Спочатку:
На сторінку книги
Шехзаде Джихангір знаходив радість у турботі про кохану, дбаючи про те, аби його фаворитка Деніз Хатун цілковито одужала від тієї злощасної отрути. З кожним днем її прекрасне личко набиралося рум'янцю, а очі випромінювали сяйво, подібно до зір. Однак юнака досі хвилювало одне питання: «Яку долю собі бажає Деніз, дівчина, що так закохана у свою Батьківщину і так очікувала повернення на її простори?». Останнім часом прекрасна Хатун не прохопилася ні словом у присутності принца щодо рідної домівки, однак він відчував тягар на її серці. Вирішивши відпустити пташку на волю з надією, що вона залишиться, Джихангір віддав необхідні накази вірному Бунджуку. За кілька днів ага повернувся з доповіддю:
— Шехзаде, все, як ви наказували, готово. Я відправив гінців у Венецію, вчора ввечері вони повернулися назад. Батьки Деніз Хатун вціліли, вони відбудували маєток. Батько-купець більше не виходить в море, сумує за донькою. Ваш лист їм передали, ось відповідь. Крім того, мої люди знайшли все необхідне. Деніз Хатун сяде в карету біля Мармурового павільйона і відправиться в порт. Там пересяде на корабель і помчить ним аж у рідне місто. Охорона супроводить її до батьківського дому. Скрині з вашими подарунками вже в кареті... Деніз Хатун ні про що не знає, але щось запідозрила, бо ще вчора питала мене, які такі накази я виконую. Я сказав, що це стосовно підготувань до походу.
З сумним обличчям і важкою душею Шехзаде слухав свого слугу, а під кінець його розповіді взяв у руки листа та стримано нагородив агу мішечком золота за виконану роботу.
— Дякую, Бунджуку. Ти добре послужив мені. А тепер іди...
Як тільки ага зник, Джихангір важко сів у крісло, задумано підперши голову рукою. Що ж він творить? Свідомо навіки відпускає ту, за якою сумує навіть тоді, коли вона на мить виходить до гардеробної, щоб переодягнутися. В цю саму мить Деніз обідала з Хюррем Султан, яка одразу прийняла фаворитку сина і поставилася до неї вкрай дружелюбно. Адже все так могло б бути добре, якби він сам не влаштовував собі проблем. Та що вдієш, коли справедливе серце принца мріє, щоб поруч з ним були з власної волі, а не через примус. Тому й дарував коханій волю, тому й підготував їй повернення додому, тому й досі не заходив далі, ніж невинні поцілунки... Хіба ж таке видано? Ні, але навіщо забувати про свої почуття, аби лиш про правила пам'ятати? Маячня якась — навіть реченням не назвеш...
Погляд карих очей упав на скручений папір, який стискали руки. Розгорнувши його, красень прочитав наступне:
«Вельмишановний Шехзаде Джихангір Хазрет Лері! Ваш лист світлим променем щастя повернув життя в убиті горем батьківські серця. Я — батько тієї, про кого Ви принесли звісточку. Кеті, моя маленька донечка, жива і здорова — хіба можна бажати кращого? А Ви подбали про мою дитину, нашу із дружиною вдячність не виразити словами. Ми довіку молитимемося за Вас Всевишньому. Нам важко повірити, що наша донька опинилася в самому серці Османської імперії і оселилася у душі великого Шехзаде Султана Сулеймана. Але Ваша історія вразила наші серця... Те, що Ви змогли подолати хворобу завдяки наполегливості і вірі нашої Кеті — знак долі. Більше за все на світі нам хочеться знову побачити кровинку, обійняти її, але вона вихована правильно, тому навряд захоче покинути Вас. Я як батько, а Єлизавета як матір благословляємо її і підтримуємо. Будьте благословенні і Ви, Ваша Високосте Шехзаде Джихангір Хазрет Лері! Ми ніколи не забудемо Вашої доброти! Бережіть нашу доньку, вона сильна і смілива — це правда, однак серце має чисте і любляче.
