Раді Вас бачити!

Велична Хюррем Султан навіть не думала лягати спати. Світло свічок відбивалося у її втомлених, але все ще проникливих очах. Думки Хасекі клубочилися навколо несподіваної вагітності Сезен — це була чергова перешкода на її шляху. Раптом у покої тихо постукали, і в дверях з'явилася скарбнича.

— Проходь, Фахріє... Маєш новини?

— Хюррем Султан, я стежу за Кеті Хатун, як ви й наказували... Сьогодні вона знову таємно бачилася із Шехзаде Джихангіром. Я зробила вигляд, що не помітила цього.

— Все правильно, — Хюррем ледь помітно кивнула. — Ми ще не перевірили її до кінця. Поки що не втручайся, нехай усе йде своєю чергою. Син не пробачить мені, якщо я розіб'ю його щастя без вагомих доказів її провини. Треба бути обережними. Можеш іти.

Минув час, і завдяки сприянню Глінди та мовчазній згоді Хюррем, Кеті Хатун отримала посаду калфи. Це стало для неї справжнім порятунком: тепер вона могла щодня, хоч на кілька хвилин, бачити свого Шехзаде. Кеті з притаманною їй венеційською впертістю поставила собі мету — зцілити Джихангіра. Щоденні масажі, особливі вправи, якихось її навчила Глінда, та щира віра в успіх творили дива.

Джихангір більше не нагадував ту тінь, що блукала коридорами. У його душі проросло зерня надії, яке Кеті плекала щодня. Навіть Мехмет, дивлячись на щасливого брата, знаходив у собі сили боротися з власною тугою за Гліндою.

Проте не всі в палаці раділи цьому світлу. Лале Султан, засліплена ревнощами та жадобою влади, відчувала, як контроль вислизає з її рук. Вечорами, вклавши дітей, вона годинами розмовляла зі своєю вірною тінню — Айтюрк калфою.

— Отже, він знову відмовився від наложниць, яких надсилала Валіде? — Лале люто стиснула край своєї сукні.

— Так, Султано. Наш Шехзаде Мехмет наче сам не свій відтоді, як Глінда поїхала. А тепер ще й ця Кеті... Вона не відходить від Джихангіра, а він, кажуть, вже й одужує!

— Цього не можна допустити, — прошипіла Лале. — Якщо Джихангір одужає, він стане небезпечним суперником. Мехмет зараз слабкий через свою тугу... Ми маємо діяти. Якщо Джихангір помре від рук Кеті, ми вб'ємо двох зайців. Всі вирішать, що вона — шпигунка Глінди. Мехмет остаточно втратить розум від горя та зради, а шлях до престолу для моїх дітей стане вільним. Приготуй отруту, Айтюрк. Ту саму, що ми зберігали.

Минуло близько півгодини. Стривожена Кеті, одягнена у сукню калфи, поспішала за Айтюрк похмурими коридорами.

— Куди ти мене ведеш? Що сталося? — допитувалася дівчина, але калфа мовчала, наче німа.

Перед ними відчинилися важкі двері пральні. Айтюрк грубо штовхнула венеційку всередину. Тієї ж миті чужі руки перехопили Кеті, змушуючи її впасти на коліна перед фігурою, що стояла біля вікна.

— Лале Султан? — вигукнула Кеті. — Чим я завинила?

— Відпустіть її, — спокійно наказала Лале, повертаючись. — Не бійся, Кеті. Я просто хотіла поговорити. Я так турбуюся про стан нашого дорогого Джихангіра... Кажуть, йому краще?

— Так, Султано... — Кеті намагалася вгамувати тремтіння в голосі.

— Це чудово. На знак моєї прихильності, візьми цей щербет. Я наказала приготувати його спеціально для Шехзаде. Він освіжить його сили. Йди, Айтюрк тебе підмінить.

Лале власноруч подала дівчині срібну тацю. У її очах не було тепла — лише холодна, смертельна вичікувальність.

Кеті йшла до покоїв Джихангіра, відчуваючи дивний холод у грудях. Чому Лале раптом стала такою турботливою? Чому за нею по п'ятах слідує та сама Хатун, що тримала її в пральні?

Вартові розступилися. Джихангір сидів за столом, завалений паперами, але побачивши Кеті, він миттєво перемінився в обличчі.

— Сяйво очей моїх! Ти забарилася... Що з тобою? Ти бліда, наче привид.

Кеті мовчала, тримаючи тацю. Її погляд застиг на склянці з рожевою рідиною.

— Ти принесла мені щербет? Дякую, серденько... — Джихангір усміхнувся і взяв склянку.

