Спочатку:
На сторінку книги
— Фахріє Хатун!
Кеті аж підскочила, ледь не впустивши поділ сукні. Серце закалатало в горлі, поки вона гарячково шукала виправдання.
— Я… а я… мене… — голос зірвався, схоплений страхом і несподіваною тривогою.
— Знову тікати надумала? — суворо перехрестила руки на грудях скарбнича. Її погляд був холодним, як лезо, і пронизував Кеті наскрізь.
— Ні, що ви! — дівчина схлипнула, відчуваючи, як серце стискається від провини. — Я була у Лале Султан. Айтюрк-калфа просила допомогти…
— Чому не повідомила? — холодно різала повітря Фахріє Хатун. — Запам’ятай, Кеті: доки не закінчиш навчання, з ташлику — ні ногою! І хай тебе хоч сам шехзаде кличе, без мого дозволу — не смій! Затямила?
Кеті покірно схилила голову, але в душі її палав вогонь. Весь вечір вона не знаходила собі місця, ніби кожен подих нагадував про те, що Джихангір страждає десь сам, а вона була так близько, але не могла підійти. Слова Лале про «больові приступи» не давали їй спокою: вона уявляла, як він зараз сидить у своїй кімнаті, стискає зуби від болю, і ніхто не може йому допомогти. Вона мусила бути поруч.
Коли в гаремі з’явилася Айтюрк, Кеті відчула прилив рішучості. Її руки тремтіли, серце билося шалено, але вона знала: зараз або ніколи. Передавши свою згоду на пропозицію Лале, Кеті виставила єдину умову: зустріч із лікарем шехзаде.
Ніч огорнула Манісу оксамитом. Поки гарем спав, Айтюрк вивела Кеті таємними ходами до покоїв Лале Султан. По дорозі дівчина відчувала, як холодний мармур під ногами контрастує з теплом, що розливалося по грудях. Кожен крок був ніби випробуванням її рішучості.
Там на неї чекало перетворення. Служниці обережно огорнули дівчину розкішним шовком волошкового кольору, який підкреслював синяву її волосся та глибину очей. Скромна підвіска-троянда засяяла на грудях, завершуючи образ. Кеті ледь впізнала себе в дзеркалі — тепер вона не була просто рабинею, вона була таємною зброєю, втіленням ніжності і рішучості водночас. Її очі блищали від хвилювання, а пальці мимоволі стискали тканину сукні, як нагадування: вона готова.
Після розмови з лікарем, який пояснив особливості недуги принца, Лале відправила Кеті до Джихангіра під приводом «першого кроку» — принести солодощі. Але Кеті несла не цукор, а порятунок.
Цей уривок сповнений неймовірної ніжності та глибокого психологізму. Я виправив граматичні, пунктуаційні та стилістичні помилки, зберігши при цьому кожне ваше слово, структуру та особливу атмосферу твору.
З першим місячним променем двері покоїв Шехзаде тихо відчинилися, а на порозі з’явилася та, що наймиліша для стомленої пошуками душі. Джихангір безсило лежав на тахті тераси, дивлячись на небо. Йому все так же було погано, отож принц надавав перевагу солодким спогадам. Серед зоряного неба йому усміхався лик чарівної пави з сяючими очима. Надворі здіймався сильний вітер, котрий хитав вітами дерев і занавісками на терасі. Кеті зовсім не здивувалася, не помітивши юнака у покоях, немов відчула його глибокий видих з балкона. Крок, ще крок... Ступає тихо, по-кошачому, гірко кривиться, розуміючи, що юнаку недобре, але не тікає від труднощів, йде на перемогу.
Підійшовши впритул до тахти, Кет присідає, легко поклавши руку на плече принца. А він, на диво, не лякається, відчувши спинним мозком, що це вона. Звісно, вона. Більше ніхто не поводитиметься з ним так просто, навіть рідна матір. І будучи впевненим, що це його добра фея, Шехзаде не піднімає голови і нічого не каже, таємно дякуючи Всевишньому, що позбавив його цих мук самотності. Він лиш тихо накриває її руку своєю, заплющуючи очі, аби раптова скупа одинока чоловіча сльоза не скотилася по небритій щоці. Джихангіру здалося, що тепла ніжна рука дівчини торкнулася його крижаного, ретельно прихованого серця і розтопила вічний лід. Вони обоє мовчали, не бачачи обличчя одне одного, лиш тримаючись за руки. Однак, повірте, це важило більше, ніж всі розмови на світі.
