Раді Вас бачити!

Віктор відчинив двері й пропустив Хелену вперед. Щойно вони переступили поріг, з кухні долинув шурхіт — явно хтось наводив порядок у своєму хаосі.

Увійшовши, вони побачили Святослава, який підбирав книги та підручники з підлоги, складаючи їх на стіл. А Вікторія вже сиділа за столом і вела «суворий облік» — обережно розставляла книги у певному порядку, що підсовував їй Святослав, немов диригуючи хороводом артефактів і знань.

Віктор не зводив погляду з сестри. Він одразу помітив, що її волосся було розтріпане, а жодне з її постійних погладжувань не могло виправити цей хаос. Почервоніле обличчя Вікторії тільки підкреслювало її збентеження.

Вона своєю чергою, робила все можливе, щоб не підіймати на нього погляд, повністю занурившись у «важливу роботу» — розставляла книги, ніби від цього залежав весь світ. Серед них були важкі томи з археології, посібники зі стародавніх цивілізацій, креслення розкопок і підручники з консервації артефактів. На кількох обкладинках виднілись малюнки кераміки, старовинної зброї та стародавніх споруд — все, що допомагає археологу досліджувати минуле.

Святослав радісно посміхнувся Віктору та Хелені, підняв з підлоги останню книгу і промовив з легкою усмішкою:
— Давно не бачились.

— Авжеж, давно, — сухо відгукнувся Віктор, запхавши руки глибше у кишені джинсів і ледь помітно насупивши брови.

Святослав опустився на диван і взявся гортати книгу, що залишилась в його руках. Хлопець перегортав сторінки швидко, наче шукав не текст, а щось цікавіше — більше ілюстрацій. На одній із похмурих картинок він затримав погляд, здивовано насупив брови, а тоді перегорнув обкладинку й подумки прочитав назву — “Археометрія”. Хмикнувши, він лише похитав головою.

— Чому ви не в кіно? — нарешті поцікавилась Вікторія.

— У мене страшенно розболіласяь голова, тож ми вирішили повернутись, — тихо пояснила Хелена.

Вікторія мовчки кинула на неї швидкий, пильний погляд. Віктор, уважно спостерігаючи, переводив свій підозрілий погляд то на сестру, то на Святослава, ніби намагався розгадати їх думки. Тим часом Хелена обережно сіла поруч зі Святославом, зберігаючи певну дистанцію, але її усмішка, щира і тепла, миттєво освітила погляд Віктора.

На відміну від Віктора, Хелена була щиро рада бачити Святослава. Вона мріяла, щоб він затримався у них надовше, а ще краще — щоб він забрав Вікторію з собою до замку Вогняного Крила.

У голові Хелени крутились лише одні думки: як би відірвати Вікторію від Віктора, адже останнім часом він приділяв їй занадто багато уваги. Її усмішка була теплою і яскравою, а очі видавали таємні плани, які вона так й не наважувалась озвучити.

Вікторія почала відмічати у своєму списку: навпроти назв книг вона ставила галочки, позначаючи, які з них слід прочитати в першу чергу. Раптом її олівець зупинився і вона непомітно посміхнулась.

— Сьогодні на лекції професор пожартував, що справжній археолог відрізняється від звичайної людини тим, що радіє, коли знаходить кістку в землі, а не в супі, — поділилась Вікторія.

Святослав посміхнувся від жарту, а Хелена насупилась і опустила погляд, неначе слова Вікторії зачепили її більше, ніж вона хотіла б показати.

— Іноді я думаю, що археологи схожі на детективів. Тільки ви розслідуєте злочини не людей, а часу, — проговорив Віктор, кинувши підозрілий погляд на Святослава.

Святослав повільно підняв на нього очі, які яскраво виблискували червоним світлом, ніби оцінюючи кожне слово.

Настало ніякове мовчання. Кожен стримував себе, боячись сказати зайвого. Вікторія зрозуміла: обстановку слід терміново розбавити.

— Може, пограємо? — посміхнулася вона, намагаючись зняти напругу.

— У піжмурки? — здивовано, але лукаво спитав Святослав.

Вікторія миттєво відчула уважний і дещо незадоволений погляд брата. Сердито глянувши на Святослава, вона різко закрила блокнот із нотатками, немов перекреслюючи будь-які натяки свого хлопця.

Вже за кілька хвилин у просторій залі запанувала тепла, затишна атмосфера. Світло було м’яким, а ненав’язлива приємна музика ледь долинала у фоні, створюючи відчуття спокою.

