Раді Вас бачити!

Вікторія стояла в саду, вдягнена в легку зелену сукню, що гармонійно поєднувалась з навколишньою осінньою палітрою.

Сонце вже високо піднялось над деревами, ніжно зігріваючи землю своїми теплими променями. Жовтень дарував останню теплоту року: листя дерев сяяло золотом і червоним, а повітря було насичене ароматом спілого врожаю та свіжої землі.

Вона обережно зрізала яскраві осінні квіти — помаранчеві, бордові, глибокі фіолетові та ніжні жовті, великі й оксамитові, насичені кольорами осені — і акуратно складала їх у кошик. Кожен рух був спокійний і делікатний, немов вона торкалася чогось дорогоцінного.

Кошик поступово наповнювався барвами осені, а Вікторія, вдихаючи аромат свіжозрізаних квітів, відчувала легке щастя, спокій і єднання з природою. Сонце лагідно гріло її тіло, а ніжний аромат осінніх квітів огортав, створюючи відчуття повної гармонії та тепла.

Саме в цю мить Хелена вийшла до саду, глибоко вдихаючи свіже осіннє повітря. Вона була обгорнута легким пледом, а в руках тримала чашку гарячої кави. Коли її погляд впав на Вікторію, що копирсалась серед квітів, Хелена підійшла ближче з цікавістю.

— Що ти робиш? — спитала вона.

Напевно, її присутність трохи налякала дівчину: Вікторія здригнулась від голосу Хелени та зніяковіло підняла на неї очі.

— Пробач, я не хотіла тебе налякати… — прошепотіла Хелена.

Вікторія повільно піднялась з колін. Хелена не могла відірвати від неї погляду — вона здавалась чимось неймовірним, наче привидом із далекого минулого, що несподівано з’явився перед нею.

Її довге волосся було заплетене у дві коси, на ній сяяла зелена сукня, а в руках вона тримала кошик, наповнений яскравими осінніми квітами. І в цей момент вона була дивовижно схожа на Святозару. Звісно, риси обличчя були різними, але зараз Вікторія мала ту саму вроджену велич і особливу ауру, яка робила їх так подібними.

— Ти що? Що з тобою? Щось не так? — розгублено спитала Вікторія.

Вона дивилась на Хелену, у якої обличчя побіліло, а погляд завмер, немов її вразила блискавка.

— Не зважай, — тихо промовила Хелена, похитавши головою.

Вікторія підхопила кошик і понесла його на веранду. Хелена повільно вийшла за нею, тихо спостерігаючи. Мовчки стояла й не відводила очей від рухів дівчини.

Тим часом Вікторія акуратно розклала квіти по всій підлозі веранди. Вона ніжно розправляла їхні листочки, а потім розклала їх по кольорах. Потім дбайливо обрізала стебла, надаючи кожній квітці ідеальної форми. Кожен її рух був спокійний і продуманий.

Далі Вікторія обережно прикріпила до кожної квітки маленьку листівку:

«Запрошую на свій день народження — 13 жовтня 2017 року. Буду дуже рада бачити вас на святі, яке відбудеться у мене.

З повагою, Вікторія.

P.S.Кров — наша сила! Кров — наша боротьба!».

Кожне запрошення вона ніжно переплітала тонкими шовковими стрічками, створюючи мініатюрні бантики, які вигравали на сонці.

Кошик поступово наповнювався яскравими осінніми барвами, а квіти з запрошеннями виглядали ніби маленькі подарунки, готові принести радість тим, хто їх отримає.

— Може, тобі допомогти? — нарешті озвалася Хелена.

— Та ні, вже не потрібно, — з усмішкою відповіла Вікторія, озираючись на завершену роботу.

Вікторія занесла кошик із квітами до будинку й обережно поставила його біля вхідних дверей. Кинувши погляд на годинник, вона зрозуміла, що часу майже не залишилось, й поспішила нагору, у свою кімнату.

Швидким рухом скинула з себе свою улюблену зелену сукню та майже відразу забігла до душу. Тим часом за вікном сонце повільно опускалось за обрій, огортаючи світ теплими відтінками заходу.

