Ранок дарував різні надії та різні думки усім мешканцям Топ-Капи. З першими сонячними променями Кеті, як і всі слуги палацу, приступила до виконання своїх обов’язків. Вона вже звикла до такого життя: зранку — прибирання, допомога досвідченим калфам у навчанні нових наложниць, потім різні доручення, а весь вечір — обожнюваному принцу.
Її серце було сповнене турботою і любов’ю до Джихангіра, до її левового шехзаде. Хоч Кеті і відчувала власну неповноцінність перед ним, але серце її билося гордістю за шлях, який вони пройшли разом. В очах Джихангіра вона читала відповіді на свої приховані запитання, і це змушувало її серце битися частіше. Якби лише її батьки були поруч… Вона уявляла, що вони б пишалися нею, і що вони б порадили: «Що робити?»
Та темні сили у вигляді злющої баш-кадини знову зазіхали на її примарне щастя. Серце Кеті холонуло від розуміння, що Джихангір у небезпеці, і ніхто не гарантував їй успіху — встигне вона розпізнати зло, врятувати свого принца. Але вона знала: іншого виходу немає. Шехзаде вірив їй, і вона не мала права підвести його.
— Кеті, допоможи мені! — раптово пролунав голос Мелек калфи, перериваючи її думки.
Кеті озирнулася і побачила, що стоїть посеред гарему. Вона намагалася згадати, як ноги привели її сюди, але усвідомила, що її свідомість цілковито поглинув принц. Крім нього, в голові та серці годі було щось шукати. Вона поспішила на поклик Мелек, допомагаючи калфі з наложницями, проте думки її залишалися з Джихангіром: як уберегти свій скарб, своє щастя, свого володаря душі? Ліпше було б померти, лише б його не чіпали…
— Що з тобою? Ти така замислена сьогодні… — добродушно посміхалася Мелек.
Кеті ледь ловила її слова, байдуже відмахуючись.
— Пусте. Чомусь не виспалася…
— Хто ж тобі заважав спати? — позаду почувся голос Айтюрк.
Кеті стиснула кулаки і зібрала увесь свій спокій. Ненависть до цієї жінки була такою ж сильною, як і до її пані.
— Сон страшний бачила, тому й не могла заснути до ранку, — тихо відповіла Кеті. — Наче пролетів над палацом чорний шуліка. Він хотів убити юного сокола. Рятуючись, сокіл потрапив у покої Шехзаде Джихангіра, а наш принц убив шуліку. Мені й Шехзаде Мехмет снився. Я бачила, як він викинув тіло шуліки далеко за межі палацу, де чорні хвилі Босфору поглинули його.
— Ну й сни тобі сняться, — посміхнулася Мелек, зовсім не здогадуючись.
Айтюрк, однак, занепокоєно зачовгала на місці. Вона знала Кеті надто добре, аби не зрозуміти прозорого натяку. На диво, вона нічого не відповіла, а миттю розвернулася й кудись помчала, мабуть, до своєї Султани. Кеті лише спокійно спостерігала: нехай іде. Вона не боялася цих підлих дочок Шайтана.
На подив дівчини, весь день минув спокійно. Ні Айтюрк, ні Лале не потрапляли їй на очі. Швидко впоравшись із роботою й навіть отримавши похвалу від Фахріє, Кеті поспішала до покоїв свого лева. Та тут сталося те, чого вона ніяк не могла передбачити.
— Куди це ти поспішаєш, Кеті калфо? — пролунав веселий голос Фахріє Хатун.
— Йду до Шехзаде Джихангіра, Фахріє. А що сталося? — тихо відповіла Кеті.
— Дарма ти біля нього крутишся. Ти — наложниця Шехзаде Мехмета. Хоч і служиш у гаремі, все одно вважаєшся його жінкою, його рабинею.
— Так, я знаю, Фахріє Хатун, — серце Кеті стиснулося. — Але я належу Джихангіру і більше нікому на світі!
— Стривай, не перебивай мене, — раптом насупилася скарбнича. — Можеш радіти, Хатун. Хюррем Султан ти сподобалася, і вона дарує тобі велику милість. Сьогодні вночі ти станеш фавориткою Шехзаде…
Очі Кеті розкрилися широко, мов срібні блюдця. Невже її молитви почуті? Невже вона стане офіційною фавориткою свого лева?
