Спочатку:
На сторінку книги
До ослабленого Шехзаде тут же підбіг Бунджук, який без зайвих слів силоміць затягнув спадкоємця у його покої, аби знову, як у старі похмурі часи, долати біль наодинці. Але чомусь у юного спадкоємця серце боліло набагато більше, ніж будь-що інше... Важко впавши в крісло неподалік від каміна, юнак стомлено заплющив очі, згадуючи всі ті прекрасні миті, коли вона була поруч... Перша зустріч, перший вечір разом, перший масаж, серцебиття, коли такі ніжні пальчики вперше торкнулися його спини, перший поцілунок, перше зізнання в любові... З нею все було вперше, бо лиш вона посміла пробратися в закам'яніле серце Шехзаде, посіявши там мрії і кохання, надії і радість... Чого тепер йому очікувати від цього життя? Так, він зміцнів, набрався сили і майже вилікувався, але кого вони обманюють? Хіба він викликатиме масажисток, щоб продовжити лікування? Хіба образ іншої жінки зможе витіснити з серця ніжне личко коханої? Ніколи... Тепер усе, чого б він не досяг, не матиме сенсу. Ніщо не має сенсу без неї, його Деніз. Тоді навіщо він відпустив її, сам прийняв за неї рішення? Напевно, хотів, щоб вона заперечила йому... Однак ні, він не шкодував і не звинувачував її. Лише бажав щастя...
У ту мить, коли юнак не очікував уже зовсім нічого, дуже різко відчинилися двері. Принц, який навіть не відреагував на цей звук, аж підвівся з подиву, коли угледів образ прекрасної чорнявки на порозі його покоїв. Очі Деніз так гармонійно поєднували радість і сльози, що серце у вкрай засмученого принца закололо і на мить зупинилося. Що змусило її повернутися? Що стало причиною цих прозорих кришталів на її очах?
— Джихангіре! — голос тремтів, але був як ніколи впевненим. Що ж, ця дівчина від природи наділена вмінням дивувати, але сьогодні... Раптово на її малинових вустах засяяла посмішка, водночас з очей скотилося кілька солоних сліз.
— Деніз, що трапилося? Я думав, що ти вже в дорозі... Ти плачеш, душе моя? — не знаючи, у чому річ, нещасний божеволів від здогадок. Не затримуючись на порозі, Хатун кинулася в обійми Шехзаде. Зловивши кохану і міцно обійнявши її, юнак відчув, як тремтить її тіло, як важко вона дихає і як міцно обіймає його. Так міцно, наче від цього залежить її життя. Наче вони не бачилися сотні років, хоч насправді розлучилися кілька хвилин тому. Однак що там ті хвилини? Для тих, хто по-справжньому кохає, секунда нарізно є вічністю. Він знову вдихає її запаморочливий аромат, називаючи себе дурнем, який власноруч відпустив своє щастя. Дихає нею, цілує волосся, обіймає і не може втихомирити свою спрагу за тією, якої ніколи не буде забагато.
— Я так злякалася, Джихангіре! В якусь мить я усвідомила, що роблю, і мені стало дуже страшно! — на вухо принцу шепотіла чорнявка. Він відсторонився, аби поглянути в її очі.
— Чого ти боялася, кохана? Все безпечно, з тобою була охорона... Що злякало тебе? Ми це виправимо... — нічого не розуміючи і навіть не тямлячи себе, шепотів він. Усе заглушував стукіт їхніх сердець.
— Я вже виправила... — стиха, вже більш спокійно мовила красуня, а тоді звела свій осяйний погляд до очей Шехзаде. — Я тебе запитаю щось... Відповідай чесно, добре?
— Авжеж...
— Пам'ятаєш той день, коли мене звинувачували в підпалі Династійців, а я лежала непритомною в лазареті? Ти був поруч... Тоді ти, думаючи, що я не чую, сказав чарівні слова... Ти досі відчуваєш це?
Джихангір ледь всміхнувся, заправивши чорняве пасмо волосся за вушко своєї фаворитки. Ті слова він добре пам'ятав, бо їх промовляла душа у палкій молитві: «Моє сонечко, відкрий свої очі... Я ж помру без твоєї усмішки. Без тебе життя втрачає сенс. Без кохання воно немислиме... Деніз, прокинься, рідна... Я так хочу жити поруч з тобою, кохати тебе до останнього свого дня... Так хочу стати батьком твоєї дитини, засинати щоночі в твоїх обіймах, а прокидатися від твоїх поцілунків... Не покидай мене, молю тебе». Набравшись сміливості, красень стиха промовив, не відводячи погляду від очей коханої:
— Хіба може бути інакше? Хіба я здатен не бажати прожити з тобою кожну секунду свого життя? Щодня я закохуюсь у тебе ще більше, рідна. Ти — єдиний подарунок Аллаха, мій безцінний скарб, єдина дівчина мого життя. Я кохаю тебе, Деніз. Ти знаєш це... Але не хвилюйся, моя любов не агресивна. Найбільше, що я маю в цім житті — це несміливі мрії про дружню сім'ю. Нашу з тобою... У найважчі часи уявляв щасливі дні, і це додавало мені сил. Завжди мріяв про сина і донечку з твоїми очима, таку ж красиву і благородну... Але ти не слухай цих дурних балачок. Не хочу тримати тебе тут силоміць, ти обов'язково маєш стати щасливою. Вже вкотре за сьогодні кажу тобі це. Заради цього я згоден відпустити тебе і приректи себе на існування вдалині від тебе. Повертайся на Батьківщину, туди, де живуть твої думки і бажання. Знайди там усе, що було втрачено, Кеті. Вільна венеційська сеньйорита Кеті... — сказавши останні фрази з особливим болем у серці, принц забрав свої руки від дівчини.