З вдячністю і повагою, купець Рудольф».
Сховавши лист у руці, Шехзаде ледь усміхнувся самому собі з безглуздості ситуації, що склалася. Саме в цю мить у покоях пролунав стукіт, а на порозі з'явилася чарівна Деніз. Присівши в поклоні, а затим підійшовши до коханого, вона здивовано поглянула йому в очі.
— Мій Шехзаде, що сталося? Ти якийсь задуманий...
— Прогуляймося, Деніз? Поговоримо... Ходімо...
— Ми пройшли довгий шлях, — розпочав свою промову Шехзаде, крокуючи садом поруч з коханою. — Шлях, який би я ніколи не подолав без тебе. З самого початку ти добровільно поклала на себе обов'язок допомогти мені. Натомість я дещо тобі пообіцяв... Ти виконала свою частину умови, мої болі відступили, а якщо й ні, я все одно вже не буду таким, як раніше. Тепер моя черга виконати свою обіцянку.
— Що ти хочеш сказати? — тривожно перебила красеня юнка.
— Я маю новини від твоїх батьків. Вони живі і в доброму здоров'ї... Вони чекають на тебе... — важко зітхнув принц.
— Тобто? Ми поїдемо у Венецію? — округлила очі від подиву чорнявка.
— Досі ми йшли однією стежкою життя, Деніз. Але сьогодні опинилися на роздоріжжі... Мені треба сюди, до Мехмета, кохана. Я потрібен йому як брат... Ти ж маєш право вирішувати сама свою долю. Я все організував. Сьогодні ввечері ти можеш сісти у карету, яка чекає на тебе біля Мармурового павільйона, і приїхати в порт. Там пересядеш на корабель і помчиш прямісінько у Венецію. Мої люди супроводять тебе і передадуть у руки батьків. Не хвилюйся, все абсолютно безпечно. Золото і подарунки вже в кареті як моя вічна вдячність. Але тобі не обов'язково покидати мене. За твоїм бажанням ти можеш залишитися тут, зі мною... Це твій вибір... Що б ти не обрала, я і твої батьки підтримаємо і зрозуміємо... Хочеш прочитати лист, який твій батько надіслав мені?.. Візьми...
На очах красуні з'явилися сльози. Важко передати її радість, що повернення додому можливе, і водночас біль, бо тоді вона навіки втратить свого Джихангіра. Взявши в руки папір з почерком дорогої людини, чорнявка не втрималася і гірко заплакала. Так, їй безмежно не вистачало батьків. А ще вона була дуже щасливою чути, що вони врятувалися від нападників... Але ж Шехзаде... Як його залишити і чи можливо потім жити зі спогадами? Чи не краятиметься її серце, коли залишить єдину людину, яку вона так сильно кохає? Він же відійшов, аби дозволити улюбленій побути самій, щоб зібратися з думками. Спостерігаючи за нею здалеку, принц по-своєму зрозумів її сльози, отож за кілька хвилин проковтнув свої згаслі мрії і наблизився до неї, а затим міцно обійняв її.
— Не плач... Прошу тебе, не плач, кохана... Обіцяю, ти зовсім скоро побачиш батьків. Ходімо, приготуєшся в дорогу...
— Але ж, Джихангіре? Як же я залишу тебе? Як ти будеш сам? — витираючи сльози, стиха запитала дівчина.
— Не хвилюйся про мене... Ти вже зробила так багато. Дбала, оберігала, ти врятувала мене з неволі моїх страхів. Тепер врятуй себе. Я відпускаю тебе, відпусти і ти мене... Ти не мусиш залишатися поруч із таким, як я. Ти — це весна, невгамовна пісня соловейка. Золота клітка — не твоє, тобі потрібна воля. Звільни себе, іди туди, де хоче бути твоє серце... — він посміхався, говорив впевнено і чітко, старанно приховуючи, як обливається його серце кров'ю.
