Спочатку:
На сторінку книги
Повітря було солодким і п'янким — зовсім не таким, як важкий дух лазарету, що місяцями тримав Мехмета у своїх обіймах. Сьогодні був перший день, коли лікарі дозволили Шехзаде залишити покої, і Глінда, не довіряючи його слабкості нікому іншому, сама супроводжувала його в глибину саду Топкапи.
Мехмет ішов повільно, спираючись на руку дівчини. Кожен крок давався йому з зусиллям, але він не відчував тягаря. Навпаки, близькість Глінди, тепло її руки та легкий аромат польових квітів, що завжди линув від її волосся, дарували йому сили, яких не могли дати жодні ліки.
Вони зупинилися біля фонтану, прихованого в затінку квітучих магнолій. Мехмет обережно присів на мармурову лаву і глибоко вдихнув.
— Я вже й забув, що світ може бути таким яскравим, — тихо мовив він, мружичись на сонці. — Здавалося, моє життя назавжди залишиться замкненим у чотирьох стінах.
— Світ не змінився, Шехзаде, — Глінда присіла поруч, розправляючи спідницю. У її рухах не було запобігливості, лише спокійна гідність. — Це ви змінилися. Ви пройшли крізь вогонь, а він завжди загартовує сталь. Тепер ви бачите те, повз що раніше проходили б, не озирнувшись.
Мехмет уважно подивився на неї. Вона не була схожа на наложниць, яких він зустрічав раніше. Ті намагалися спокусити його танцями, поглядами чи покірністю. Глінда ж розмовляла з ним як із рівним. Вона була для нього мудрим порадником, який не боявся вказувати на його помилки, і вірним товаришем, що пройшов із ним по самому краю безодні.
Проте саме зараз, коли промені сонця золотили її волосся, а легкий вітерець грався з пасмом біля її скроні, Мехмет відчув щось нове. Він усвідомив, що його вабить не лише її розум. Його серце калатало швидше від її випадкового дотику, а від її щирої, теплої посмішки в його душі розливався вогонь, сильніший за будь-яку гарячку.
— Ти дивовижна, Гліндо, — раптово мовив він, перебиваючи її розповідь про цілющі властивості весняних трав. — Ти стала для мене більше, ніж просто лікарем. Ти — мій спокій. Мій найближчий друг. І водночас... я не можу відвести від тебе очей.
Глінда зніяковіла, на її щоках з’явився ніжний рум’янець, але вона не відвела погляду. У цих блакитних очах Мехмет побачив відображення своїх власних почуттів — таку ж несміливу, але неминучу ніжність.
— Шехзаде... — почала вона, але він м'яко зупинив її, накривши її долоню своєю.
— Не треба титулів. Не зараз. Тут, у цьому саду, я — просто чоловік, який завдячує тобі життям. І цей чоловік починає розуміти, що не хоче бачити поруч із собою нікого іншого. Ти стала моїм усім, Гліндо. Ти — те повітря, яким я дихаю після довгої ядухи.
Він зрозумів: вона була тією жінкою, яку він шукав у своїх мріях. Рівна йому за силою духу, незалежна, горда і неймовірно приваблива у своїй природності. Саме тоді, під покровом магнолій, Мехмет усвідомив, що боротьба за його життя закінчилася, але почалася інша боротьба — за серце цієї дівчини, яку він більше ніколи не збирався відпускати.
***
Сьогоднішній день обіцяв бути таким же прекрасним, як і минула ніч. Джихангір не міг дочекатися вечора, коли його «лісова німфа» знову переступить поріг покоїв. Він готувався ретельно: обрав найкращий каптан, подбав про вишукану вечерю і приготував особливий подарунок — тонкий золотий ланцюжок із діамантом. Кожен його рух, кожне складення тканини, кожне вирівнювання келиха на столі були наповнені передчуттям зустрічі. Шехзаде сподівався, що таку дрібницю дівчині буде легко сховати в гаремі, і мимоволі посміхався своїй обережності.
Він стояв біля вікна, повільно попиваючи прохолодний щербет, прислухаючись до відлуння кроків у порожньому коридорі. Серце билося частіше з кожним шумом — навіть віддалений шелест тканини міг видатися сигналом. І ось — довгоочікуваний стукіт. Джихангір миттєво відчув хвилю радості і тривоги одночасно, і поспішив відчинити двері. Але на порозі замість Кеті побачив незнайому русяву дівчину.
— Ти хто? — його брови здивовано піднялися. Його очі блищали від хвилювання і легкого страху: чи все гаразд із Кеті?
— Мішель, я подруга Кеті, Шехзаде, — прошепотіла вона, озираючись навколо, ніби боючись, що хтось почує їхній секрет.
— Проходь, — сказав Джихангір, намагаючись стримати серце, що шалено калатало. — Що з Кеті?
Мішель передала записку й поспіхом розповіла про нагляд Фахріє Хатун. Джихангір, намагаючись зберегти спокій, відчував, як його руки тремтять від роздратування та безпорадності водночас. Він передав для Кеті ланцюжок і важко зітхнув, зачинивши двері. У маленькому клаптику паперу ламаною турецькою було написано:
“Мій Шехзаде, я не зможу приходити якийсь час. Не шукай зустрічі, я сама знайду тебе, як зможу. Подбай про Майсун Султан і бережи себе. Твоя Кеті".
Джихангір стиснув папір у кулаці. Його пальці побіліли, серце билося шалено, але разом із цим з’явилося чітке розуміння: настав час діяти. Він відчував, як на плечі лягає відповідальність за безпеку дівчини та долю сестри.
