Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Чорні кажани злетіли в темний замок, розсіюючи нічну тишу. Коли вампіри набули людської подоби, їхні погляди миттєво зупинились на Вікторії. Вона опустила очі й дивилась перед собою, мовчазна і відсторонена.

— Це все через твою людську подобу, яку ти набуваєш вдень. Це вона зробила з тебе такою лагідною! — кричала Росана, вказуючи на опіки на тілі Вікторії. — Потрібно було вбити цю руду відьму!

Вікторія залишалась нерухомою, не підіймаючи погляду, дозволяючи словам розбивати простір між ними.

— Мене більше турбує, чому ми всі не відчули святої води у тих блисках? Як вона змогла замилити нам очі? — вагався Лука.

— Бо вона дурнувата відьма, її потрібно спалити, як робили мудрі люди у Середньовіччі, — промовила Зореслава. — Я сама тоді була свідком. Скільки навіжених спалили на кострі, очищаючи землю від цієї нечисті.

— Ваші розмірковування можуть почекати, — не витримав Святослав.

Всі замовкли й перевели погляди на Вікторію. Вона підняла очі, тепер карі й блискучі від сліз, але вона тримала себе в руках, стримуючи емоції, щоб не дати сльозам впасти.

Максим мовчав. Він точно знав одне: обов’язково поговорить з Вікторією про свої здогадки, коли вона отямиться і повернеться до себе.

Вікторія нічого не кажучи, направилась до внутрішнього подвір’я, більше не витримуючи жалю в очах присутніх, спрямованих на неї. Усі мовчали, лише обмінюючись тихими поглядами між собою.

Вона стояла на внутрішньому подвір’ї замку. Повільно підійшла до старого фонтану й сіла біля нього. Води там уже давно не було. Дівчина дивилась на опале листя, спостерігаючи, як воно укладає витончені візерунки на кам’яній основі. Вікторія стискала кулаки, відчуваючи холодну поверхню фонтану під пальцями. Думки, що панували у її свідомості, мучали душу. Вона знала, що мусить бути гідною всіх випробувань, які посилає доля. Але відчуття постійного тиску робило все важким і майже нестерпним.

Від похмурих думок її відволік голос Святослава.
— Як ти? — тихо спитав він.

Дівчина ще міцніше зарилась в його куртку, прикриваючи плечі та руки від опіків і тихо промовила:
— Все буде добре… — її голос ледь чутно злився з тишею. — Як тільки сонце зійде і його промені впадуть на моє тіло, рани загояться.

Святослав посміхнувся і повільно підійшов до неї. Обережно взяв її обличчя в руки, підняв його і заглянув у її карі очі.

— Навіть якби рани ніколи не загоїлись, — ніжно промовив він, — ти завжди залишатимешся для мене особливою… найгарнішою за усіх.

По її щоках повільно скочувалися сльози, залишаючи сліди на шкірі. Він нахилився до неї, його губи лагідно торкнулись її обличчя, ніжно змиваючи сльози поцілунками, один за одним. Кожен дотик лунав дбайливо, оберігаючи, ніжно торкаючись її шкіри.

Вікторія посміхнулась і ніжно обняла його за плечі, притулившись до його холодного тіла. Святослав посміхався у відповідь і лагідно проводив рукою по її волоссю. Її святкова зачіска трохи розтріпалась, але це лише додавало їй чарівності. Локони спадали м’якими хвилями на плечі, роблячи її ще більш витонченою та милою.

Святослав випустив її з обіймів і ще раз заглянув у її очі. Обережно відкинув назад її довге волосся і ніжно промовив:

— Летимо?

— Куди? — збентежено запитала дівчина.

— Це сюрприз.

Він взяв її за руку й уважно подивився, чекаючи відповіді. Вікторія посміхнулася і, не вагаючись, зробила крок назустріч.

***

Вже через кілька хвилин на галявину біля озера, де верби схиляли свої пожовклі гілки, тихо приземлились два чорні кажани. Жовте листя тихо кружляло на темній поверхні води, відбиваючи холодне світло місяця, а силуети кажанів вигравали на фоні нічної тиші, мов дві тіні серед золотого спокою осені.

— Я хотів забрати тебе зі свята одразу після феєрверку, — промовив Святослав, коли його тіло набуло людської подоби.

Він мовчки почав знімати одяг. Вікторія ж не відводила від нього погляду. Його рухи були впевненими, неквапливими. Спершу, коли Святослав скинув з себе футболку, її погляд із захопленням затримався на рельєфі його преса, а потім повільно ковзнув далі — до сильних рук і виразних м’язів. Хлопець усміхнувся, помітивши, як в її очах спалахнули іскри. Він різким рухом стягнув штани й ледь стримав сміх, коли Вікторія спокусливо прикусила губу.

Хлопець повільно наблизився до неї. У м’якому нічному світлі вона здавалася майже нереальною — тендітною і водночас загадковою. Її усмішка освітила обличчя, коли вона зустріла його погляд червоних очей. Святослав ніжно провів руками по її тілі, знявши з плечей куртку, у яку вона досі була закутана. Вона м’яко впала до її ніг на пожовклу траву.

