Спочатку:
На сторінку книги
Ніч перед від’їздом Глінди була холодною і тихою, наче сам палац Топ-Капи затамував подих, передчуваючи втрату. Коридори, зазвичай наповнені шурхотом кроків і шепотом служниць, сьогодні здавалися порожніми. Навіть факели горіли тьмяніше, ніби боялися освітлювати цю ніч до кінця.
Глінда стояла біля вікна своїх покоїв, дивлячись на сріблястий Босфор. Вода внизу була спокійною, але ця спокійність лише підкреслювала бурю всередині неї. Її серце, яке колись належало лише науці та медицині, тепер було пошматоване на клапті. Вона покохала. Покохала так глибоко й безнадійно, що цей біль був сильнішим за будь-яку фізичну недугу, яку вона колись лікувала.
Вона машинально торкнулася грудей, ніби могла зупинити цей біль дотиком, ніби він був раною, яку можна перев’язати.
«Я — всього лише донька купця, цілителька, тінь у його величному житті», — думала вона, витираючи непрохану сльозу. Її відображення в склі здавалося крихким і чужим. Мехмет був левом, майбутнім Падишахом, і кожен день, проведений поруч із нею, ставив під загрозу його майбутнє. Вона знала про інтриги, знала про правила Династії. Залишитися — означало змусити його обирати між любов’ю та троном. А Глінда кохала його занадто сильно, щоб допустити такий вибір.
Вона уявляла його погляд, коли він дізнається про її зникнення. І це було нестерпно.
Тихий стукіт у двері змусив її здригнутися. Серце на мить шалено закалатало — частина її ще сподівалася, що це він. Але ні. Це була Кеті. Венеційка увійшла обережно, її темні очі відразу помітили зібрані речі та заплакане обличчя подруги. Вона не сказала ні слова одразу — лише повільно зачинила двері, ніби намагалася відгородити цю кімнату від усього світу.
— А я не змогла заснути і прийшла до тебе. Ти єдина можеш порадіти за мене… Та от я за тебе зараз не рада. Ти справді вирішила? — прошепотіла Кеті, сідаючи на край тахти. — Гліндо, він же згасне без тебе. Ти бачила його погляд? Ти для нього — повітря.
У цих словах не було докору — лише біль і страх втрати.
Глінда підійшла до подруги й взяла її за руки. Її пальці були крижаними. Вона відчула, як Кеті стискає їх у відповідь, ніби намагаючись утримати її тут, у цих покоях, у цій реальності.
— Саме тому я маю зникнути, сестричко. Поки вогонь нашого кохання не спалив його крила. Повелитель ніколи не дозволить нам бути разом офіційно, а бути просто таємною слабкістю Шехзаде... я не зможу дивитися, як він мучиться через мене. Я йду, щоб він міг стати тим, ким має бути.
Вона говорила спокійно, але кожне слово різало її саму, мов лезо.
Кеті похитала головою, в її очах спалахнув знайомий протест — той самий, з яким вона колись дивилася в очі долі.
— Ти здаєшся! Ти, яка вчила мене бути сильнішою за обставини!
— Ні, я приношу жертву, — гірко всміхнулася Глінда. — Але ти... ти інша, Деніз. У тобі живе такий вогонь, якого немає в мені. Ти знайшла свою пристань у Джихангірі, і я бачу, як ви дивитеся одне на одного. Ваша стежка буде ще важчою за мою.
Вона говорила це з ніжністю і тривогою, ніби передавала естафету.
Глінда дістала з маленької скриньки флакон із заспокійливим еліксиром і вклала його в долоню Кеті. Скло було прохолодним, важким — символом відповідальності.
— Я йду, але залишаю тебе тут за старшу. Бережи Мехмета, нагадуй йому про ліки, про обережність. І головне — бережи своє щастя з Джихангіром. Не дозволяй страху палацових стін зламати вас.
Вона притягнула Кеті до себе, міцно обіймаючи. У цю мить вони обидві тремтіли. Це було прощання не просто двох подруг, а двох душ, що стали сестрами в цьому золотому полоні. Глінда відсторонилася, пильно поглянула в очі венеційки й промовила слова, які згодом стануть для Кеті провідною зіркою в найтемніші часи:
— За кохання треба боротися, мила сестричко. Борися до останнього подиху, за себе і за нього.
Кеті відчула, як слова Глінди закарбовуються в її пам’яті, ніби вирізані на камені.
— Обіцяю, — прошепотіла вона крізь сльози. — Я боротимуся за нас обох.
— Тепер іди, — попросила Глінда, відвертаючись до вікна, щоб Кеті не бачила, як руйнується її стійкість.
Кроки Кеті ще довго відлунювали в коридорі, доки не стихли остаточно.
Коли двері за Кеті зачинилися, Глінда впала на коліна, задихаючись від німого крику. Плечі затремтіли, але вона не дозволила собі ридати вголос. Вона знала, що завтра їй доведеться попрощатися з Мехметом і життям, яке ніколи не належатиме їй.
Цієї ночі цілителька, що рятувала сотні життів, не змогла врятувати лише одне — своє власне щастя.
