Раді Вас бачити!

Вікторія та Максим рухались нічними вулицями, мов два хижаки, що йдуть крізь живу темряву. Тіні навколо ніби дихали й шепотіли, часом наступаючи на них, часом відступаючи, немов боячись чорного блиску їх тіл. Їхні очі палахкотіли червоним, а рухи були точними й смертельно впевненими. Темрява тяглась до них, але не могла поглинути; натомість здавалось, що сама вулиця підпорядковується їхній волі, ковзаючи та згинаючись під їхні кроки. Кожен звук, навіть тихий подих вітру, здавався попередженням: ці мисливці не лише йдуть, вони вже тут.

Раптом вони помітили ще одного вампіра, що тихо ковзав провулком. Він був такий же хижак, як вони — високий, мускулистий, з поставою, що випромінювала сувору мужність. Його обличчя здавалось вирізаним із темряви, а червоні очі блищали, неначе попереджаючи про небезпеку.

Та щойно він помітив Вікторію, вся суворість миттєво розтанула. Очі, що недавно палахкотіли червоним, стали зеленими, а на губах з’явилася щира, дитяча усмішка. Здавалося, що його могутня аура, повна сили й загрози, м’яко згасла, поступившись радістю. Він крокував до неї легко й швидко, навіть тіні провулка, що раніше намагались поглинути його, відступали, неначе шануючи його бажання. Атмосфера навколо напружувалась, але водночас відчувалась особлива ніжність у його очікуванні — поєднання хижого мисливця і того, хто знайшов щось безцінне.

Як тільки він наблизився, одразу обійняв її, притискаючи до себе з такою ніжністю, що сам Максим насупив брови від легкого здивування. Він тримав її в обіймах довше, ніж можна було очікувати, і коли нарешті відпустив, Вікторія привітно посміхнулась, відчуваючи приємне холодне тепло й радість від цієї зустрічі.

— Кров — наша сила! — промовила вона.

— Кров — наша боротьба, — радісно відповів Стефан. — Дуже радий тебе вітати! Я так давно тебе не бачив… Чув, що всю весну ти займалась навчанням і навіть здавала академічну різницю, щоб повернутись до своєї групи. Це правда?

— Так, це правда, — посміхнулась Вікторія. — Через вигнання мені довелось кинути навчання. Ти навіть не уявляєш, як я раділа, коли знову поринула у цю приємну суєту університетських буднів.

— Ти справді віриш, що Біле Братство зцілить тебе і ти знову станеш повноцінною людиною? — спитав він із легким сумнівом.

— Так, звичайно! — радісно вигукнула Вікторія. — Так й буде!

Стефан мовчки похитав головою. Думка про те, що Вікторія знову стане людиною і водночас перестане бути Покликаною, не приносила радості ні йому, ні іншим вампірам. Проте ніхто навіть не наважувався сказати їй про це в очі.

Нарешті Стефан помітив Максима, який незадоволено дивився на нього, ніби той геть забув про його присутність. Він швидко оглянув хлопця з голови до п’ят і лише тоді помітив у його руках велетенський кошик, наповнений квітами.

— Скажи чесно, Максе, це ти влаштувався садівником у нічну зміну? — пожартував він.

— Ну, хтось же має приносити дамам квіти, поки ти полюєш на їхніх кавалерів, — спокійно відповів Максим, піднявши брову й гордо випрямившись.

Стефан розсміявся, занадто голосно для нічного міста, навіть поплескав його по плечу. Максим удав серйозність, але в кутиках його вуст майнула ледь помітна посмішка.

Вікторія, не витримавши, засміялася дзвінко й щиро — і від цього напруга розчинилась, ніби між ними щойно розцвів ще один букет. Вона обережно взяла з кошика яскраву квітку, до стебла якої була прикріплена витончена листівка-запрошення, й, ніби даруючи щось дуже особисте, простягнула її Стефану.

— Скоро мій день народження, — лагідно промовила вона. — Буду дуже рада, якщо ти прийдеш.