Вікторія на мить зніяковіла, коли він оголив опіки на її шкірі, та його лагідний поцілунок змусив її забути про ці нав'язливі думки. Він обережно пригорнув дівчину до себе, а тоді, не поспішаючи, розстебнув застібку на її сукні. Відірвавшись від її вуст, хлопець подарував їй теплу усмішку, повну ніжності.

Святослав зробив крок назад. Вікторія інстинктивно притиснула руки до грудей, утримуючи сукню, щоб вона не зіслизнула остаточно, і розгублено глянула на нього.

— Ти боїшся, що нас хтось побачить? — з легкою усмішкою промовив він. — Тут навколо на п’ять кілометрів ні душі. Тим паче вночі.

Він тихо засміявся і спокійно рушив до озера. Дівчина не могла відвести від нього очей. Святослав повільно занурювався у темну воду, і що далі заходив, то більше хвилі ховали його неймовірне тіло. Коли вода сягнула вище пояса, він зупинився й гучно озвався:

— Я тебе чекаю. Ти ж не злякаєшся холодної води?

Вікторія зухвало усміхнулась. Повільно повернувшись до нього спиною, вона розстебнула застібку на сукні до кінця. Тканина м’яко зіслизнула додолу й лягла на пожовклу траву. Святослав завмер, милуючись видовищем, яке здавалося йому майже нереальним.

У темряві ніч вкривала їх, а світло молодого місяця ніжно окреслювало її силует, роблячи кожну лінію тіла ще досконалішою. Вона поправила своє довге чорне волосся, дозволяючи йому впасти хвилею на спину.

Сукня, що вже лежала на пожовклій траві, не передбачала носіння бюстгальтера. Тож на ній залишалась лише чорна білизна, яка ще більше підкреслювала її привабливість. Її напівоголене тіло здавалось Святославу найчарівнішим видовищем, яке він колись бачив у своєму житті.

Дівчина повільно почала знімати свої чорні трусики, від чого Святослав почав відчувати екзотичне задоволення. Нарешті вона повернулась обличчям до нього, легко відкинувши назад волосся, а місячне сяйво все сильніше освітлювало її красу.

Коли Вікторія зробила кілька кроків у воду, раптом почула тихий шелест над головою. З пожовклих листів верб сипались пелюстки троянд — білі, червоні та рожеві. Вони кружляли в повітрі, закручуючись у легких вихорах, обволікаючи її теплим сяйвом.

Місячне світло лагідно торкалось кожної пелюстки, вони наче мерехтіли, створюючи легкий блиск, що переливався на водній поверхні. За кілька секунд вона була повністю оточена цим барвистим потоком. Вікторія озирнулася навколо: по темній воді плавали пелюстки, а час від часу траплялись цілі троянди, що повільно обертались, немов у танці, створюючи відчуття, що саме озеро стало живою сценою чарівного балету.

Вікторія підняла на хлопця погляд, її усмішка зливалась з м’яким сяйвом пелюсток, що тихо кружляли над водою. Вона підійшла ближче і ніжно обхопила його за плечі — їхні тіла злились з магією озера, на мить здавалось, що світ навколо зупинився, залишивши лише тепло їхньої близькості та шепіт води.

— Я в житті не бачила нічого чарівнішого… — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі. — Дякую.

Святослав ніжно всміхнувся:
— Ти заслуговуєш, щоб під твоїми ногами були тільки квіти.

Він спостерігав, як пелюстки тихо кружляють навколо неї, огортаючи ніжним сяйвом і роблячи момент майже неземним.

Вікторія міцніше обняла його, губи їхні злились в тривалому, ніжному поцілунку. Він відчував, як її оголені груди м’яко прилягають до нього, його руки ковзали по її тілу, відчуваючи кожен вигин, що розпалював бажання й змушував губи прагнути ближче. А вода навколо них тихо колихалась, огортаючи їх холодним шовком.

Він підхопив її та посадив на себе, вона обхопила його ногами, не відриваючись від нього ні на мить. Пелюстки троянд тихо плавали навколо, немов розуміючи, що ця мить належить лише їм, наповнюючи озеро м’яким сяйвом чарівності. Вікторія все міцніше обнімала його, їхні губи продовжували зустрілись в довгому, ніжному поцілунку.

Святослав обережно підняв її й плавно занурився в неї. Вікторія відірвалась від поцілунку, з її вуст зірвався тихий вигук, сповнений солодкої насолоди. Її довгі кігті дряпали його холодні плечі, залишаючи криваві борозни, що одразу змішувались із темною водою озера. Вона впивалась в нього, і це ще більше розпалювало його жагу.

Хлопець прискорював ритм, усе сильніше занурюючись у її тіло, хвилі озера тихо здіймались навколо них, немов сама вода підкорялась їхньому шаленству.

Дівчина закинула голову назад, з її губ зірвався глухий стогін, що розчинився в тиші нічного берега. Холодна, бездиханна близькість здавалась ще гострішою — кожен дотик, кожен рух був наче удвічі сильніший. Її кігті розривали його шкіру, а він лише сильніше стискав її стегна, наче прагнув злитися з нею назавжди.