Тим часом Хелена сиділа у вітальні на дивані. Вона обняла коліна руками, схилила голову на них і застигла в нерухомості. Погляд її застиг в одній точці перед собою, а думки поволі занурювалися у світ спогадів.

Вже стемніло, кімната поринула у темряву. Раптом вона почула, як вхідні двері тихо розчинилися, і в оселю ступив один із вампірів. Хелена затамувала подих. Це був Максим. Його червоні очі миттєво знайшли її, вона завмерла від жаху.

— Вітаю тебе, червона пташко, — посміхнувся він, оголюючи гострі білі ікла.

Хелена так боялась, що не наважувалася рухатись. Їй здавалось, ніби серце зупинилось, холодний страх пробіг по всьому тілу.

У цей момент Вікторія стрімко спускалась сходами. На ній були чорні джинси, що підкреслювали стрункі стегна та ефектна чорна блузка.

— О, Максе, привіт! — радісно промовила вона.

Побачивши Вікторію вираз обличчя Максима миттєво змінився: червоні очі стали природно сірими, а суворе обличчя розпливлось у щиру усмішку, наповнену теплом і привітністю.

— Доброї ночі, — радісно промовив він.

Вікторія швидко підійшла до дзеркала біля входу й одразу закотила очі від невдоволення — сонце вже зайшло, вона не могла розгледіти свого відображення.

— Стільки всього ще потрібно встигнути, а часу обмаль… — сумно промовила вона, переводячи погляд на годинник.

— Все встигнемо, не переживай, — лагідно сказав Максим, не зводячи з неї очей.

Вікторія швидко накинула джинсову куртку, відкидаючи довге волосся назад, відкриваючи шию та обличчя. Максим, не відводячи погляду від неї, підхопив кошик із квітами.

— Якщо Вітя запитає, скажеш, що я сьогодні залишусь на ніч у замку Вогняного Крила, — ввічливо промовила Вікторія.

Хелена кивнула, уважно спостерігаючи за ними. Вона мовчки стежила, то поглядом знаходячи Вікторію, то Максима, намагаючись розгадати їхні думки.

Раптом Вікторія підійшла до Максима й обережно взяла з кошика червону квітку. Вона простягнула її Хелені, лагідно посміхаючись і доброзичливо промовила:

— До ранку, бувай.

Хелена повільно простягла руку і прийняла маленький подарунок. Вона нічого не відповіла, просто стояла з широко відкритими очима, мовчки дивлячись на неї.

Вікторія та Максим вийшли на подвір’я, тихо обговорюючи щось, посміхаючись і жестикулюючи.

Хелена спостерігала за ними з вікна, не зводячи з них очей. Потім вони обережно поклали кошик із яскравими осінніми квітами на заднє сидіння машини й поїхали, залишивши за собою тихий шелест листя.

Лише після цього Хелена нарешті розгорнула листівку й уважно прочитала її:

«Любі, Віктор та Хелена.

Запрошую на свій день народження — 13 жовтня 2017 року. Буду дуже рада бачити вас на святі.

З повагою, Вікторія».

Після того як Вікторія поїхала з Максимом, Хелена не відходила від вікна. Ніч тихо вкривала сад темною завісою, а прохолодне повітря приносило запах вологого листя.

Вона стояла там ще кілька годин, серце трохи стискалось від очікування, а очі не відводила від порогу.

Коли Віктор нарешті повернувся додому і зайшов у вітальню, його одразу зустрів спокійний, але сумний голос Хелени.

— Ти сьогодні пізно, — промовила Хелена.

— Сьогодні була дуже важлива зустріч із новими клієнтами, — втомлено відповів Віктор.

Він озирнувся навкруги, вслухаючись у тишу.

— А Віка вдома?

Хелена підняла на нього невдоволений погляд і насупила брови.

— Тільки вона у твоїх думках? Більше ні про кого ти не можеш думати? — її голос став гучнішим.

Віктор проковтнув роздратування, нічого не відповівши. Він лише мовчки дивився на Хелену. Вона склала руки на грудях і важко зітхнула.

— Вікторія поїхала з Максимом, — промовила вона.

— З Максимом? — здивувався Віктор.

— Вона цілий день зрізала квіти у садку, обгорнула їх у запрошення та разом із Максимом кудись їх повезли, — швидко промовила Хелена.