— Невже це правда, Фахріє Хатун? — не стримала вона подиву. — Ви поведете мене до Шехзаде?
— Такими речами не жартують, — суворо відповіла Хатун. — Це наказ самої Хюррем Султан. Йди в хамам, а потім повертайся в гарем: я накажу приготувати для тебе найкращу сукню. Маєш засліпити красою нашого принца… Іди, не барися!
Кеті ледве стримувала радість, коли крокувала до хамаму. Уявляла обличчя Джихангіра, його погляд і щастя, яке незабаром мала принести йому. Вона не була готова до близькості, але довіряла йому повністю. Вони проведуть ніч за розмовами, а на ранок Кеті стане його офіційною фавориткою.
Та її думки перервала Айтюрк. Зла мара, що озиралася, пройшла повз Кеті, тримаючи руки складеними біля пояса. Щось приховує? Кеті вирішила дізнатися. Крок за кроком вона пішла за нею, поки Айтюрк не зникла у покоях Лале. Кеті притиснула вухо до дубових дверей і почула:
— Ти принесла? — голос Лале звучав холодно.
— Ось… від такого ще ніхто не рятувався. Дуже сильна отрута раптової дії. Один шматочок — і його вже не врятують. Ніхто не здогадається, подумають на хворобу.
— Цить! — крикнула Лале. — Ще не вистачало, щоб почули… Використаємо Кеті?
— Це дівчисько закохалося, Джихангір досі живий! — прошипіла Лале. — Вона вчора якось дізналася і застерегла його. Тепер я не вірю цій дівчині, ми ще поквитаємося з нею…
Саме в цю мить за спиною Кеті пролунав голос Шах:
— Кеті Хатун? Що ти тут робиш?
Кремезна служниця силоміць втягла її в покої Лале і штовхнула так, що Кеті впала до ніг Султани.
— Вона підслуховувала вас, Султано! — боляче смикнула її Шах.
— Відпусти її, — холодно наказала Лале. — Це було зайвим, Кеті. Я й не збиралася нічого приховувати.
— Ти хотіла зробити з мене вбивцю! — вигукнула Кеті.
— Припни язика! Це твоя Султана! — шикнула Айтюрк.
— Вона ваша Султана, не моя! — випросталася Кеті. — У мене один володар — Шехзаде Джихангір!
— Ти всього лише жалюгідна рабиня, — холодно мовила Лале. — Твій Шехзаде вже сьогодні буде мертвим. На мене ніхто не подумає, а ти станеш вбивцею в очах усіх. Але якщо допоможеш мені — я врятую тебе і дам грошей на будиночок далеко звідси. Вирішуй: помрете ви обоє, чи ти житимеш?
— Тоді помремо обоє! — вигукнула Кеті. — Вбивай! Але знай: я і з того світу буду тобі мститися!
Раптом у двері постукали — на порозі з’явилася Фахріє.
— Кеті, що це таке? Я на тебе в гаремі чекаю…
— Вибач, Фахріє Хатун. Лале Султан попросила допомогти їй, — ледве дихаючи, відповіла Кеті.
Коли вони виходили, Лале прошепотіла їй на вухо: «Нічого, впораюся без тебе…». На очах Кеті тацю з отруєним лукумом винесли з покоїв. Серце її захолонуло.
Її повели в гарем, де наложниці почали готувати до хелвету. Золотиста сукня підкреслювала кожен вигин тіла, зачіска з діадемою сяяла, а Кеті була прекрасною зовні, але в душі панував розпач.
— Ну що, Кеті, готова? — запитала Фахріє. — Ходімо, Шехзаде Мехмет чекає…
Серце Кеті обірвалося. Хюррем Султан відправляла її не до Джихангіра… Поки вона буде там, Джихангір сам… Він міг з’їсти той лукум!
— Ні, Фахріє! Я не піду до Шехзаде Мехмета! — рішуче заперечила Кеті.
— Це ще чому?
— Я кохаю іншого! Кохаю Шехзаде Джихангіра!
Фахріє була невблаганною.