У цю мить, коли Шехзаде знову самостійно зрікався того єдиного, що могло б здійснити всі найзаповітніші його мрії, відбулося щось, що неможливо уявити. Можливо, це було те саме диво, у яке нас вчать вірити з дитинства... А чорнява Хатун вперше побачила обличчя справжнього кохання. Його легко впізнати, бо воно має очі кольору тепла і складається з самопожертви. Якщо ви захочете дізнатися, чи кохаєте людину по-справжньому, запитайте себе: чи ставите ви її інтереси вище за свої? Кохати означає віддавати все, до останку, без надії на повернення. Деніз витерла сльози зворушення, ніжно торкнувшись долонею щоки принца.
— Визнаю, що немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — Пророк Його... — злетіло з її вуст тремтливо і хвилююче. Очі Шехзаде округлилися і навіть потемніли. Що він почув щойно? Вона прийняла іслам? Як же це? Невже... заради нього? А тим часом венеційка вже втретє промовила символ мусульманської віри, а тоді впевнено, але водночас дуже ніжно додала: — Моє ім'я Деніз... Більше не забувай цього.
— Кохана... Деніз... Моя Деніз, — тільки й зміг вимовити Шехзаде. Вона ж легко і весело засміялася, остаточно позбавивши своє прекрасне обличчя слідів сліз.
— У мене слів не вистачає. Що я почув щойно? Ти стала мусульманкою? Але ж... Ти ж мріяла про повернення додому... — ледь стримуючи в собі емоції, запитав красень. Чорнявка посміхнулася, стиха відповівши:
— Бог один, коханий. Його просто називають іншими іменами і по-різному моляться Йому. Але Він один, Він у серці. Якщо ти називаєш Його Аллахом, то я теж зватиму так. Ми давно стали одним цілим, сплелися долями, об'єдналися душами... Нам не можна на роздоріжжя, у нас одна на двох стежина. До Мехмета — так до Мехмета, я підтримаю тебе. У Венецію — то разом. Якщо підеш на край світу, то візьми і мене з собою, бо життя без тебе подібне до пекла. Я думала, що хочу додому, доки не усвідомила, що мій дім — ти. Я дозволила собі зайти так далеко, сісти в ту карету і покинути тебе навіки — божевілля, в голові не вкладається. Я наче не розуміла, що роблю. Наче на прогулянку їхала. А коли Топкапи зник з очей і канув у безодню лісів, я прокинулася від цього сну — мене охопив розпач і паніка. Не хочу без тебе ні у Венецію, ні ще кудись. Я розвернула карету, наказавши їхати в палац і привезти мене до мого Шехзаде. Ти дарував мені волю, але я все одно залишилася твоєю наложницею, рабинею твого кохання. Я так злякалася, що можу втратити тебе. Ми разом пройшли через стільки випробувань не для того, щоб розлучитися через такі дурниці. Присягаюся, Джихангіре, я більше ніколи не залишу тебе самого. У нас буде прекрасна сім'я, а я народжу тобі багато діток, ти лише побажай. Але не треба благородства, не відпускай мене більше! — з кожним словом, яке ніжно вимовляла Хатун, кохання у душі Шехзаде зростало, а радість на його обличчі затьмарила навіть сонце. Коли остання стіна, яка досі роз'єднувала їх, впала і розбилася на пісок, стримувати в собі почуття не було сенсу. Та й сили теж не було.
Забувши про спину, яка ще кілька хвилин тому страшно боліла, Джихангір міцно обійняв кохану, не тямлячи себе від щастя.
— Не відпущу. Ніколи, ні на мить, ні на крок не відпущу...
Через хвилину відсторонившись, він лагідно заглянув у її прекрасні яскраві очі і потонув у них. Як же важко зробити перший крок, коли все тіло стало ватяним, кожна клітинка пронизується блискавками, електричними розрядами, а в душі несамовито палає вогонь! Шехзаде так безмовно і стояв з дурною щасливою усмішкою на вустах, досі не в силах повірити самому собі. Усе сталося, немов у дивовижному сні — кохана з власної волі відмовилася від повернення додому і залишилася поруч. Без будь-яких претензій, без жодних вагань і побажань. Забувши про свою волю, добровільно погодилася стати частиною гарему, стати наложницею, нехай і єдиною. Однак це не сон! Він більше не прокинеться в тій похмурій реальності, а свою історію вони напишуть самі. Опанувавши почуття, принц яскраво посміхнувся, поцілувавши чоло коханої. Всього на мить залишив її, відійшовши до столика і шукаючи щось у вишуканій шкатулочці. Одразу ж повернувся, хоч і приховував щось у своїй руці.