Вода пульсувала разом із ними, розлітаючись бризками при кожному його різкому поштовху. Їхнє злиття ставало диким танцем темних істот — холодних, без серця й дихання, але з вогнем у венах, який міг розтрощити будь-яку ніч.

Нарешті її тіло вщухало, та легкі тремтіння все ще пробігали по ній, немов відлуння насолоди. Вона безсиллям схилилась до нього, повільно впиваючись гострими іклами в його шию. Її стони зливалися з нічною тишею, а смак його крові лише розпалював жар пристрасті в її грудях.

Святослав ще сильніше пригорнув її до себе, притискаючи так, наче хотів розчинитися в ній остаточно. Її кігті все ще залишали сліди на його шкірі, а він сприймав цей біль як солодке підтвердження того, що вона належить йому.

Вода озера обіймала їхні тіла холодними хвилями, проте між ними пульсував зовсім інший вогонь. І в цю мить вони обоє знали — жодна сила не зможе розірвати того зв’язку, який народився тут, серед нічної темряви та шепоту води.

Її виснажене тіло здригалось в останніх хвилях насолоди, коли він кинув її на м’який берег, а сам одразу впав поряд, дозволяючи холодній землі забрати залишки напруги. Вони лежали на спині, зовсім поруч, торкаючись плечима, і безмовно дивились у темне небо, всіяне розсипом зірок. Ні подихів, ні серцебиття — лише безкрая тиша ночі, у якій їхня єдність звучала гучніше за будь-які слова.

Пелюстки троянд, що плавали на поверхні озера, тепер повільно сповзали з їх тіл, наче сама вода дарувала їм нічну корону пристрасті. Холодні краплі стікали по їхній шкірі, змішуючись із червоним відблиском трояндових пелюсток.

Вікторія повернула голову до нього, її очі сяяли в темряві. Її пальці торкнулись його руки — тихо, обережно, але так, немов вона закарбовувала цей момент назавжди. Він у відповідь переплів свої пальці з її.

Вікторія відчула щось холодне у своїх руках. Очі її трохи розширились, коли вона подивилася вниз і побачила старий, древній кинджал, який Святослав обережно поклав у її долоні. Лезо було темне, ніби виточене з нічної тіні, а руків’я вкривали витончені візерунки, що відлунювали енергетикою давніх часів.

— Це… що це? — спитала вона, відчуваючи, як холод металу проникає крізь шкіру.

Святослав нахилився ближче.

— Це подарунок тобі на день народження, — тихо промовив він. — Стародавній артефакт. Він належав моєму батькові. Тепер я хочу, щоб він був твоїм. Невідомо, що чекає нас попереду… А його лезо — срібне. Воно може захистити тебе.

Вікторія уважно обмацала руків’я, відчуваючи вагу й силу, що ніби вирували у ньому. Лезо блищало в місячному світлі, відбиваючи зірки, які безмовно стежили за ними з нічного неба.

Вона посміхнулася, поклала кинджал убік і повільно лягла на нього.
— Дякую, — тихо промовила, її усмішка була ніжною й грайливою.

Руки лягли на його плечі та вона швидко поглянула на нього:
— Знаєш… я б із задоволенням продовжила б тебе любити ще.

— Яка ж ти… шалена, — усміхнувся він, його погляд блищав розвагою.

Вона засміялась, і наступного моменту він легко перекинув її на спину, нависнув над нею і пристрасно увірвався в її губи, кожен поцілунок палаючий, об’єднуючи їх у єдиному пориві бажання.

***

Вікторія одягала свою смарагдову сукню, яка вже помітно пом’ялась. Повернувшись до Святослава спиною, вона тихо промовила:

— Допоможеш застібнути?

Вона відчула, як застібка почала повільно підіймається, а одночасно по спині проходили ніжні поцілунки, що підіймались все вище — по плечах і шиї. Вікторія закрила очі від приємних відчуттів і обережно запустила руки назад у його чорне волосся.

— Якби не світанок, що наближається, ми з тобою тут ще затримались, — прошепотів він.

Вікторія повільно повернулась до нього, посміхнулась і ніжно обняла за плечі. Її губи торкнулись його, даруючи м’який, лагідний поцілунок. Він відповів їй, його поцілунок став більш пильним і глибоким. Коли вона відірвалась, його очі горіли пристрастю, не відводячи погляду від неї.

— Ти мав рацію, коли казав, що я їм заважаю, — сумно промовила вона.

Посмішка Святослава одразу зникла з обличчя.

— Мені справді слід переїхати до вас у замок, — продовжила вона тихо. — Я так сильно трималась за людське життя… але щось у мене зовсім не виходить.

Святослав одразу зрадів, почувши, що Вікторія хоче переїхати.

— Полетиш зі мною додому, поки сонце не встало? Допоможеш мені зібрати одяг та підручники?

— Звичайно, — не приховуючи радості, промовив Святослав.

Він ніжно відкинув волосся, яке впало їй на обличчя, і ніжно поцілував її.

Якщо розділ вам сподобався — буду вдячна за лайк та додавання книги до бібліотеки)))