Раді Вас бачити!

Дім це всього лише місце куди йдеш, якщо нікуди більше піти."

Б. Дейвіс

Спогади Алії. 

Пізно ввечері Алія сиділа на підлозі в куховарні, затиснувши між ногами казан й несамовито терла його від кіптяви піском і мочалом дерева люфі. Двійко до блиску начищених уже стояли на столі. Двері в приміщення різко відчинилися і на порозі з'явився вітчим.

– Закінчиш тут, наносиш води коням, – непривітно буркнув він.

Алія підняла на чоловіка свої неймовірні очі й мовчки кивнула, вогняне волосся блиснуло у світлі вогнища. Аббас перевів важкий погляд на дівочі коси і його обличчя скривила ненависть. Плюнувши та прошипівши крізь зуби звичне "відьомське кодло", він вийшов, грюкнувши дверима.

Дівчина зітхнула, змахнувши тильною стороною руки піт з чола, заправила за вухо пасмо, що вибилося, і з тугою поглянула на три брудні казани, а ще води доведеться натягати. Їй дуже хотілося якомога швидше добратися до своєї кімнатки й відпочити, але не послухатися Алія не могла. Якщо зробить по-своєму, буде покарана. Так було вже, вона памʼятає той день, коли вітчим побив її.

Алії йшла п'ятнадцята весна. Вони з подругами пішли на луки, назбирати квітів. Весело носилися, падали в прогріту спекотним сонцем траву, сміялися, співали пісень та оберемками збирали квіти. А потім танцювали. Вона любила танцювати. Дівчата під час рідкісних зустрічей просили розважити їх , приплескували ритм і Алія кружляла , забувши про свою недолю та важке життя.

Того гіркого вечора час минув непомітно. Дівчина поверталася додому з духм'яним вінком на вогняній голівці й букетом ароматних квітів у руках. Вона посміхалася, наспівуючи простеньку пісеньку і не одразу помітила Аббаса. Невисокий, але ширококостий і кремезний, він стояв біля будинку, насупивши свої темні кущисті брови.

– Батьку, – радісно гукнула падчірка, – подивися, який чудовий букет я зібрала, поставлю тобі в кімнаті... 

Слова завмерли на губах, коли важка рука раптом піднялася і батіг опустився Алії на спину. Інстинктивно дівчинка відвернулася, голосно скрикнувши від пекучого болю.

– Ти де шлялася, тварюко?! – шипів відчим. – Не смій до мене спиною повертатися, коли я розмовляю з тобою!

– Батько, я з подругами на луках була, з Лією і Норсою – схлипувала дівчина, зігнувшись від болю і страху. Алія зрозуміла, що вітчим сьогодні пив.

– Роботу не зроблено, а ти втекла, виродок шльондри?!!! – кричав Аббас, знову опускаючи батіг на тонкі руки.

Вінок злетів із голови, квіти розсипалися.

– Я все зробила, все, ще рано вранці, ще вранці!!! – захлиналася сльозами Алія. Намагаючись прикрити руками голову, вона впала на коліна, – прошу, батьку, не треба, я нічого сороміцького не зробила!

– Не називай мене батьком! Я тобі не батько! – заревів Аббас.

– Прошу вас, заради пам'яті мами, якщо вона була дорога вам...

При згадці про Ранію, Аббас осатанів зовсім: він почервонів, риси обличчя спотворилися, а очі налилися кров'ю. Мигцем поглянувши на чоловіка, Алія прийшла в невимовний жах і, підхопившись, кинулася до будинку. Вона не пам'ятала, як влетіла до своєї кімнатки й закрилася на клямку. Але мучитель чомусь не побіг за нею. Дівчина чула, що він лютував у маминій кімнаті й трощив там усе, що потрапляло під руку.

– Ненавиджу, ненавиджу тебе, повія і твоє мерзенне кодло!!!

Від жаху Алія сховалася під високе ліжко й обмочилася. Так дівчинка і пролежала ніч, закриваючи рота рукою, щоб не було чути її ридань і невідривно дивлячись на двері. Заснула вона лише під ранок важким, неспокійним сном.

Тієї ночі їй уперше наснилася мати... Вона була такою ж, як в дитинстві, якою пам'ятала її дівчинка: неймовірно гарною і люблячою. Темне волосся заплетене в тугі коси, хитромудро покладено на голові, горда постава та оксамитові теплі очі. Ранія гладила її непокірні кучері, зазирала в синій вир очей. "Твоя доля не тут, Аліє. Вона далеко... Дуже далеко... Потерпи ще трохи, моя дівчинко, мій Вогник... ". 

– Матусю! – прокинулася сирота й тихо заплакала. 