— Пам'ятаєш, якось ти ворожила мені? Ти дивилася на лінії рук, а треба було заглянути в серце. Там твій образ, я понесу його у вічність. Ти справді готова стати моєю наложницею? Ти вільна, ніхто не може тебе змусити... Я не посмію...
— Не довелося б, якби ти погодився поїхати зі мною у Венецію, — ніжно озвалася красуня, схопивши Шехзаде за комір. — Поїдьмо разом, Джихангіре. Тебе ж тут нічого не тримає. А Мехмет не дитина, сам не пропаде. Звісно, якщо ти залишишся, то й я залишуся і піду в той клятий гарем (що ще робити?). Заради тебе піду, так. Але прошу тебе, Джихангіре. Хоч ненадовго поїдьмо у Венецію... Ми б могли там одружитися... Знаю, що кажу дурниці і що ти не погодишся, але я так скучила за тобою, що упевнена: ти мені пробачиш ці балачки...
Слухаючи свою принцесу, Шехзаде стиха сміявся. Іноді вона поводилася мов дитина, чим ще більше заворожувала юнака. Несвідомо його рука плавно і лагідно піднялася з талії коханої до її шиї, де заплуталася в прекрасному чорному волоссі; в іншій він же міцно тримав якусь маленьку річ. Нахилившись до дівчини, він рішуче, водночас дуже тендітно, чуттєво та палко поцілував її медові вуста. І цей поцілунок неможливо було порівняти з усіма попередніми, бо тепер між ними народилося справжнє полум'я. У цю мить, на диво, всі страхи Деніз канули в Лету, натомість її руки злетіли вгору, обвивши шию коханого і притягуючи його ще ближче, бажаючи ще більшого. Вона не боялася продовження, бо втрачала розум від тих ніжних обіймів і палких поцілунків, відчуваючи себе справді коханою. Через кілька хвилин затуманена свідомість Шехзаде підказала йому, що ще не все сказано, тому, відхилившись від таких бажаних вуст, він поглянув на чорнявку очима, заштрихованими коханням, стиха поставивши таке довгоочікуване запитання:
— Кохана, ти станеш моєю дружиною?
Серце Деніз, яке досі стукотіло мов шалене під напливом зовсім нових відчуттів, зараз на мить зупинилося. Вигнувши брову знаком питання, Хатун нерозуміюче поглянула на принца.
— Що? Тобто?
Він посміхнувся, відкривши те, що приховувалося у його долоні. Це був чарівний перстень із вставкою діаманта. Від тієї краси дівчині перехопило подих.
— Виходь за мене заміж, Деніз Султан моя... — ніжно мовив принц. — Невже ти думала, що я дозволю бути тобі наложницею? Більше за все на світі я хочу, щоб ти стала моєю законною Хасекі, і для цього не обов'язково їхати на інший кінець світу... Рідна...
— Але Шехзаде не одружуються з рабинями... — тільки й спромоглася відповісти вона. Джихангір посміхнувся знову, лагідно цілуючи її щоку.
— Наче ще залишилися правила, яких ми не порушували. Я кохаю тебе, все інше неважливо, — знову піднісши свій осяйний щасливий погляд до очей красуні, він взяв її руку, приклавши до свого серця. Воно тріпотіло мов шалене, красномовно шепочучи про свої почуття. — Я відпустив тебе на Батьківщину з єдиною метою — аби ти була щасливою, і єдиною мрією — в якій ти б повернулася. Цей перстень я приготував давно. Я сам зробив його, думаючи про тебе. Дозволь йому сяяти на твоїм пальчику, нехай буде символом нашого кохання і нашої сили перед всіма труднощами. Ти потрібна мені. Чуєш, як б'ється серце? Стань моєю законною дружиною перед лицем людей і Всевишнього, Деніз. Якщо погодишся, зробиш мене найщасливішим у світі...
— Так! Так, коханий! Так, я згодна! Я стану твоєю дружиною! — навіть не дослухавши до кінця, радісно прощебетала чорнявка. Душа Джихангіра злетіла вгору, а він сам тремтячими руками надів коханій каблучку, ніжно і любляче цілуючи її руку. Закохані погляди з'єдналися, засліплюючи весь світ своїми іскрами, а на вустах засяяли однаково щасливі посмішки.
— Життя моє, кохана, — злетіло з вуст Шехзаде, а затим він з новим бажанням прильнув у поцілунку до вишневих вуст нареченої. Поруч тріскотів камін, тремтливо мерехтіли свічки, а за вікном народжувалися зорі. У такій затишній атмосфері щойно здійснилися несміливі мрії двох молодих, до нестями закоханих одне в одного людей, що вже так багато страждали. Перед їхньою витримкою, силою, наполегливістю поволі здавалася сама Доля, яка сьогодні вклонилася їм і відійшла вбік.
