Раді Вас бачити!

"Сильну людину ніщо не нервує так, як виявитися слабкою." 

Махатма Ганді

Рано вранці Хаук виходив із каюти і, проходячи повз Алію, мигцем поглянув на дівчину, що ще міцно спала. Опинившись на палубі, він покликав до себе Олафа й поцікавився, як минула ніч. 

– Все чудово, мій пане – бадьоро відповів Олаф, посміхаючись у вуса. - На світанку ми покинули береги Прекрасного Півдня. 

– Добре. Гребців змінили? – сухо запитав Хаук. 

– Так, як годиться. 

Командувач задоволено кивнув. Попереджаючи його запитання, Олаф продовжив доповідь: 

– Вулф на спостережному посту, Альбісс вчора оглянув поранених ­- важких немає, у трюмі з бранцями спокійно, – він посміхнувся, погладжуючи бороду, – Гаряча нічка видалася нині, га? Гарненькі вони півдненні жінки.

Хаук скосив очі на помічника, той ледь не муркотів, мов кіт, що об'ївся сметани. Вахнут планував продати частину бранців, отримавши добрі гроші і не хотів, аби голодні до жінок вояки зіпсували "товар". Та не міг заборонити своїм людям брати те, що вони здобули в бою, це стосувалося й жінок... Тим паче жінок. 

– Ми виділили частину провізії рабам на час плавання і кожні кілька днів виводитимемо їх на повітря, – тим часом доповідав бородань.

- Добре.

 – На камбузі вже на повну возиться з казанами Бджорг. Ти снідатимеш в каюті? – граючи бровами, поцікавився Олаф.

– Ні, я поїм з усіма. Іди. 

Помічник дивувався невластивому для вахнута похмурому настрою. Може, йому не припала до смаку руда відьмочка? Але допитуватися він не наважився, характер у пана був усе ж таки не простий. 

Тим часом Хаук зробив обхід судна, поговорив зі своїми людьми, зробив розпорядження, зайшов до поранених воїнів, після спустився в трюм перевірити, чи стерпні умови в полонених сикліційців. 

***

Алія прокинулася одна в каюті і кинулася шукати нічний горщик, необхідний предмет у кожній людській оселі. Та марно.У кормовій частині судна була відкрита ділянка, щоб справити потребу прямо за борт, що, не соромлячись, і робили чоловіки. Невеликі отвори, на крайній випадок, були в деяких приміщеннях корабля та Алія, звісно, цього не знала. Скрізь обнишпоривши вона нічого не знайшла й в розпачі вийшла на палубу, сподіваючись дізнатися щось у першої-ліпшої жінки. Але скрізь сновигали лише чоловіки, величезні та широкоплечі. Варто було Алії з'явитися на палубі, як всі голови північників, мов за командою повернулися в її бік. Ніздрі Інших хижо затріпотіли, десятки очей засвітилися фосфором. Хаук саме заступив на свій пост й миттю відчув різку зміну в настрої своїх підлеглих. Звичний гамір стих, на ящерані панувала дивна тиша. Не треба було шукати причину. Хаук відчував південну дівчину... І його воїни теж. Вона пахла невимовно звабливо. Алія стояла на палубі і виглядала геть розгубленою, вітер грав її шовковистими косами, щомиті хльоскаючи ними бранку по колінах. У променях ранкового сонця дивні пасма горіли полум'ям. Дівчина нагадала Хауку богиню вогню Гефрію, цнотливу і прекрасну. 

Алія застигла й перевела дихання, друга сутність Інших неабияк налякала її. 

– Хаук! - несподівано для себе відчайдушно покликала вона.

Командувач здригнувся, вона кликала його. Чому його? Він забрав її з рідної землі, насильно притягнув на корабель, саме він змінив її життя. Та в ту мить, коли дівчина думала, що в небезпеці, погукала на допомогу саме його. Алія не здогадувалася, що її життю нічого не загрожує. Північні воїни ставали Іншими не лише в боях, вони легко змінювалися коли їх охоплювали і сильні емоції. Саме зараз їхні очі змушувала світитися лише хтивість. Аромат полонянки викликав у Інших несамовите бажання і, котись усе до морху*, це було погано. Хаук вилаявся про себе. 

– Усі на місця і займіться кожен своєю роботою!" – гаркнув він воїнам.

Підійшовши до Алії, вахнут схопив її за руку, потягнувши назад до каюти. Дівчина здригнулася, не очікуючи грубощів та квапливо побігла слідом, ледь встигаючи за широким кроком чоловіка. 

– Якого морху ти виходиш без дозволу? – прошипів він, заштовхнувши бранку назад у каюту. 

– Чому ти так сердишся? – запитувала вона розгублено, дивлячись у звірині очі, що світилися крижаною блакиттю і намагаючись боротися зі страхом. – Я шукала тебе.

– Навіщо, жінко, мені нема коли розважати тебе? – злився він. 

Алія замовкла, сором'язливий рум'янець залив ніжне обличчя. Хаук спостерігав за нею насупивши темні брови. 