Він почав підносити її до вуст, продовжуючи щось ніжно шепотіти, але в цей момент у голові Кеті наче вибухнуло. Спогад про холодні очі Лале, про те, як вона сама тримала піднос...

— Ні! — Кеті різко змахнула рукою, вибиваючи склянку.

Кришталь зі дзвоном розбився об підлогу, а рожева рідина розлилася по килиму, шиплячи, наче змія.

— Отрута! — видихнула Кеті, хапаючись за край столу. — Джихангіре, це була отрута!

Шехзаде завмер, дивлячись на уламки, а потім на Кеті, чиє обличчя виражало суміш жаху та рішучості захистити його ціною власного життя.

Ошелешений Джихангір, оглушений дзвінким брязкотом посуду об кахель, застиг у шоковому стані. А вона, прекрасна венеційка, ледь не зомліла при думці, що могло б статися за мить...

— Кеті? Що відбувається? — вирячивши очі, юнак схопив дівчину за руку, що тремтіла, мов осиковий лист. Помітивши стан переляку красуні, Джихангір хутко пригорнув її і повільними кроками підвів до дивана, де за мить юна пара сіла поруч, міцно обіймаючи одне одного.

— Ти лякаєш мене, рідна... Що ж сталося з тобою? Яка отрута? Прошу, не мовчи, бо я збожеволію у здогадках... — шепотів принц, намагаючись зігріти і заспокоїти улюблену колишню втікачку. Відхилившись від плеча красеня, Кеті заглянула в його очі, тихо мовивши:

— Лале хоче отруїти тебе... Щойно вона покликала мене в пральню. Поводилася дуже дивно, розпитувала про твоє здоров'я. Сказала, що хвилюється. А потім дала мені цей щербет та наказала, щоб я негайно поспішала сюди... Я думаю, вона хоче твоєї смерті... І хоче зробити це моїми руками. Для того вона влаштовувала нам зустрічі від самого початку — щоб я заслужила твою довіру! Якою ж я була дурепою! Так, саме цього їй треба! — роздумувала красуня, все міцніше стискаючи руку свого принца.

Він же слухав її з певною мірою жаху, не до кінця вірячи у ті слова. По закінченню роздумів дівчини принц важко видихнув і тихо відповів:

— Ні, навіщо їй мене вбивати? Що вона отримає з цього? Лале хоч і рідкісна інтригантка, але вона не здатна на вбивство...

— Ти засліплений своєю вірою в людську доброту, Джихангіре! — вигукнула чорнявка, забравши свою ніжну ручку з сильної руки принца і тут же визволившись з його обіймів. — Вона — мати сина Шехзаде Мехмета! Для її дитини головний суперник — ти! Вона хоче прибрати тебе зі свого шляху, невже не розумієш?

Юнак видихнув, спостерігаючи за чорнявкою. Він звик вірити їй та довіряти, однак цього разу правда виявилася надто неймовірною. Так, Шехзаде завжди недолюблював другу фаворитку брата, але в такому світлі її навіть не уявляв... З іншого ж боку, хіба можна сумніватися у словах Кеті? Ця дівчина — єдина, хто щиро піклується про нього, хто не боїться пройти з ним через усі складнощі. Допоки красень обмірковував ситуацію, чорнявка різко піднялася з дивана, невдоволено очікуючи від нього хоч якихось дій.

— Ти не віриш мені, Джихангіре? Дожилися!

Остання фраза розворушила Шехзаде, отож він ніжно поглянув на подругу, ледь посміхнувшись. Швидко піднявшись із місця, красень став навпроти милої, взявши її руки та переплівши їхні пальці.

— Мені важко усвідомити, що так воно і є. Якби це казав хтось інший, я б не повірив... Але хіба я можу не вірити тобі? Не сердься, прошу тебе, моя чарівна пані... Якщо втрачу тебе, то хіба в мене залишиться сенс життя?

Розтопивши лід своєї образи, чорнявка ледь всміхнулась, скоротивши до мінімуму відстань між ними.

— Я не серджуся... Але скажи: якщо ця гадина таки доб'ється свого і відніме тебе у мене, то як жити далі? Чи в палаці недостатньо страждаючих? Думаю, туги Шехзаде Мехмета за Гліндою вистачить на всіх. Не залишай мене тут одну, добре? Дослухайся до мене, Джихангіре. Я ж не стану вигадувати...