— Чому ти тут? Як ти зайшла? — врешті прошепотів юнак пересохлими вустами, благаючи Всевишнього, аби вона, Кеті, виявилася реальною, а не лиш світлою фантазією принца...
— Ти сам покликав мене, — прошепотіла чорнявка, ледь усміхнувшись. — Я відчула і прийшла...
Джихангір теж посміхнувся, все ще не піднімаючи до неї погляду.
— Скажи, що з тобою? — зітхнула красуня, глянувши на юнака.
— Це неважливо... Все добре... Ти поруч, — прошепотів Джихангір, відчуваючи тепло від останньої фрази.
— Я покличу лікаря, — наполегливо заявила венеційка і вже хотіла вставати.
— Не потрібно... Кеті, стій, — зупинив її Шехзаде, раптово зірвавшись та зловивши за руку, а за мить додав зовсім тихо. — Не йди...
В цю мить юнак вперше глянув на чорнявку. Сказати, що він був враженим і здивованим — означає не сказати нічого. Краса феї, мов вперше, заполонила його розум і затьмарила весь світ.
— Тоді розкажи мені все... Не тримай це в собі, Джихангіре. Невже не бачиш, я хочу допомогти...
Принц зітхнув, легко відпустивши її руку та, зачарований венеційкою, все ж здався.
— Ти не зможеш допомогти, Кеті. Це мій тягар до кінця життя. Та й життям це не назвеш. Вроджена вада спини, викривлення. Батько Мехметової цілительки, Джошуа Ефенді, зробив мені операцію в дитинстві, тим самим уберігши зовнішній вигляд. Горба, як бачиш, немає. Але біль ніколи не минає, іноді стаються приступи...
Відкривши те, про що волів би мовчати, Шехзаде чекав лише одного — його знову почнуть жаліти. Ох, якби ж ці люди знали, як сильно ненавидів Шехзаде цю жалість і як наполегливо замикався від усіх, аби відгородити себе від чужих «ахів і охів»... Однак Кеті була іншою. Зовсім не змінюючись в обличчі, дівчина взяла руку принца, міцно її стиснувши.
— Джихангіре, я не вірю тобі... Ти обманюєш нас обох, але я не вірю. Я точно знаю, що хвороба є лише тоді, коли перед нею здатися. Якщо здатися, то так — невиліковна. Але можна зробити по-іншому і боротися до кінця, боротися, щоб перемогти.
Шехзаде пильно поглянув на красуню, чиє волосся розвівалося за вітром. Чи не почулося йому? Невже вона справді вірить, що цю страшну хворобу можна подолати?
— Кеті, ліків немає. Як можна подолати хворобу без ліків? Це не застуда... — здивовано мовив юнак.
— Ліки — це всього лиш вода. Головні ліки — це те, що завжди з тобою. Твоє бажання. Якщо захочеш, то за рік забудеш про цю хворобу... Ну, а якщо немає мети, до якої хочеш іти, то жодні ліки не допоможуть.
— Чому ти думаєш, що все вийде? Лікарі казали, що це неможливо, — десь через хвилини дві цілковитої мовчанки запитав принц, котрий був шокований новою відкритою істиною.
— Джихангіре, Мехмет поборов чуму! Чуму, Джихангіре. Ти багато бачив людей, які побороли чорну смерть? От і я не знала таких. А він зміг, хоч лікарі відраховували дні до його скону. То чому ти думаєш, що не зможеш? В тебе в крові — перемагати. Ти Шехзаде, ти брат Мехмета, син Султана Сулеймана і Хюррем Султан. Хто давав тобі право здаватися? — вона говорила так весело і так впевнено, що не повірити було неможливо. В душі Шехзаде відбувався справжній переворот, там мінялася влада. Геть всі погані прогнози! Геть тих, хто не вірив! Хто жалів, хто змусив ховатися у найтемнішому закутку власної душі!