Ранок у Топ-Капи видався туманним, наче саме небо затягнуло серпанком туги. Для Глінди цей день став межею між життям, яке вона врятувала, і життям, до якого мала повернутися. Її місія була завершена: Шехзаде Мехмет міцно стояв на ногах, а його рани — і тілесні, і душевні — поволі затягувалися. Стіни палацу, наповнені шурхотом слуг і ароматами спецій, здавалися водночас рідними й чужими. Тут вона провела стільки часу, рятуючи життя, що кожен звук і кожна тінь нагадували про біль і радість минулих днів.
Першою її прийняла Хюррем Султан. Велична Валіде, чия постава завжди випромінювала холодну владу, цього разу схилила голову в знак щирої пошани. Султана подарувала дівчині розкішний смарагдовий браслет і виголосила довгу промову, повну вдячності за порятунок первістка. Глінда лише скромно посміхалася, приймаючи дарунки, проте її думки вже були далеко від золота й шовку. Вона відчувала, як серце тягнеться до тих важких дубових дверей покоїв молодого Шехзаде, до тих моментів, коли її дотики могли лікувати не лише тіло, а й душу.
Коли Глінда нарешті переступила поріг кімнати Мехмета, повітря там здалося їй надто густим, майже непроникним. Сонячні промені, що пробивалися крізь високі вікна, падали на підлогу теплими смугами, і здавалося, що навіть світло тут важко дихало. Шехзаде стояв біля тераси, дивлячись на Босфор, заглиблений у свої думки. Його спина здавалася напруженою, плечі — трохи опущеними, а тиша, що панувала навколо, була важчою за будь-які слова. Почувши її кроки, він різко повернувся. Його обличчя, зазвичай владне й бездоганне, тепер було порізане глибоким сумом, а очі світилися ніжністю і прихованою болем.
— Карети вже чекають у дворі, — тихо промовила Глінда, не сміючи підняти на нього очі. — Я прийшла попрощатися, Мехмете.
Шехзаде зробив кілька кроків до неї, і його руки миттєво опинилися на її долонях. Їхні дотики були гарячими, майже пекучими, а погляд — благальний, сповнений тихої благання: залишитися.
— Не їдь, Гліндо. Прошу тебе... Залишайся. Я зроблю тебе найщасливішою жінкою в цій імперії. Тобі не потрібно бути служницею чи лікарем, ти будеш моїм серцем, моєю Султаною. Хіба ти не бачиш, що я не зможу без тебе?
Дівчина відчула, як у грудях боляче стиснулося, а до горла підкотився клубок, від якого перехоплювало подих. Вона обережно вивільнила руки, намагаючись зберегти холодність у голосі.
— Ти знаєш, що так буде краще, Мехмете, — її слова тремтіли, але вона вимушено зберігала спокій. — Ми з різних світів. Моя доля — лікувати, твоя — правити великою державою. Наше кохання тут, у цих стінах, перетвориться на клітку для обох. Я маю піти, поки ми ще пам’ятаємо цю ніжність чистою, а не отруєною інтригами гарему.
Мехмет відвернувся, стиснувши кулаки. Він розумів її правду, але серце відмовлялося приймати логіку розуму. Глінда підійшла ближче, торкнулася його плеча, і голос її став серйозним, наповненим тихою владою.
— Перш ніж я піду, я маю довірити тобі одну таємницю. Вона стосується твого брата.
Мехмет здивовано підняв брови, очі звузилися від цікавості й несподіванки.
— Джихангіра? Що з ним?
— Він кохає Кеті. І вона кохає його так само сильно, як... — Глінда запнулася, ніби на мить повертаючись у власні почуття, — як ми з тобою. Вони пройшли через пекло, щоб знайти одне одного. Кеті — це його ліки, його єдиний шанс на щастя. Але ти знаєш закони палацу. Лале бачить у Джихангірові загрозу, вона готова на все, навіть на вбивство. Мехмете, я благаю тебе як брата і як майбутнього Падишаха: захисти їх. Кеті зараз належить твоєму гарему, але її душа — у Джихангіра. Допоможи їм бути разом, не дозволь гарему розтоптати їхні почуття так, як він розтоптує наші.
Мехмет слухав її, і в його погляді з’явилося нове розуміння. Очі, які раніше віддзеркалювали владність і впевненість, тепер сяяли сумнівом і рішучістю водночас. Він згадав, як часто бачив Кеті біля брата, як змінився Джихангір під її впливом, і повільно кивнув.
— Даю тобі слово, Гліндо. Ніхто не скривдить їх. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб хоча б вони були щасливими.
Глінда видихнула з полегшенням. Останній борг був сплачений. Вона підійшла зовсім близько, вдихаючи аромат його парфумів, що залишався на його одязі, і торкнулася губами його щоки. Це був поцілунок без пристрасті — лише нескінченний біль розлуки, тяжкий, як туман над Босфором.
— Прощавай, мій Шехзаде. Живи довго... і пам’ятай мене.
Вона швидко розвернулася і, не озираючись, вибігла з покоїв. Мехмет кинувся до вікна, спостерігаючи, як маленька постать у дорожньому плащі сідає в карету. Коли екіпаж рушив, він відчув, як у грудях щось остаточно розкололося, залишивши за собою порожнечу.
Того дня у Топ-Капи розбилися два серця, але десь у сусідніх покоях, під захистом цієї жертви, зароджувалася надія для іншої пари: ніжна, чиста, здатна перемогти інтриги гарему.