Віктор тихо посміхнувся.

— Святослав буде щасливий, коли дізнається, що у неї з Максимом свої справи.

Хелена продовжувала насуплюватися, випромінюючи злість, яку важко було приховати.

Вона вказала на стіл, де лежала червона квітка, і тихо промовила:
— Це вона нам передала.

Віктор підійшов, взяв квітку та уважно почав читати листівку. Хелена не відводила очей, спостерігаючи за тим, як його погляд ковзає по рядках. Коли він дочитав, на обличчі з’явилась посмішка — і це не могло не дратувати її ще більше.

Хлопець посміхнувся, підіймаючи очі на Хелену:
— Віка дуже радіє своєму дню народженню, адже після нього буде зустріч із Білим Братством. Вона дуже надіється, що незабаром нам дадуть Прощення.

Хелена важко зітхнула. Віктор обережно поклав квітку на стіл і підійшов до неї. Він ніжно обійняв її, заглянувши в її блакитні очі.

— Ну що не так, пташко? — лагідно промовив він, нахиляючись для поцілунку.

Але Хелена одразу відвела голову, не дозволяючи йому себе поцілувати.

— Майже весь час ти проводиш з нею, а коли її немає, ти постійно прагнеш говорити лише про неї, — жалібно промовила вона.

— Не правда, — посміхнувся Віктор, міцніше обіймаючи її. — Зараз ми наодинці, і я хочу бути тільки з тобою.

Він ніжно накрив її губи своїми. Хелена відчула всю ніжність цього поцілунку, і поступово він ставав усе глибшим і пристраснішим.

Віктор міцніше обіймав її, ніби хотів передати всі свої почуття одним лише дотиком. Його поцілунки повільно спускалися по її шиї, і вона відчувала його дихання на своїй шкірі.

— Я хочу тебе, моя пташко… — прошепотів він їй на вухо, задихаючись від пристрасті.

Хелена закрила очі від задоволення, її руки потягнулися до нього, міцно стискаючи його за плечі. Серце билось швидко, а дихання стало частішим, відчуваючи його тепло й близькість, вона хотіла залишитися в цьому моменті назавжди.

Він провів долонею по її плечах, обережно оголюючи шкіру. Хелена відчула, як його руки ніжно ковзали по її грудях, м’яко стискаючи їх. Вона ще сильніше притиснулась до нього, закинула голову назад і не стримала тихий вигук від насолоди.

— Хелено, я кохаю тебе, — прошепотів він їй.

Вона різко розплющила очі, її дихання перехопило, тіло здригнулось від гніву. Злість вирвалась назовні: нігтями вчепилась у його плече й різко відштовхнула його від себе, закричавши:

— Що? — на її очах блищали сльози. — Що ти сказав?
Віктор збентежено дивився на неї, не розуміючи, що з нею сталось.
— Я… я сказав, що кохаю тебе, — тихо й розгублено промовив він.
— Ти сказав не це… — мотала вона головою.

Дівчина підіймала верх рукава своєї сукні, намагаючись прикрити груди та плечі.

— Ти щойно вимовив її ім’я! — закричала вона, голос тремтів від обурення й болю.

— Хелено, що ти таке говориш? — Віктор не міг повірити власним вухам. Він завмер, зводячи на неї свій розгублений погляд.

Хелена обняла себе руками, її тіло тремтіло, а грудна клітка задихалась від сліз.

— Чому ти так зі мною? — крізь схлипування вимовляла вона. — Навіщо ти так мучаєш мене? — кричала вона, відходячи назад.

Віктор повільно наближався, його голос був тихим і лагідним:
— Хелено, кохана, вислухай мене…

Він простяг до неї свої руки, але Хелена, кричачи з усіх сил:
— Не чіпай мене!

— Тобі потрібно зараз заспокоїтись… — продовжував він, не здаючись і крок за кроком наближаючись до неї.

— Не розмовляй зі мною, як із божевільною! — ридала вона, відчайдушно відштовхуючи його і тікаючи вгору по сходах.

Віктор залишився сам, стоячи в тиші й осмислюючи, що щойно сталось. А його серце стискалось від болю і безпорадності.