Чарівно посміхнувшись, принц поцілував чоло своєї прекрасної чорнявки, при цьому благоговійно заплющивши очі. Йому до болю подобалося, коли ця красуня хоч випадково натякала, що він не байдужий їй. Кохати і бути коханим — велике диво, безмежне щастя... І хоч Шехзаде ще сам не усвідомлював того, він уже у своїх почуттях подолав тонку грань між симпатією, закоханістю та справжнім коханням. Кеті ж зовсім не обирала слів і, на відміну від своєї землячки, не мала на меті нічого приховувати. Поцілувавши в щоку милого принца, який вже давно володів її серцем, дівчина міцно обійняла його за шию.

— Я не покину тебе, нізащо. Ти не бійся за мене, я сильніший, ніж вона думає... — прошепотів красень, і справді почуваючись безмежно сильним.

Кеті посміхнулася, ще раз поцілувавши юнака. В її пам'яті ожив зляканий хлопець, що боявся залишати свої покої, корчився від болю і волів здатися, аніж боротися з долею. Хто ж поруч із нею зараз? Мужній лев, що розправив свої плечі і підняв голову. В його погляді читається сила, готовність до важкої війни і непереборне бажання перемоги. Він змінився, морально зріс, викинув у синє море свої страхи і відкрився назустріч мріям. Це була велика перемога — її перемога. Душа Кеті наповнилася гордістю за свого принца, вона вперше відчула себе захищеною поруч із мужнім чоловіком.

Цього разу і він усвідомив, що досі роль лідера виконувала дівчина, але хіба ж так можна? З цієї миті він стане кам’яною стіною, яка закриє кохану від усіх можливих небезпек і страхів. Чорнявка відхилилася від юнака з широкою лукавою посмішкою, заглядаючи в його очі.

— Твоя усмішка... Я знаю її. Лише ти вмієш так посміхатися, аби сонце сяяло в зіницях. Чому чи кому я завдячую появі цього дива і можливості милуватися ним? — ніжно посміхнувся принц.

— Я дуже тобою пишаюся, мій Шехзаде... — радісно відповіла красуня.

Він здивувався, запитально розширивши очі.

— Для мене ці слова безмежно цінні, рідна. Та чим я заслужив їх, скажи, моя веснянко?

— Ти пам'ятаєш того Шехзаде Джихангіра, який вважав, що його життя не має сенсу? Того, в чиїх очах не було проблиску дня, лише безмежне покривало ночі? Того, хто не повірив мені, коли я просила триматися? Хто відсилав людей, аби страждати наодинці... Того, хто, незважаючи на страшну негоду, лежав на тахті тераси палацу в Манісі і не погоджувався заходити в покої, бо йому, бачте, втрачати не було чого... Ти пам'ятаєш, Джихангіре?

Принц примружив очі, не розуміючи, для чого ця красуня згадує про ті страшні часи... Він досі дивувався, як Кеті не втекла від нього, незважаючи на все це. Він досі боявся, що вона не зможе полюбити такого...

— Так, я пам'ятаю... Той Шехзаде Джихангір досі стоїть перед тобою...

— Та невже? — чарівно засміялася дівчина та, не роз'єднуючи їхніх рук, підвела принца до дзеркала. Сама ж стала трішки позаду нього, дивлячись у їхнє спільне відображення. — Поглянь, мій Шехзаде. Дивись добре, придивись... Ти бачиш цього мужнього лева? Бачиш, як сяють його очі, мов у них загорілася весна? Ти бачиш цей рум'янець на щоках? Бачиш статну постать? Скажи мені, де той нещасний юнак, страждаючий від витівок злої долі? Його більше немає... Ти став справжньою гордістю нашої імперії, як і твій брат. Ти схожий на нього, схожий на Мехмета. На велику Валіде Хюррем, на Падишаха... Вже всі побачили, як ти змінився. Ти сам не помічаєш, але з кожним днем ти все більше стаєш схожий на покійного Шехзаде Мустафу. Я знаю, ти дуже любив його. Він теж пишається тобою, Джихангіре. Ти багато втратив у своєму житті, але це допомогло тобі стати тим, ким ти є. А сьогодні ти сміливо дивишся смерті в очі і кажеш мені: "Не бійся, Кеті. Я сильніший, ніж вороги думають"... Тебе більше не лякає доля, ти не боїшся отрути... Ти знаєш, чого хочеш, і готовий змагатися за це... Знай, щойно ти остаточно переміг минуле. І я дуже щаслива, що була поруч у цю мить.

Слухаючи слова Кеті, просякнуті щирістю, правдою, величчю та гордістю, Джихангір червонів і бліднув раз за разом. Певно, саме про ці слова він мріяв усе своє життя. А може, навіть мріяти не смів... Коли венеційка закінчила свою красномовну промову, вона впевнено поклала руку на плече юнака, а він вдячно посміхнувся, набравши повні легені повітря.