Стефан розгублено кліпнув очима, немов ця мить розчинила його звичну суворість. Він узяв квітку з особливою обережністю, ніби тримав скарб.
— Звичайно… обов’язково, — сказав він, в його голосі вчувалося щось більше, ніж проста згода. — Це так зворушливо… Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє був на чиємусь дні народження. Але твоє, Вікторіє, я не пропущу.

Коли вони попрощались зі Стефаном, Вікторія й Максим знову рушили нічним містом. Вулиці сяяли холодним світлом ліхтарів, а тіні будинків продовжували відступати перед їхньою ходою. У руках у Максима залишався кошик, наповнений яскравими осінніми квітами.

Вони виглядали дивно й чарівно водночас: два нічні мисливці, що замість страху несли з собою барви та аромат осені. Кожному вампірові, що траплявся їм на шляху, Вікторія простягала квітку. Червоні очі тих, хто отримував цей незвичний дар, на мить сповнювалися подивом і теплом. І навіть найсуворіші обличчя розцвітали короткою усмішкою.

Місто здавалось трохи світлішим — ніби самі квіти розганяли тьму, а їхній аромат дарував нічним хижакам крихітну ілюзію людського життя, якого вони давно були позбавлені.

Вікторія та Максим залишили місто і вирушили до замку Вогняного Крила.

***

Щойно члени клану переступили поріг після нічного полювання та зайшли у залу, у замок одночасно ввійшли Вікторія та Максим. Їхня поява відразу притягнула увагу всіх присутніх.

На кроки за спиною вампіри відреагували миттєво. Коли вони обернулись, перед ними стояла Вікторія з кошиком у руках, а позаду — Максим.

— Вікаааа! — радісно вигукнула Росана.

Вона кинулась до неї та міцно обійняла.

Вікторія щасливо посміхнулася і відповіла обіймами.
До них підбігла Зореслава, легенько відштовхнула Росану від Вікторії й також міцно обійняла подругу.

— Дуже рада тебе бачити! — промовила вона з радістю.

Дівчата сміялись й далі обговорювали щось своє. У цей момент Максим відчув, як чиясь сильна рука схопила його за плече й різко потягла у дальній кут зали. Він обернувся й зустрівся поглядом зі Святославом, чиї червоні очі палахкотіли, немов жарини, прожигаючи його наскрізь.

— У жодному разі не повірю, що ти зустрівся з Вікторією випадково, — проричав Святослав крізь стиснуті зуби.

— Та заспокойся ти, — розгублено кинув Максим. — Вікторії просто потрібна була допомога. От я й викликався…

— З якого це дива? — ще більше розлютився Святослав. Його пальці стиснули виворіт куртки Максима так, що тканина затріщала. Максим лише злегка усміхнувся, хоча пальці його рук напружено стиснулись.
— Бо я не звик відвертатися від тих, хто потребує.

— Ану тихо, — втрутився Лука, владно поставши між ними. — Тут не місце для суперечок. Максим усе зрозумів і більше не буде фліртувати з чужими дівчатами. Правда?

— Я й не фліртував, — спокійно відповів Максим. — Я й не збирався переходити чужі межі. Просто хотів допомогти.

В очах Святослава промайнуло щось темне, але він повільно розтиснув пальці. Напруга зависла між ними, наче тонкий лід, готовий тріснути від найменшого руху.

У цю мить до них підійшла Вікторія. Хлопці, помітивши її, одразу розступилися, ніби нічого й не сталось.

— Що тут у вас? — запитала вона з легкою цікавістю.

— Та нічого серйозного, лише невеличкі секрети, — невимушено усміхнувся Лука.

Погляди хлопців майнули в бік Зореслави та Росани. Дівчата стояли трохи осторонь, тримаючи в руках квіти й уважно перечитуючи запрошення. Вони щось жваво обговорювали між собою, їхні обличчя світились щирою усмішкою.

Лука намагався зберігати привітну усмішку, краєм ока стежачи за Святославом. Той стояв похмуро, мовчки переводячи погляд то на Вікторію, то на Максима.

Максим же залишався зовні незворушним, тримаючи рівний, спокійний вираз обличчя, ніби все, що відбувалося навколо, його зовсім не стосувалося.