— І як же мені зробити цей вибір, Джихангіре? Це так пекельно важко... Я так хотіла повернутися додому, а тепер одна думка, що ніколи тебе не побачу, лякає мене...
— Прислухайся до свого серця, воно порадить... — легко всміхнувся принц, а потім лагідно пригорнув фаворитку, яка заливалася новою порцією сліз. Шехзаде ніяк не міг збагнути увесь розкол свідомості дівчини, не міг уявити, що відчуває відірвана від дому пташка, як крається їй серце, бажаючи поділитися на дві рівні частини... Він не міг знати її думок, але щиро бажав допомогти, полегшити страждання. Видихнувши, юнак стиха мовив:
— Кохана моя... Мій промінчику світла, така чиста і невинна... Ти не повинна так хвилюватися... Я допоможу тобі зробити цей вибір, якщо тобі так важко. Якщо твої мрії живуть там, то ти маєш поїхати. Не плач, не хвилюйся... Я ніколи не забуду тебе, берегтиму в своєму серці і чекатиму, якщо захочеш повернутися. Я не хочу, щоб ти все життя почувала себе рабинею правил. Дбати про інваліда... Хіба така твоя доля? Зовсім ні, я не дозволю тобі загубити свою молодість... Ти маєш покинути мене, поїхати на волю і віднайти своє втрачене щастя... Будь ласка, Деніз. Стань щасливою...
Відхилившись від грудей юнака, Хатун теж важко видихнула.
— Не смій так про себе говорити! — сварливим тоном зазначила вона.
— Не буду, але ж це правда... Я так хочу тобі щастя, Деніз. Це моє єдине бажання. Виконай його, прошу тебе...
На цьому й вирішили. В абсолютній тиші, прорізаній лише схлипуванням дівчини, вони прийшли у покої принца. Оскільки вже всі речі були в кареті (за них велася теж боротьба, оскільки Хатун відмовлялася брати дарунки до останнього), Деніз одягла дорожню сукню вишневого кольору та теплу накидку. Досі не вірячи у свої дії, вона, не прощаючись ні з ким, без усмішки на обличчі, наче уві сні, спустилася в сад разом із своїм Шехзаде.
— Настав час розлуки... — важко видихнув він і тут же через силу посміхнувся.
— Джихангіре, не припиняй лікування, благаю... Я писатиму тобі листи, добре? Ти лише відписуй. Хочу знати, як ти себе почуваєш... У мене таке дивне відчуття... Наче я не до кінця розумію, що відбувається... Якщо хочеш, я не поїду? — плутаючись у словах і думках, мовила красуня. Принц поцілував руку своєї майже колишньої фаворитки, ледь всміхнувшись. Як же хотілося йому крикнути: «Так, хочу! Не їдь! Залишися! Благаю! Я ж не можу без тебе жити!», натомість з його вуст злетіло тихе:
— Просто все сталося дуже раптово... Нічого, все буде добре. Авжеж, я відписуватиму. Будь щасливою, Деніз!.. Іди, щоб не спізнилася...
Чорнявка схвально похитала головою, залишивши на руці свого Шехзаде відбиток вуст і чола, а в душі — свій сумний погляд. Поклонившись ще раз, дівчина повільно підійшла до карети. Останній погляд, остання усмішка і сльоза... Карета рушила, а серця закоханих повільно згорали від болю... Тепер Джихангір більше не засуджував Мехмета, бо й сам, за великим рахунком, виявився не кращим у справах любові... Враз сильно заболіла спина, наче єдиний наркотик, який тримав здоров'я принца під контролем, був втрачений. Так насправді і було. Повітря забракло, а на очі накотилися сльози...
— Ти лише стань щасливою... — всоте стиха повторив юнак услід кареті і приречено додав: — Прощавай, моя Деніз... Кохана моя…
