Спочатку:
На сторінку книги
— Фахріє, благаю! — голос Кеті тремтів, але в очах не було ні краплі каяття. Вона стояла з прямою спиною, мов сталева стріла, і навіть тремтіння рук не могло приховати непохитності її духу.
— Відповідай! — голос скарбничої прокотився ташликом, мов гуркіт грому, що розколює небо навпіл. Він проникав у саму душу, викликаючи холодний страх навіть у тих, хто в гаремі була звикла терпіти всі страждання. Наложниці притихли, затаївши подих, спостерігаючи за розправою, що ось-ось мала розгорітися.
— Я... не можу вам сказати, — ледь чутно, але вперто видихнула дівчина. Кожне слово давалося їй ціною неймовірного зусилля; її губи тремтіли, а серце билося шалено, ніби хотіло прорватися назовні.
Фахріє Хатун на мить заціпеніла від такої зухвалості. Їй здалося, що повітря навколо спалахне від гніву. Її очі, палаючи вогнем люті, вловили той самий вогник непокори, що робив Кеті особливо небезпечною.
— Що?! Ти смієш мовчати мені в очі? Безсоромна! Я попереджала тебе. Десять різок по п’ятах, щоб назавжди забула дорогу з гарему! — голос Фахріє звучав як удар батога, і навіть стіни здавалися відчувати силу наказу.
Кеті впала на коліна, сльози застелили їй очі, але вона не показала страху — лише рішучість. Її плечі тремтіли від болю і хвилювання, а руки стиснулися в кулаки. Вона знала: слабкість зараз була розкішшю, яку вона не могла собі дозволити.
За кілька хвилин посеред гарему розстелили матрац і принесли дошку. Кеті, усвідомлюючи, що втекти не вдасться, сама лягла на розп’яття. Її тіло напружилося, а серце билося настільки голосно, що здавалося, воно буде чутися через весь палац. Скарбнича не знала правди — вона карала ту, хто став єдиною радістю для шехзаде Джихангіра, і це додавало ще більшої сили в таємниці Кеті.
Навколо зібралися наложниці. Деякі спостерігали з жалістю, інші — з явною заздрістю.
— Де ж твій принц? Чому не рятує? — шипіли заздрісні голоси, намагаючись підірвати рішучість дівчини.
Кеті лише міцніше зціпила зуби. Кожна різка, що розсікала повітря і з силою опускалася на її тіло, була випробуванням її волі. Вона не скрикнула. Лише нігті вп’ялися в долоні до крові, а в думках був лише образ Джихангіра: його страждання, його потреба в ній. Вона не дозволяла собі слабкості, бо знала, що вірність має свою ціну.
Катування перервав гучний голос аги:
— Увага! Лале Султан!
Тюльпанова пані увійшла до ташлику звичною гордою ходою, а за нею ледь встигала захекана Айтюрк, яка вчасно принесла звістку про біду. Її очі блищали тривогою, але й упевненістю — вона знала, що зараз усе може змінитися.
— Що тут коїться, Фахріє? — суворо запитала Лале. Її голос був тихий, але в ньому відчувалася непорушна влада, яку не можна ігнорувати.
— Покарання наложниці за втечу, — відрізала скарбнича, намагаючись стримати лють, але в очах її промайнув подив.
Лале підійшла ближче, відвівши Фахріє вбік, і прошепотіла так, щоб ніхто не почув:
— Дівчина була у мене. Я наказала привести помічницю, а за старанність подарувала їй сукню. Відпусти її зараз же, я — мати шехзаде, і моє слово в цьому палаці має вагу.
Фахріє, не бажаючи сперечатися з султаною, дала знак агам розв’язати дівчину. Лале кинула швидкий, сповнений таємного змісту погляд на Кеті й покинула гарем. Серце Кеті забилося шалено: цей погляд був як тихий оберіг, мовчазне «вірність винагороджується».
Мішель, єдина вірна подруга, допомогла знесиленій венеційці дістатися ліжка. Її руки були ніжні, але міцні, підтримка відчувалася як невидимий щит.
— Ти неймовірна, Кеті. Жодного звуку… як ти витримала? — шепотіла русява дівчина, витираючи сльози.
— Якщо покажеш слабкість — вороги знатимуть, куди бити, — Кеті ледь усміхнулася пересохлими губами. — Мішель, мені потрібна твоя допомога. Потрібно передати лист.
Мішель завмерла, почувши ім’я адресата — шехзаде Джихангір. Її серце стиснулося, але вона побачила в очах Кеті непохитність. Лист мав бути доставлений цієї ж ночі, і головне — жодного слова про покарання. Принц мав думати, що з нею все гаразд.
Увесь день Кеті провела на тахті, бо кожен рух відгукувався пекучим болем у тілі. Але її руки, хоча і знесилені, відчували спокій у мисленні: на папері вона вивела слова, сповнені турботи, і детально пояснила Мішель дорогу, щоб вона не збилася.
Коли гарем занурився в сон, Мішель, мов тінь, вирушила в путь. Вона несла в руках не просто папір, а нитку, що зв’язувала два серця, розлучених суворими законами османського світу. Кожен її крок був мов оберіг для листа, для Кеті, для Джихангіра. Вона пам’ятала останню настанову Кеті:
— Він має думати, що я щаслива і здорова.
Ці слова ще довго відлунювали в серці Мішель, як священна обітниця, сповнена таємного значення.