— Ти справді віриш у це? — ледь посміхнувся юнак.
— Я впевнена, — прошепотіла чорнявка. — Ходімо в покої, тут холодно. Тобі не можна на холоді бути...
— Ні, тут тепло, — посміхнувся принц, і справді більш не відчуваючи холоду і болю.
— Але я змерзла, — вдалася до хитрощів венеційка, лукаво скосивши погляд.
— Ходімо, — дбайливо посміхнувся юнак, встаючи вслід за своєю павою, все ще не відпускаючи її руки.
Однак, як тільки вони переступили поріг у покої, принца настиг новий приплив різкого болю, який він зовсім не зміг приховати, хоч і намагався.
— Знову? — прошепотіла чорнявка і стримала свій страх усередині, не видаючи його. Приобнявши юнака, Кеті допомогла йому дійти до дивана і хутко закрила двері на терасу. Потім закрила всі занавіски та розпалила побільше свічок, аби зовнішня негода залишалась лише надворі. Знайшовши склянку та наливши в неї ключової води, красуня граційно підбігла до юнака, давши йому попити. Потім зволожила шаль тією ж водицею та приклала її до чола юнака, витираючи краплинки поту.
— Нічого, все минеться... Я поруч... — шепотіла вона зовсім заспокійливо, хоч і всередині тремтіла від страху.
— Ти досі віриш, що це колись мине? — зітхнув юнак.
— Звісно, вірю... І ти вір, — ніжно посміхнулася чорнявка, присідаючи на подушку поруч з тахтою.
— Шкода, що я не можу бути таким оптимістом, як ти, — прошепотів принц, кидаючи захоплені погляди на дівчину.
— Я реалістка, — посміхнулась вона і знову посерйознішала. — Знаю, тобі дуже важко. Ти стомлений і не віриш, що колись буде краще. Ти не уявляєш, як щось може змінитися. Але я й не прошу уявляти. Ти просто вір мені... Чуєш? Я обіцяю тобі, що пройду цей шлях з тобою... Я доведу тобі, що все можливо.
— Я вірю тобі, Кеті. Вірю тобі... — прошепотів Джихангір, зворушено посміхнувшись. Він розумів, що без неї не впорається, а крім того — без неї будь-яке його досягнення не матиме сенсу. Вона — той промінь світла, що оживив його темінь. Вона та, в існування кого він не вірив... Вона його: його надія, опора, мрія... Вона має рацію, треба ставити ціль і йти за нею...
— Як ти? — згодом мовила венеційка, трохи побоюючись відповіді.
— Достатньо добре, — похитав головою юнак, роздумуючи про те, чому усі рідні так легко дозволили здатись, розповідаючи історії про крила і чистоту...
— Я бачу, — зітхнула чорнявка, згадуючи слова лікаря. — Чому ти відмовляєшся від масажу?
— Хто тобі таке сказав?
— Лале. То що?
— Він не допомагає, — видихнув принц, приховуючи справжню причину.
— Можна я спробую? — з певним острахом мовила чорнявка, а зустрівшись поглядом із Шехзаде, приховала непевність.
— Якщо ти хочеш... — напівствердно-напівпитально промимрив юнак, згадуючи, що ще нікого не підпускав до себе так близько, однак, обдумавши, зовсім впевнено додав. — Мазь у скриньці.
Венеційка, що змалку звикла господарювати, миттю відшукала ефірні олії і, нагрівши біля свічки руки, присіла біля юнака, допомагаючи тому скинути каптан і сорочку. Благаючи у думках Всевишнього допомогти їй, красуня видихнула і обережно поклала свої ніжні гарячі долоні на плечі юнака. Відчуваючи, як обережно і водночас наполегливо вона розминає кожний вузлик м’язів, як тікає з-під її пальчиків біль, принц вперше за багато років по-справжньому розслабився, відпочив тілом і душею, прислухаючись до кожного її дотику або слова.