Хлопці та дівчата влаштувались навколо столу, на якому була розкладена яскрава настільна гра. На столі лежали кубики, різнокольорові фішки та карти з завданнями різних кольорів і розмірів. Перед початком гри всі уважно вивчали її: барвисті поля, маленькі фігурки, цікаві надписи та стрілки на карті викликали відчуття легкого передчуття веселощів і спільної розваги.

І насправді всі весело проводили час. Вікторія вже грала в цю гру ще на першому курсі університету, на розважальному вечорі, присвяченому об’єднанню дружніх взаємин між студентами різних факультетів. Тому вона легко повторювала правила та з радістю підказувала всім, як найкраще зробити той чи інший хід, додаючи у гру легкість і веселий настрій.

Віктор і Святослав дивовижно ладнали між собою: часом вони об’єднувались, щоб здійснити якусь хитру комбінацію у грі, і навіть жартували, на диво самим собі. Вікторія весело підтримувала їхню бесіду, додаючи свої влучні жарти та створюючи ще більш теплу й невимушену атмосферу.

Хелена ж сиділа, немов чорна хмара. Якщо фішки хлопців і Вікторії уже впевнено просувалися вперед, перетнувши більше як половину поля, то її фішки ледве рушили з самого початку. І як би Віктор не намагався їй допомогти, Хелена навіть не намагалась брати активну участь у грі, залишаючись у своєму мовчазному, похмурому настрої.

Вона часто поглядала на Вікторію. Та була зараз така безтурботна… Хоч сонце вже зайшло, і вона перебувала у вигляді вампіра, а її карі очі час від часу змінювали колір на вогняно-червоний, вона виглядала щасливою в цей момент. Коли Вікторія вигравала, вона радісно збирала карти та кидала кубик знову, переставляючи фішки вперед.

У цю мить спогади Хелени перенесли її далеко в минуле. Тоді вони разом із дівчатами вчетверо грали у мозаїку, а Святозара терпляче пояснювала правила гри. Хелена разом із нею весело сміялась, не турбуючись ні про що. А тепер вона спостерігала за її нащадками — такими ж захопленими Пророцтвом та чарами, як й сама Хелена. І сумно усвідомлювала: цього всього могло й не статись, якби вона послухала Святозару.

За кілька хвилин приємного проведення часу перемогу здобула Вікторія. Коли її остання фішка перетнула фінішну пряму, вона сама зааплодувала собі та весело засміялась.

Святослав не міг стримати сміху, спостерігаючи, як Вікторія радіє перемозі, мов дитина. Навіть Віктор усміхнувся від цієї щирої радості. Та раптом їх веселий настрій перервав телефонний дзвінок.

— Це по роботі. Я відповім, — спокійно сказав Віктор та вийшов у іншу кімнату з телефоном.

Вікторія почала акуратно збирати фішки та картки, розкладаючи їх у коробку від гри. У цей момент Святослав не відводив погляду від неї. Його рука ненав’язливо торкнулась її стегна під столом, ніжно ковзаючи, створюючи відчуття близькості. Вікторія ненароком здригнулась, її очі широко розкрились.
— Може, пограємо ще в якусь гру? — намагалась промовити як найспокійніше. — Можна в карти.

Водночас вона тихо, майже непомітно, пнула Святослава під столом, водночас посміхаючись Хелені.

— Гарна ідея, зараз їх принесу, — посміхнулась Хелена, наче нічого не помітила.

Вона повільно підвелась та підійшла до шафи, де лежали дрібні речі, серед яких були й ігрові карти.

Вікторія суворо глянула на Святослава, намагаючись приховати хвилювання.
— Ти що твориш? — прошепотіла вона. — Вона ж помітила.

Святослав не відповів. Його посмішка залишалась непохитною, погляд пронизував її наскрізь. Легке тремтіння пробігла по Вікторії, коли його рука ледве торкнулася її. Холодний дотик на шкірі змусив її посміхнутись. Але коли Хелена підійшла до столу, Вікторія швидко відсунулась від нього, випрямила спину і спробувала виглядати спокійно. Та Святослав продовжував спостерігати за нею, грайливо посміхаючись, наче випробовуючи її терпіння.

В цю хвилину до кімнати повернувся Віктор. Він спокійно сів за стіл і уважно спостерігав, як Хелена тасувала карти.

— Все гаразд? — запитала Вікторія у брата.

— Так, просто завтра на роботі потрібно бути раніше, — спокійно відповів Віктор. — У нас вже нова гра? В що будемо грати?