Вікторія дістала з кошика останні три квітки й вручила першу Луці. Він узяв її з помітною зацікавленістю, вдивляючись у напис на листівці. Потім черга дійшла до Максима. Той прийняв квітку з показною впевненістю й навіть усміхнувся, ніби це була особлива відзнака.

— Дякую, що допоміг, — лагідно промовила Вікторія.

Лука одразу підняв погляд, ковзаючи ним між ними. Його увага зупинилась на Святославі, що стояв осторонь. Той зберігав зовнішній спокій, але в його напруженій постаті відчувалася стримана буря. Побачивши, як Максим сяє від власної гордості, Святослав лише міцніше зімкнув губи й промовчав.

Вікторія повернулась до Святослава й дістала останню, найпишнішу й найгарнішу квітку. Вона підняла очі й затримала на ньому теплий, щирий погляд. Лука швидко схопив Максима за рукав і потягнув його до дівчат.

А в цю мить Вікторія повільно простягнула квітку Святославу й тихо мовила:
— Ти головний гість, якого б я хотіла бачити на своєму святі.

Святослав прийняв квітку й м’яко обійняв Вікторію, притягнувши ближче до себе. В його рухах не було різкості — лише тиха сила й бажання утримати її поруч. Вікторія обхопила його плечі й притулилась, немов шукаючи в його обіймах спокій.

Протягом кількох годин вампіри по-дружньому сиділи у головній залі замку. Атмосфера була спокійною й затишною: хтось перемовлявся жартами, хтось просто слухав.

Дівчата зацікавлено розпитували у Вікторії про навчання. Вона, ніби розкривши перед ними цілий світ, із захопленням розповідала про те, як відновилась в університеті, як наполегливо складала академічну різницю й майже все літо провела серед книжок та підручників. Зізналась, що спочатку сильно відставала від інших одногрупників, але не дозволила собі опустити руки. З початком вересня вона вже впевнено тримала темп і крокувала вперед на рівні з усіма.

Усі слухали Вікторію із щирим захопленням, уважно ловлячи кожне слово. Коли вона закінчила, дівчина сама поцікавилась, як у них справи. Тоді слово взяли Лука та дівчата. Вони почали ділитися своїми історіями з недавніх вилазок: то жартували про курйозні випадки, то з гордістю згадували перемоги над убивцями й грабіжниками. У їхніх голосах звучала впевненість — вампіри виконували благородну місію, очищаючи цю землю від нечестивих і надаючи їй хоча б трохи спокою.

Максим, що вмостився якнайдалі від Вікторії, раз по раз ловив на собі пильний погляд Святослава. Той спостерігав за ним із холодною підозрою, час від часу переводячи очі з нього на свою дівчину. Максим намагався тримати спокійний вираз обличчя, проте всередині кипів від обурення через надмірні ревнощі з його боку.

Під час розмови Вікторія не раз відчувала на собі пильний, незадоволений погляд Святослава. Він сидів мовчки, не промовивши й слова, та не зводив очей із неї.

Тим часом за вікнами починало світати. Перші ніжні промені сонця пробивались крізь щільно завішані темні штори й закриті ставні, ніби обережно торкаючись замку своїм теплим сяйвом.

Вікторія підняла очі й зустріла загадкову посмішку Святослава. Не промовивши ані слова, він повільно рушив угору сходами, залишаючи за собою відчуття таємничості. Коли його постать розчинилась у напівтемряві коридору й інші вампіри один за одним почали розходитись по замку. Вікторія ж одразу підвелась й рішучим кроком попрямувала до покоїв Святослава.

Ми з вами вже зустрічались зі Стефаном — і ось він знову з’явився перед нами. Не забувайте цього персонажа, адже він обов’язково ще проявить себе в наступних книгах циклу. І відіграватиме дуже важливу роль у любовних стосунках… Але з ким саме — це поки що великий секрет (лише підкину вам маленьку підказку: це точно не Вікторія).

Я впевнена, що історія його кохання вас справді вразить, адже я підготувала для вас великий сюрприз.

Дуже дякую, що залишаєтеся зі мною і продовжуєте читати мій твір.

Для мене це дуже багато означає.

Щиро дякую тобі, читачу )))