— Ти знаєш, Джихангіре, — шепотіла чорнявка. — Я ніколи не покидала рідного міста. Для мене Венеція — увесь світ, наче окрема держава... Мій батько заможний купець, мати — донька губернатора, найвища венеційська знать. Я жила, мов принцеса, хоч так воно насправді і було, у розкішному маєтку з виноградником, стайнею, зі слугами. Своє майбутнє я бачила чітко: вийду заміж, народжу дітей... Але туди не входив набіг турків, викрадення і довга поїздка в трюмі корабля... Не знаю, чи розповідала тобі, мене виховувала тітонька Селіція. Вона й була управителькою палацу, адже мама завжди і всюди їздила з батьком. Коли я підросла, то весь тягар управління слугами і нагляд за маєтком упав на мої руки. Я справлялася з обов’язками, готуючи себе до місії дружини і господарки... А потім... Як я дозволила такому статися, Джихангіре? Ні, я не скаржуся. Мені просто цікаво... Як ти думаєш, що ще приготувала мені доля? Може, я досягну висот або знайду свій спокій у чужому мені місті? Або зможу повернутися туди, де так мрію бути?... Ні, не відповідай... Є речі, які краще залишити без відповіді... Добре, що ти мене знайшов, Джихангіре. Бо без тебе краю моєї самотності не було б... А в мене ж тут є десь родичі... Напевно...
— Родичі? — здивувався принц. — Хто вони?
— Я не знаю... Тітонька розповідала, що ще до мого народження Султан Сулейман здійснив похід на нас і забрав родичів, але про них заборонено говорити. Я й уявлення не маю, про кого мова...
— Замало інформації, — зітхнув Шехзаде, прислухаючись до дивовижного масажу.
— Нічого... Пусте, ми все одно б не змогли їх знайти, навіть якби ти захотів допомогти у цьому...
— То може я допоможу в чомусь іншому? Скажи, Кеті, чого ти хочеш понад усе на світі?
— Додому, — навіть не задумуючись, зітхнула чорнявка.
Зітхнув і син Хюррем Султан.
— Я постараюся допомогти тобі, але з цим проблема. Ти вважаєшся наложницею Мехмета, лише він може дати тобі волю... Але я постараюся знайти якийсь вихід і знайду його, — тихо-тихо говорив Джихангір, не лежала його душа до прощання з цією милою дівчиною.
— Ну, давай тоді укладемо парі... Якщо я допоможу тобі побороти цю хворобу, ти зобов'язуєшся повернути мене додому. Метод мене не хвилює, можна навіть втечу, аби лиш спрацювало. Згоден?
— Згоден, — посміхнувся Шехзаде, обдумуючи, що так буде справедливо. До того ж, до повного одужання ще дуже багато часу, тим паче не факт, що воно все ж можливе.
— Ти кращий за всіх! Дякую! — дзвінко прощебетала венеційка і на радощах міцно обняла лежачого Шехзаде, притулившись своєю щокою до його та залоскотавши пасмами довгого волосся. Сказати, що для Джихангіра це було несподіванкою — не сказати нічого. Вражений юнак лиш через кілька хвилин прийшов до тями, ніжно посміхнувшись.
— Яка щаслива... Ще немає за що дякувати, — стиха мовив принц.
— Хоча б за спробу, за обіцянку. Навіть якщо ти не дотримаєш її, я все одно матиму заради чого жити, шукаючи надію в промені завтрашнього дня.
— Не кажи так, ти завжди мусиш жити. Ми ж друзі, правда? Ми не покинемо одне одного принаймні тепер? — так чутно пробриніла в голосі надія, що Кеті не могла не усміхнутися. Так, Шехзаде явно ожив від часу їхньої першої зустрічі.
— Це така честь, принце... Шехзаде, пам'ятаю, пам'ятаю, — хутко виправилася красуня і жваво додала. — Ну, звісно, друзі. Я буду поруч, поки буду тобі потрібною...
— Ти досі в Священній Римській імперії, — посміхнувся Джихангір, думаючи про те, що навряд чи колись ця мила венеційка стане йому непотрібною. — То ти зобов'язуєшся відповісти чесно на моє питання?