Того ж вечора Джихангір вирушив до покоїв своєї матері. Хасекі Хюррем Султан сиділа біля вогню, її обличчя втомлене, очі сповнені тривоги за Мехмета і майбутнє сім’ї. Полум’я відбивалося в її темних очах, роблячи погляд ще більш пронизливим.
— Валіде, я прийшов поговорити про Майсун, — почав він, сідаючи навпроти неї. Його голос був спокійним, але за ним відчувалася напруга: важливість моменту тиснула на плечі юнака.
— Про Майсун? Що з нею, сину? — Хюррем відклала вишивку, її пальці мимоволі стиснули тканину.
— Вона закохана, Валіде. Серце не обирає за правилами. Касим-бей — гідний чоловік, він відданий нашій династії. — Джихангір зустрів погляд матері, намагаючись передати всю серйозність ситуації.
— Джихангіре, ти ж знаєш закони палацу... — зітхнула Хюррем, її голос був сповнений турботи і легкого докору.
— Закони створені для людей, а не люди для законів, — твердо відповів юнак. — Якщо ми заборонимо цей союз, Майсун згасне, як свічка на вітрі. Або, що гірше, цим скористаються наші вороги. Ви знаєте, як Лале Султан шукає будь-яку зачіпку, щоб очорнити нашу родину в очах Повелителя. Якщо вона першою донесе про таємні зустрічі Майсун, це буде кінець для Касима і ганьба для сестри.
Хюррем пильно поглянула на сина, її очі наповнилися сумнівом і гордістю водночас. Вона бачила, як юнак, всупереч правилам, мислить стратегічно, наче досвідчений полководець.
— Ти хочеш, щоб я сама вмовила Султана на цей шлюб? — запитала вона тихо, але у словах відчувалася повага і розуміння глибини його наміру.
— Так, Валіде. Зробіть це як милість. Нехай це буде нагородою за вірність Касима. Тоді ми перетворимо таємну загрозу на міцний союз. Майсун буде вдячна вам до кінця днів, і ви матимете вірного зятя, який захищатиме інтереси моїх братів. — Джихангір відчував, як кожне слово викарбовується в повітрі з неймовірною важкістю, і відчував відповідальність за кожен крок.
Хюррем довгий час мовчала, дивлячись на полум’я. Потім м’яко торкнулася руки сина, і доторк був сповнений ніжності, підтримки та прихованої гордості:
— Ти маєш рацію, мій леве. Твій розум гостріший за будь-який меч. Я поговорю з Повелителем завтра ж. Майсун буде щаслива.
Поки Джихангір боровся за щастя сестри, Кеті опинилася в пастці. У гаремі йшло генеральне прибирання, і дівчина, скориставшись моментом, щоб змінити воду у відрі, вийшла в коридор. Її серце билося шалено, адреналін розливався по венах, а кожен звук відлунював, мов попередження: її помітять.
Раптом чиїсь міцні пальці закрили їй рота, схопили за руку й потягли в темний закуток палацу. Її тіло відреагувало миттєво: серце стрибнуло в горло, кров стукотіла у вухах. Вона штовхнулася, але сили були нерівні.
Піднявши очі, Кеті побачила перед собою Лале Султан. Тюльпанова пані стояла над нею, наче велична тінь, втілюючи ту владу, якою володіла Хюррем. Її погляд пронизував дівчину, і Кеті відчула, що навіть сміливість її духу повинна пройти ще одне випробування.
— Султано? Я не розумію... — прошепотіла Кеті, намагаючись тримати голос спокійним.
— Встань, Кеті Хатун. Пам’ятай, такі сцени зазвичай погано закінчуються, — процідила Лале, її очі блищали, наче отрута, і кожне слово відлунювало загрозою. — Пташечка нащебетала, що ти таємно спілкуєшся з Гліндою.
Кеті гарячково почала виправдовуватися, придумуючи історію про випадкову зустріч біля гарему та бажання використати дар цілительки для лікування Джихангіра. Її голос тремтів, руки стиснулися в кулаки, але вона стримувала паніку, залишаючись вірною своїй місії.
— Це була в підкова зустріч і в лише використати її задля Шехзаде, Султано! — опустила очі дівчина, майстерно приховуючи справжню причину своєї таємничості.
Лале наблизилася, її голос став солодким, мов отрута, і кожне слово оберталося навколо Кеті, наче павутиння:
— Я врятувала тебе від різок, Кеті. Ти в боргу. Якщо хтось дізнається про твої нічні походи до принца, тебе очорнять і виженуть. Тільки я можу тебе захистити. Від сьогодні ти доповідатимеш мені про кожен крок Глінди й виконуватимеш кожен мій наказ. Зрозуміла?
— Так, я зроблю все, що бажаєте, — смиренно прошепотіла венеційка, хоча в душі проклинала кожну секунду цієї розмови. Вона відчула холодне відчуження Лале, і одночасно зростаюче тепло рішучості у своєму серці — вірність належала лише Джихангіру, і ця гра в «подвійну шпигунку» ставала дедалі небезпечнішою.
Повернувшись до гарему, Кеті знову поринула в тяжку роботу під суворим наглядом Фахріє. А Джихангір, відчуваючи неспокій, все частіше виходив на терасу, намагаючись серед натовпу наложниць знайти поглядом свою «зіроньку», не здогадуючись, яку високу ціну вона платить за їхні короткі хвилини щастя. Його серце билося в очікуванні, а душа — у тривозі, невидимій для всіх, окрім самої Кеті.