— Може, у дурня? — не відриваючи погляду від карт, запропонувала Хелена.

— Давайте два на два, — одразу вигукнув Віктор.

Брат взяв сестру за руку, демонструючи всім, що вже розбив їх на пари. Вікторія розгублено перевела погляд на Віктора. Посмішка Святослава миттєво зникла, його очі слідкували за кожним рухом брата, не відриваючись від того, як Віктор стискає руку Вікторії, ніби й не думає відпускати її.

Хелена ж опустила плечі та важко зітхнула.

— Давайте… — важко промовила вона, починаючи роздавати карти.

Вікторія та Віктор уже виграли кілька ігор поспіль. Святослав ще якось намагався відбиватись, але шанси були мізерні. Хелена навіть не намагалась — вона просто забирала карти собі, навіть коли можна було б відбити хід. Колода у її руках майже завжди була повна. Вона сподівалась, що Віктор хоч якось помітить її натяки — тонкі, ледве помітні сигнали, які говорили: “Зверни на мене увагу, а не постійно розмовляй із молодшою сестрою”.

Святослав теж помітно нервував. Кожного разу, коли пара Віктора та Вікторії здобувала черговий успіх, він не міг спокійно дивитись на її посмішку, спрямовану до брата.

Колись його дратувала їх ворожнеча, але зараз він зрозумів, що бачити їх у такому дружньому тандему для нього стало ще нестерпніше. У цю хвилину він мріяв вирвати Вікторію з рук ситуації: схопити її й забрати якомога далі від цього будинку.

Йому хотілось, щоб їхня близькість між братом і сестрою більше не спалахувала перед його очима. І чим довше він спостерігав за ними, тим сильніше відчував, що це бажання стає майже фізичною потребою — розірвати їхній союз хоча б на короткий час.

Після чергового програшу Хелена тихо тасувала карти, але не могла відвести очей від Віктора. Він пригорнув до себе Вікторію і щось шепотів їй на вухо. Хелена нестерпно стискала щелепи, відчуваючи, як з кожною миттю її терпіння тане. А коли Віктор поправив локон Вікторії, який впав на її обличчя, Хелена більше не витримала.

Раптом вона різко кинула карти на стіл — вони розлетілись по всьому столу, збившись у хаотичну купу і підлетівши прямо до Вікторії. Дівчина розгублено подивилася на Хелену, не розуміючи, що сталось, а Хелена стиснувши руки в кулаки, з роздратуванням дивилась на неї.

Хелена різко підвелась, так, що стілець, на якому вона сиділа, з гучним скрипом упав на підлогу.
— У мене сильно розболілась голова, — різко та голосно промовила вона. — Мені потрібно на свіже повітря.

З гуркотом і стукотом кроків вона вибігла на нічне подвір’я. Вікторія притислась до спинки стільця і кліпала очима, намагаючись зрозуміти, що сталось. Віктор уважно подивився на Святослава, який задоволено усміхався. Він терпляче чекав моменту, коли Хелена зірветься, і нарешті, ця мить настала — що не могло його не тішити.

Віктор нічого не сказав, лише спокійно вийшов на подвір’я за Хеленою. Дуже скоро Вікторія та Святослав почули їхню сварку. Вікторія мовчки подивилась на Святослава, який грайливо усміхався їй.

Раптом він схопив стілець, на якому вона сиділа, й із неймовірною швидкістю притягнув його до себе. Вікторія навіть не встигла зреагувати, як опинилася зовсім близько. Святослав жадібно схопив її за стегна й різко притягнув до себе. Її тіло миттєво відповіло на його дотик. Їхні погляди зустрілись, і між ними спалахнула така напруга, що повітря стало важким.

— Задоволена, маніпуляторко? — прошепотів він.

— Мені більше подобається, коли ти називав мене крихіткою, — лагідно відповіла вона.

— Потрібно гарно поводитись, щоб залишатися крихіткою, — тихо промовив він їй на вухо.

Вікторія різко підвелась і взяла його за руку. Святослав слухняно пішов за нею, піднімаючись разом сходами до її кімнати, а на обличчях обох грала посмішка.

Дівчина ледь обернулась через плече, звабливо всміхнулась й кинула на нього погляд, у якому було більше виклику, ніж ніжності. Її очі світились іскринкою гри, ніби вона заздалегідь знала, чим усе закінчиться.

Лайк та додавання до бібліотеки — маленька дія, яка дуже мотивує автора )))