— Моя Кеті, душа моя, — злетіло з вуст принца, і він повернувся обличчям до дівчини, цілуючи її руки. — Хіба був би день, якби не настав ранок? Хіба народилося б світло, якби сонця не було? Моїм сонцем стала ти. Ти прийшла в моє життя зовсім раптово. Я не просив допомоги, бо шукав захисту у самотності. Ти ж почула мої найпотаємніші думки, розпізнала крик про поміч... Тремтливим промінчиком світла проникла в темінь мого повсякдення, поселивши в мені надію. Ти не залишила мене на тій холодній терасі, не пішла, коли я здригався від болю. Не залишила одного, своєю присутністю ти дарувала мені силу. Я чекав на тебе, сподівався, що ти прийдеш, хоча й не вірив у це. І ти приходила. Ти єдина вірила в моє одужання. Хоч не мала цілительського дару, але не шкодувала для мене часу і тепла. Ти тікала, переховувалася, була не раз покарана і не чекала захисту, ти мовчала, аби я не дізналася. Стрибнула з тераси, бо повірила мені. Була зі мною справжньою, була поруч без власної вигоди, без хитрощів і омани... Якщо я змінився, став сильним, то це твоя заслуга. В моїх очах іскри запалила ти, розвела в душі багаття, що зігріває мене. На щоках рум'янець, бо я ожив з тієї миті, як побачив тебе. З тієї миті, як ти залишила на моїй щоці слід своїх вуст. Кеті, моя Кеті, всіма перемогами я тобі завдячую, всі їх тобі присвячую. Та не думай, зараз ти потрібна мені найбільше. Я пам'ятаю, що обіцяв відпустити тебе додому. Не відмовляюся від своїх слів, але не уявляю, як зроблю це. Коли поїдеш, забереш із собою частинку мене... Важко навіть думати про це...

Шехзаде хотів ще щось сказати, але в якусь мить він відчув усю ту затишну атмосферу, в якій вони зараз опинилися, і вирішив, що слова вже не важливі. Можна було б і зовсім не говорити, обмежившись лиш одною-єдиною фразою:

— Я щасливий з тобою, хоч і не смію мріяти про взаємність...

А їй лиш це й було потрібним. Яскраво посміхнувшись, чорнявка лагідно обняла за шию свого принца.

— Даремно не смієш. В моїх очах з найпершої миті ти був тим, ким став зараз і ким ще станеш у майбутньому.

Принц вдячно посміхнувся їй, солодко і мрійливо торкнувшись долонею дівочої щоки. Кеті ж забула про ту давню обіцянку, через яку їх неодмінно мала б спіткати розлука, бо й сама уявити не могла, як покине його. Джихангір радо підтримав кохану, теж обійнявши її за струнку талію після того, як вона обвила ручками його шию. Трішки нахилився, аби торкнутись таких бажаних вуст, бо лиш такий безмовний дотик — вже є його найбільшою перемогою, його силою, безмежною цінністю, що змушує відчути в собі справжнього чоловіка, коханого чоловіка, сильного лева. А те, що вона так ніжно і щиро піддавалася, робило принца безмежно щасливим.

В ці самі миті їх оглушував стукіт власних сердець, що знову були готовими до польоту крізь буденність. Їхні лагідні обійми, поцілунки, жести, міміка та розмови були позбавлені вульгарної пристрасті, бо союз їхніх душ був набагато вищим за звичайний потяг тіл. Вони будували міцну фортецю своїх почуттів разом, заливаючи фундамент із щирого співчуття і розуміння, далі клали цеглини взаємодопомоги та взаємоповаги, згодом — щирої чистої дружби, а незабаром і виняткової довіри. Ще трошки підтримки, лебединої вірності... А як прикрасу вежі встановили ніжність і проростаючі зерна справжнього всепоглинаючого кохання. Тут буде і пристрасть, але пізніше...

Відхилившись одне від одного, вони ласкаво перезирнулися, а потім міцно обійняли рідну людину. Кеті щокою притулилася до щоки Шехзаде, крадькома заглядаючи у дзеркало. Це ж саме робив і принц, бо надто цікаво було побачити, як гарно вони виглядають у такій милій домашній картині. Ще з годинку молоді люди провели разом, домовляючись про те, як вони діятимуть стосовно Лале, а тоді Кеті відправилася у свою кімнатку для слуг, щоб провести ніч там.