— Питай, — все ще радісна і заклопотана масажем, посміхнулася онучка губернатора Венеції.
— Чому ти не вийшла заміж за жодного з тих юнаків, котрих підкорила твоя врода? Чи може, просто не встигла, але вже мала когось на прикметі?
О, так, це питання давно цікавило красеня, отож і відповідь він чекав з напруженістю і хвилюванням, що одразу відчула під своїми пальчиками дівчина.
— Відповідь проста. Батько вважає мене перебірливою, але я не могла стати дружиною того, кого не кохала. Варто зізнатися, серед моїх залицяльників траплялися навіть дуже поважні і гарні юнаки, однак моє серце мовчало... Певно, просто не знайшла того, заради кого хотіла б змінити своє життя... Ну все, годі на сьогодні масажу. Ти як? Болить досі? Давай допоможу одягтися, не роби різких рухів, не можна, — клопотала Кеті, одягаючи на розгарячіле тіло принца білосніжну сорочку і загортаючи його в теплу ковдру.
— Як на диво, зовсім не болить... Де ти навчилася? Як це вийшло? — досі дивувався Шехзаде.
— Справді? Чи це ти з ввічливості кажеш? — посміхнулася красуня. — Я ніде не вчилася, оце тільки на тобі експеримент поставила. Значить, все ж вмію. Це просто...
— Це просто талант, Кеті, — жваво перебив її мову юнак.
— Ну гаразд... А ти сам? Я все ще до тієї теми. Чому відмовлявся від наложниць? — вигнула брову Хатун, запитально глянувши на співрозмовника.
А він лиш зітхнув і тут же посміхнувся:
— Певно, не знайшов ще тієї, заради якої хотілося б змінити своє життя.
Перезирнувшись, вони обмінялися щирими посмішками...
— О, а хочеш, я тобі погадаю? — Кеті весело схопила його за руку.
— Ти вмієш ворожити? — здивувався Джихангір, спостерігаючи, як тонкі пальці дівчини окреслюють лінії на його долоні. Його скепсис змішувався з відчуттям дитячого захоплення.
— Дивись, — серйозно вказувала вона на візерунки шкіри. — Лінія життя довга й чиста. Ти проживеш щасливо. А ось тут — літера «Л».
— Що вона означає? Лихоманка? — засміявся принц.
— Сам ти лихоманка! — Кеті жартома штовхнула його ліктем. — «Л» — це Любов. Вона вже близько, Джихангіре. Доля дає знаки, ти лише маєш їх розпізнати.
За вікном розігралася гроза. Блискавки розрізали небо, а грім гуркотів над самим палацом. Кеті стиснула його руку, відчуваючи, як її власне серце б’ється в такт із бурею зовні. Після чергового потужного удару блискавки дівчина злякано підстрибнула.
Джихангір, ледь всміхнувшись, розгорнув свою теплу ковдру й накрив нею Кеті, притягуючи ближче до себе. Їхні тіла торкалися, і відчуття безпеки, яке він випромінював, обіймало її з усіх боків.
Так вони й зустріли світанок — загорнуті в одну ковдру, спершись одне на одного. Кеті поклала голову йому на плече, відчуваючи ритм його серця, і в цій мовчанці було більше сенсу, ніж у тисячах слів. Їхні душі, обпалені самотністю, нарешті знайшли прихисток.
Але ранок невблаганно вимагав повернення до обов’язків. Попрощавшись із принцом, Кеті поспішила до гарему, сподіваючись прослизнути непоміченою. Проте на самому порозі на неї чекала буря, страшніша за нічну грозу.
Фахріє Хатун, червона від люті, перегородила шлях.
— Кеті Хатун! — її голос пролунав як удар батога.
— Чи я не попереджала тебе? Звідки ти йдеш у такому вбранні?!
Кеті завмерла. Шовк волошкової сукні, що ще мить тому здавався її захистом, тепер став доказом її злочину. Серце билося шалено, і вона відчула, як холодне повітря палацу пронизує її до кісток. Але в очах її зберігався відблиск тієї ночі — сміливості і надії, що вже змінило все.