— Наказ є наказом. Ходімо, не пручайся…
— Нізащо! Краще смерть! — вигукнула Кеті.
Фахріє різко дала їй ляпаса. Наложниці хитро посміхалися, а Лейла нахабно сміялася. Щока пекла, але Кеті стояла на своєму:
— Ви можете вбити мене, але я належу лише Джихангіру!
— Ворушись, інакше кину в темницю! — гримнула Фахріє і штовхнула її до виходу.
Кеті вдала, що підкорилася. Та щойно вони вийшли з гарему, вона влучила мить і кинулася навтіки.
— Кеті! Ловіть її! — пролунало позаду.
Аги кинулися за нею. Один майже наздогнав, але вона відбилася й стрімголов полетіла сходами на поверх Династії. Сльози застилали очі, вона не пам’ятала, як опинилася біля дверей Джихангіра. На щастя, варти не було. Кеті влетіла всередину, зачинила двері й підперла їх власним тілом, важко дихаючи.
Шехзаде стояв біля вікна. Побачивши її у розкішній сукні, розхристану та в сльозах, він злякався по-справжньому.
— Кеті? Що сталося, рідна? Що з тобою? Ти тремтиш... Ти плачеш? — Джихангір божеволів від здогадок, намагаючись відсторонити дівчину від дверей і заключити у свої обійми. Вона ж справді тремтіла кожною клітинкою тіла, ледь стримуючи пекучі сльози. Та понад усе її хвилювало інше.
— Тобі приносили сьогодні лукум? — запитала вона тремтячим голосом, кволо стискаючи його дужі долоні.
— Так... Ось він... Я чекав на тебе... — знизав плечима принц, вказавши жестом на срібну тацю з солодощами.
— Ти з'їв щось? Хоч шматочок? — від напруги Кеті конвульсивно стиснула його руки, впинаючись нігтями в шкіру ледь не до крові.
— Ні, навіть не торкався. Хотів повечеряти з тобою... В чому річ, Кеті? Ти мене хвилюєш... — юнак намагався витерти сльози, що лилися водоспадами, але йому це явно не вдавалося.
— О Всевишній, ти почув мої молитви, дякую тобі! — радість заполонила її серце. Кеті вигукнула це так поривисто, що злякала красеня ще більше. Витративши залишки сил, вона відчула, як ноги більше не тримають її, і почала повільно сповзати по дверях.
Принц миттю зважив ситуацію та підхопив її на руки, наче легку пушинку. В його очах сяяв страх і ще дещо, від чого на душі дівчини раптом світлішало. Її очі знову сповнилися сльозами, коли пам'ять нагадала про нещодавні події. Дивно, що Фахріє досі не знайшла її. Однак, якби скарбнича шукала її тут, Джихангір опинився б у біді. Зловивши цю думку, венеційка почала поспішно вириватися з теплих рук коханого.
— Пусти, я маю втекти! Мені треба піти! — протестувала вона, однак юнак обійняв її ще міцніше, силою змушуючи схилити голову на його плече. Кеті обхопила його шию, не маючи сил стримувати ридання.
— Що ти говориш, мила? Я не пущу тебе і не намагайся тікати... Ти на ногах не тримаєшся. Зараз я вкладу тебе в ліжко, а ти все мені розповіси, добре? — заспокійливо шепотів він їй на вухо.
Від цього шепоту вона потроху заспокоїлася, почуваючись маленькою дитиною, яку хочеться пожаліти. Принц посадив її на ліжко, вкриваючи ковдрою, мов ляльку-мотанку. Потім подав склянку води і сів поруч.
— Я — небезпека для тебе, Джихангіре. Якщо мене знайдуть тут, тебе покарають! Ти маєш відпустити мене! — благала вона, хоча в душі бажала, аби він ніколи не відпускав її руки. Шехзаде уважно слухав, ледь усміхаючись, а потім ніжно взяв її обличчя в долоні.
— Дурненька... — один цей теплий шепіт змусив її затремтіти від солодкого щему. — Ти принесеш мені нещастя? Що за маячня? Не плач, я життя віддам за одну твою сльозинку. Відпустити тебе? Я ж лише знайшов тебе... Все життя я чекав, коли ти прийдеш і розділиш зі мною мої болі. І ти прийшла. Я не відпущу тебе, і мені байдуже до наслідків. Цю ніч ти проведеш тут.
