений вітер. Вона стояла безпорадна, скута власним жахом, і могла тільки дивитися на цю картину.

Раптом із її грудей вирвався крик — розпачливий, надривний, такий, що розрізав тишу, мов лезо.

Хелена прокинулась. Дівчина з полегшенням зітхнула, коли зрозуміла, що це був лише сон.

Вона хотіла підвестись, але відчула, як Віктор уві сні притиснув її до себе ще сильніше. Тепле його дихання на шиї змусило серце битись швидше. Хелена притиснулась спиною до його грудей, закрила очі й тихо посміхнулась, відчуваючи його близькість і спокій, який вона так довго шукала.

Раптом її накрила нова хвиля тривоги. Серце почало шалено калатати, наче хотіло вирватися з грудей. Їй стало важко дихати — повітря здавалось перекритим, невидимою рукою. Дівчина різко підскочила на ліжку, жадібно ковтаючи повітря, намагаючись зупинити паніку, що розривала її зсередини.

Віктор відкрив очі і сонно поглянув на неї.
— Що трапилось? — схвильовано спитав він.
— Все добре, — м’яко посміхнулась дівчина.

Вона нахилилась і ніжно поцілувала його.
— Мені просто наснився страшний сон. Але тепер усе гаразд, — лагідно прошепотіла вона. — Спи, коханий.

Віктор сонно зімкнув очі та одразу знову заснув. Хелена тихо підвелась з ліжка й вийшла з кімнати.

Вона обережно ступала нічним коридором. Коли проходила повз кімнату Вікторії, її серце миттєво стиснулось від хвилювання. Хелена тихо відчинила двері й зазирнула всередину.

Вікторія лежала у своєму ліжку і мирно спала. Незважаючи на ніч і її вампірську сутність, вона виглядала як справжня дитина: рука під щокою, обличчя спокійне, а на губах ніжна, мирна усмішка. Мабуть, їй снилось щось добре.

Хелена дивилася на Вікторію з дивним змішанням страху і привабливості небезпеки. Її манило довге волосся, що розсипалося по подушці, немов оксамитовий плащ. Хелена відчувала спокусу схопити Вікторію за довге волосся, відчути його у своїх руках, потягнути так сильно, щоб відлуння цього руху відгукнулося в усьому тілі.

Хелені здавалось, що кожна клітина її тіла прагне увірватись у ніжне обличчя Вікторії, розкреслити його гострими кігтями, відчути холод мармурної шкіри під подряпинами. Усмішка непомітно зігнула її губи — вона ясно уявляла, як по білосніжному обличчю Вікторії розпливаються тонкі червоні лінії. Уява малювала їй темні, страшні фантазії — вона посміхнулась, усвідомлюючи власні відчуття й ту жагу, що переповнювала її серце.

Хелена ще якийсь час дивилася на Вікторію, ніби заворожена. Злість, що палала у її грудях, поступово згасала, залишаючи лише тремтіння спокою. Вона повільно видихнула, відчуваючи, як серце заспокоюється, і тихо вийшла з кімнати, обережно зачинивши двері за собою.

Зайшовши на кухню, Хелена налила воду у чайник і увімкнула його. Поки вода нагрівалась, вона сіла за кухонний стіл і подивилась у вікно. Легке місячне сяйво розсипалось по кімнаті, відбиваючись у поверхнях і створюючи відчуття спокою. Хелена довго дивилась на молодий, чіткий, гострий місяць, відчуваючи його холодну ясність. Вона нахилила голову, і густе руде волосся хвилею спало на плечі, приховуючи обличчя і сльози, що тихо котились по щоках.

Це було нестерпно. На горі зараз панував мир і тиша, нащадки Святозари спали спокійним сном. Лише одна згадка про неї зводила Хелену з розуму. Покликані народились саме так, як передбачала Віолонія. Місячне сяйво, з якого вони народилась, виконало своє закляття, як було обіцяно. Вони народились — і тепер її доля назавжди переплелась з їхньою. Все через те, що вона не прислухалась до здорового глузду. Скільки помилок вона наробила…

І тепер знову щось відбувалось. Щось жахливе, незбагненне. Страх стискав груди так, що навіть перед самою собою Хелена не могла сховатись. Їй було страшно. Страшно до болю в серці.

Зненацька її відволік чайник, що закипів. Хелена обережно залила окропом блакитні квіточки та закрила скляний чайник. Приємний аромат почав повільно розтікатися кімнатою, обволікаючи все довкола. Вона глибоко вдихнула запах завареного настою, і на її обличчі з’явилася легка, майже невловима усмішка.

Раптом їй стало так спокійно і легко на душі. Вона пила свій заспокійливий напій, навіть не здогадуючись, що насправді ковтає отруту, яка поступово, непомітно змінює її свідомість.

Лайк та додавання до бібліотеки дуже надихають автора писати далі )))