 Після того вечора дівчина шалено боялася Аббаса та втратила мову, вона намагалася говорити та горло стискали короткі спазми і виходило незрозуміле бурмотіння. Рани на руках і спині дуже дошкуляли, але Алія, долаючи дикий біль, продовжувала працювати. Аббас тепер просто не помічав її. Та одного ранку, не знайшовши ніде падчірку він піднявся до її кімнати, щоб потрусити добряче "відьомського виродка", що проспав усю роботу. Дівчина лежала на ліжку, щось невиразно і швидко бурмочучи. Презирливо скривившись, Аббас підхопив її за воріт сорочки, але Алія не прокинулася. Аббас здивовано поглянув на дівчисько, зірвав ковдру та дівчинка не приходила до тями, продовжуючи марити й метатися, від худенького тіла йшов жар... Чоловічий погляд зупинився на її руках, перев'язаних ганчір'ям... Знявши їх, він з відразою відсахнувся: рани загноїлися й запалилися. Насупившись, Аббас вийшов з дому і за годину повернувся зі старим лікарем. Той оглянув дівчину, зітхнув і скрушно захитав головою, скоса поглядаючи на хазяїна. Очистивши рани на спині й руках та посипавши їх зеленкуватим порошком, старий підійшов до господаря. 

– Я залишу мазь і настоянку. Необхідно мастини рани та поїти хвору ліками, додаючи їх у воду. Це життєво важливо. І ще треба міняти пов'язки та прикладати холодні компреси до лоба. 

– Я тобі плачу, ти й займися цим. 

– Але, пане, це абсолютно неможливо! 

Великі карі очі лікаря здивовано розкрилися, від чого він став схожим на сову, – Мені необхідно відвідувати й інших хворих, хто потребує моєї допомоги!?

– Я не буду її доглядальницею! – скипів господар. 

– Тоді дівчинка може не пережити і двох діб! – лікар нервово й боязко смикав свою і без того ріденьку борідку. – Найміть доглядальницю, а я приходитиму провідати вашу доньку щодня. 

Невдоволено кивнувши, чоловік заплатив лікареві та відпустив його. Якби не присяга Ранії на смертному одрі наглядати за дівчиськом, він би й пальцем не поворухнув тепер. Ходити за хворою стала стара Рашель, сухенька бабуся-сусідка. Багато за працю вона не запросила, а дивилася за дівчинкою добре. Лікар навідувався, як і обіцяв, щодня. Оглядаючи рани, що гарно гоїлися, він задоволено кивав, спостерігаючи, що шкіра набула здорового рожевого відтінку. Дівчинка одужувала, почала підійматися, вживати їжу, але голос не повертався. Шрами залишилися на тілі від батога. І на юному серці. 

З того дня Аббас не бив падчірку більше, не брав батога... Але потиличники та стусани були частими "солодощами" в житті сироти. Легше жилося дівчинці, коли купець по торгових справах на багато тижнів йшов у море. Нехай важко було працювати, зате дихалося вільно і Алія в ті дні могла знову приходити до кімнати матері. 

Багато років тому. 

Аббас залицявся до неї, увивався, стелився барвінком, обдаровував всілякими заморськими прикрасами і розповідав про далекі країни, в яких побував, про морські подорожі. Напевно його барвисті цікаві розповіді зіграли головну роль, коли Ранія погодилася жити з ним, простим купцем. Звичайно, він був не бідний, а торгівля його процвітала - Аббас мав у містечку не одну крамницю з тканинами й спеціями, срібними та золотими прикрасами. То була прибуткова справа. Ранія була зі збіднілого, але високого роду і це лестило самолюбству Аббаса. До того ж дівчина була дуже вродливою, до того ж сиротою. Купець жадав, щоб Ранія стала його дружиною, він міг би тоді розпоряджатися її життям як хотів, але вона відмовилася. Аббас радий був і тому, що вона поруч, кохав її болісно, обожнював прекрасну Ранію, а вона віддячувала теплом й допомагала в усьому. Але чоловік не бачив в жіночих очах того ж полум'я, що вирувало в ньому і тому шалено ревнував її. На велику прикрість Великий не благословив їх дітьми. Мабуть, саме тому жінка сумувала. 

Та ось через два роки Ранія виявиласяпри надіїі стала відстороненою та задумливою. "Примхи вагітних жінок" - відмахувався Аббас.

Здавалося, він зненавидів немовля ще того дня, коли його жінка кричала в родових муках, а він трясся від жаху, що вона може піти від нього назавжди. І тоді Аббас просив Великого залишити йому його перлину, і Він залишив. І немовля. Повитуха привітала його з донькою, дивно поглянувши на новоспеченого батька. Дочка?... У нього мав народитися спадкоємець. У роду Нассархасів народжувалися тільки хлопчики, з покоління в покоління, темноволосі й смагляві. Влетівши в кімнату, чоловік завмер біля породіллі й опустив очі на маленький згорток у її руках, що вона дбайливо і з любов'ю притискала до грудей.