З цими словами він зручно вмостився на подушках, притягуючи її до себе. Кеті всміхнулася і лягла йому на груди, слухаючи, як б'ється серце коханого. Він однією рукою обіймав її, а іншою грався з волоссям. Затишок і спокій заповнювали кімнату.
— Ну що? Що ти накоїла, моя Султано? Чийого коня хотіла вкрасти? Розказуй, — жартував він, намагаючись розрядити атмосферу.
— Вони хотіли мене віддати Мехмету... на ніч, — лаконічно відповіла дівчина, відчуваючи, як тіло Шехзаде миттєво напружилося.
— І ти...? — юнак не зміг закінчити фразу, голос його здався.
— Втекла. Я б не змогла, Джихангіре. Ніхто не торкнеться мене, крім тебе... Мене ловили, я подряпала агу і прибігла до тебе. Вибач, це була паніка. Ти в небезпеці, бо мене шукатимуть.
— Тут ніхто не посміє шукати, — прошепотів принц, палко цілуючи її волосся. — Я захищу тебе будь-якою ціною. Якби ти побігла не до мене, я б образився.
Джихангір дивився на неї з ніжністю. Його тішило, що Кеті залишилася вірною йому попри все.
— Я твоя, Джихангіре! Ніхто не переконає мене в протилежному, — прошипіла вона, згадуючи всі їхні пригоди: крадіжку коня, бійку в гаремі, стрибок із тераси. Все це зробило їх нерозлучними.
— Як я жив колись без тебе, моя войовнича сеньйоро? — шепотів він.
— Спокійно... — з сарказмом відповіла Кеті.
— Взагалі не жив, здається...
Він дбайливо підтягнув ковдру, щоб вона не замерзла, сам залишаючись на краєчку. Тоді Кеті, виплутавшись із свого «кокона», розкрила ковдру ширше і потягнула принца за рукав до себе. Вона вкрила його разом із собою і знову повернулася в його обійми.
— Але ж мені не холодно, — весело зауважив юнак.
— Я краще знаю, — посміхнулася вона. Але раптом згадала про Лале. — Джихангіре... ти маєш поставитися до цього серйозно. Це стосовно Лале. Вона сама зізналася мені... Вони хочуть твоєї смерті. Лукум отруєний. Лале боїться не за життя Мехмета, а за владу, яка може перейти до тебе. Вона впевнена, що ти вб'єш її сина за законом Фатіха. Ця жінка втратила розум.
Слова вразили Шехзаде, він аж пополотнів. Він важко сів на ліжку, підперши голову руками. Кеті сіла поруч, торкнувшись його плеча.
— Де ж її людяність? — тихо запитав він. — Я не хочу влади. Трон належить Мехмету. Все, що мені потрібно від брата — це ти. Чому вона захотіла вбити мене саме зараз, коли я нарешті ожив завдяки тобі?
Кеті міцно пригорнулася до його спини, намагаючись відігнати його сумні думки.
— Якого ще Мехмета? Що за дурня? — лагідно сварила вона його за сумніви. — Я твоя, чуєш? З тобою пройду через усе. Ти не вибір, ти — все, що в мене є.
Принц повернувся до неї і міцно обійняв.
— Я кохаю тебе... Ти моя, а я твій перед лицем Всевишнього. Моя Деніз...
— Називай мене так, коли ми самі. Це гарне ім'я, — попросила вона.
Вони знову лягли, міцно тримаючи одне одного. Джихангір обіцяв заховати її, відправити на Батьківщину заради безпеки, але Кеті навідріз відмовилася залишати його.
— Вже й ранок скоро, — прошепотіла вона. — Нам не вперше говорити всю ніч, але хотілося б поспати.
— Добраніч, мій Шехзаде.
— Деніз... Я кохаю тебе, — прошепотів він, засинаючи.
Кеті слухала його рівне дихання і згадувала слова Глінди про те, що він ніколи не одужає. Вона вирішила для себе: любитиме його будь-яким.
— І я тебе кохаю, — тихо відповіла вона, провалюючись у спокійний сон на його плечі.