Дівчинка... Рудоволоса... Аббас похитнувся, перед очима попливли кола, руки стиснулися в кулаки до синяви. Купець вибіг з ложниці так швидко, як міг, щоб не задушити їх обох. Він любив Ранію ямов божевільний і не зміг зненавидіти її навіть після такої очевидної зради. Але він зненавидів її кодло. Не раз торговець приходив уночі з подушкою, щоб назавжди позбавити себе цього болю, цієї ганьби. Не він батько, він безплідний... Але Ранія, як левиця, завжди була на варті й мовчки стежила за ним очима ніжної лані, не кліпаючи, не рухаючись, доки він, злісно сплюнувши, не йшов геть. Ранія перестала бути його, більше не було ночей кохання. Аббас не забув, вона не пробачила. Він перестав піклуватися про жінку, тож поки Алія була новонародженою крихіткою, Ранія, щоб вижити, продавала прикраси і дорогий одяг, що дарував їй колись чоловік. З часом вона сама заробляла їм з дитям на прожитття. Тяжко працювала, перучи людям одяг, робила настоянки та продавала лікувальні трави. Але цього було занадто мало, щоб носити, як раніше, гарний одяг і ситно харчуватися. Ранія почала одягатися занадто просто. Аббас бачив, як вона змарніла, схудла, можливо, навіть недоїдала, але ніколи, жодного разу не поскаржилася... Помічав, як сусіди шепотілися, співчутливо дивлячись на жінку з малятком, а то з глузуванням кривили губи. Іноді іскра сумніву з'являлася в черствій душі, чи правильно він чинить, кинувши їх на призволяще? Але Аббас відразу ж гасив жаль.

Мати ніде не лишала дівчинку: коли та була немовлям, прив'язувала її до свого тіла простирадлом і так працювала: йшла на річку прати білизну або до лісу, збирати трави. А коли малятко підросло, водила її з собою за руку. Аббас ревнував і ненавидів. Чим сильніше підростала Алія, тим очевидніше ставало, що вона ні на кого не схожа. Зовнішність падчірки сильно відрізнялася від темноволосих і смаглявих секліційців. Та характером вона пішла у свою матір: добру, турботливу, тиху, але зі сталевим стрижнем всередині.

Через дванадцять років від народження доньки, Ранія почала слабшати, з кожним днем танути і врешті злягла остаточно. Недовго обтяжувала турботами про неї близьких. Алія майже не відходила від матері, доглядала як могла, сиділа тримаючи за руку або дивлячись в її очі з любов'ю і тугою. Поруч спала, міцно обійнявши змарніле дороге тіло. У день своєї смерті Ранія взяла з Аббаса обіцянку подбати про її дочку, заради Великого. Аббас не хотів, усе його нутро опиралося цьому, виверталося й скорчувалося... Він дивився на колись чудове обличчя, позначене тепер блідою печаткою смерті, на очі, в яких уже не було сили боротися. "Прошу, Аббасе" долинав ледь чутний шепіт. Він розумів, про що благали її очі. Усі ці роки він не хотів чути рідкісні прохання жінки і не вважав те за потрібне. Але зараз не міг відмовити в останньому і мовчки кивнув. Ранія підняла руку, щоб востаннє торкнутися його обличчя... Аббас прикрив очі, але.... нічого не трапилося. Важкий судомний вдих і тихий довгий видих. І тиша. Чоловік раптом злякався, йому стало страшно підняти повіки й побачити, що він залишився один, один у цій кімнаті і в цьому світі. Ранія пішла тихо, тільки великі очі дивилися невідривно вгору.

Перший час чоловік думав, що нічого не зміниться, що він легко переступить через втрату. Ця повія негідна його. Але потім прийшло усвідомлення невиправного, спустошення і відчай. Аббас міг би всі ці роки любити Ранію і жити, як раніше, пробачивши їй чужу дитину, прийнявши її. Але він відвернувся. Торговець почав випивати, а випивши, заходив у кімнату Ранії, падав на коліна біля її ложа і вив, чіпляючись пальцями за покривало, то бурмочучи щось, то проклинаючи, то молячись. Алія сховавшись, бачила страждання вітчима, хоча далеко не все могла зрозуміти. "Хіба він любив маму? Він теж страждає як і я" - думала дівчинка. Маючи добре сердечко, вона заварювала йому заспокійливі трави, як вчила її матір...Вітчим мовчки пив і засинав. Сама дівчинка плакала ночами, вхопивши у обійми мамину подушку і вдихаючи рідний улюблений запах. А потім вітчим заборонив їй жити в кімнаті Ранії, позбавивши дівчинку такої малої розради. Згодом Аббас заспокоївся, став випивати рідко, роботи було багато. Домашня ж робота лягла на тендітні плечі дванадцятирічної Алії.