– Я мала дещо запитати, та тут лише самі чоловіки і немає жінок, розумієш? – зам'ялася вона. 

– Ні, не розуміти, не мнися, кажи вже, – різко відповів Інший. 

– Ну добре... Відхоже місце.... мені дуже потрібно... туди потрапити. 

Хаук, дещо заспокоївшись, махнув дівчині рукою, щоб слідувала за ним, він підвів її до однієї зі стін, маленька частина якої була закрита цупкою завісою. Відсунувши тканину, північник кивком вказав на люк, що прикривав невеликий отвір, і мовчки вийшов.

 Справивши потребу, Алія взяла з бочки чистої води та швидко роздяглася. Відірвавши шматок спідньої сорочки, вона змочила його в мисці й почала ретельно обтирати тіло. Дівчина квапилася, бо не знала скільки ще буде північник поза каютою, а так хотілося встигнути змити з себе піт і бруд. 

***

Хаук стояв на носі корабля, схрестивши на грудях сильні руки та з насолодою вдихав солоне морське повітря. Теплий вітер надував вітрила й шматав густе світле волосся чоловіка. Вахнут пильно вдивлявся в морську далечінь, мов хотів швидше поглинути поглядом усю відстань, що відокремлювала його від рідної землі. Пройде небагато часу і південний вітер зміниться північним. Ще три тижні плавання і швидкохідні ящерани принесуть їх до суворих, але таких бажаних берегів Великої Півночі... Він, як відданий васал, привезе перемогу і багату здобич королю Візфоллу... Але Алію... Алію він залишить собі. Хаук хоче південну бранку і вона буде належати йому. Король не відмовить. 

Поївши з усіма, Хаук, узяв їжу для дівчини та зайшов до каюти. Його ніздрі вмить затріпотіли, тут усе було навповнене її ароматом. Інший стримався, щоб не заплющити в блаженстві очі. Чоловік, не дивлячись на полонянку, пройшов до столу, поставив страву на стіл і жестом вказав дівчині, що вона може пообідати. 

– Їжу треба відпрацьовувати, – сказав він їй, невідривно дивлячись у великі очі.

Хаук не бажав зізнаватися навіть самому собі, що йому шалено подобалося дивитися в ці штормові темно-сині вири...

 – Тут усі працюють і ніхто задарма не їсть свого хліба. 

– Гаразд, – з готовністю погодилася дівчина, – Я не цураюся ніякої праці. Що мені треба робити?

"Догоджати мені, ось що", – подумав Хаук, але нічого не відповівши, вийшов. Алія, не сильно дивуючись неговіркості чужинця, нашвидку поїла і почала мити в маленькому тазі посуд. Коли вона витирала його сухим шматком тканини, що знайшла на полиці, зайшов незнайомий воїн, як усі високий та світловолосий. Блиснувши очима, поставив відро, повне води, і кинувши ганчірку, сказав, також перекручуючи слова: 

– Пане вахнут сказати тобі вимити каюту. 

Алія згідно хитнула головою і воїн вийшов, наостанок озирнувшись і затримавши довгий погляд на дівчині. Вона акуратно склала посуд на полицю і, зібравши розкидані речі Хаука, поклала на край його ліжка. Підіткнувши для зручності сукню, Алія старанно мила підлогу, але думки її були далеко звідси. Вона поверталася туди, де прожила своє невеличке життя і в неї було багато питань: чи залишився цілим будинок, у якому вони жили з мамою, чи живі її подруги, коли повернеться вітчим, чи буде він розшукувати її? Швидше за все, ні, адже вона завжди була для нього скалкою в оці, яку той ледь терпів... Що з нею буде далі, куди несуть її ці вітрила і яка доля чекає на неї на чужині? Алія так глибоко занурилася в свої переживання, що зовсім не почула, як відчинилися двері і зайшов Хаук... Він завмер, незводячи очей з її струнких ніжок та округлих стегон, що легко погойдувалися у такт рухам. Закінчивши прибирання, полонянка узяла відро, щоб винести, розвернулася до дверей і здригнулася. Темно-сині очі сповнені подиву широко розкрилися, Алія не очікувала побачити господаря каюти точнісінько за своєю спиною. 

– Хаук, я не чула, як ти увійшов, – сказала, несміливо посміхнувшись, – Я вже впоралася, подивися, ти задоволений? 

Він і дивився: розрум'янена й розпатлана, з поглядом величезних, по лисячи видовжених очей, спрямованих на нього -Алія вабила його, як бджолу дикий мед. "Такого кольору наше вечірнє небо на Півночі", – раптом з'явилася думка. Її аромат п'янив, як міцний хміль. Хаук облизав пересохлі губи, скуштувати б її.

– Чому ти не заплітаєш коси, як зазвичай роблять дівчата? - враз запитав хрипким голосом, але зовсім не те, що збирався. 

– Звісно тому, що в мене немає гребеня, – Алія знизала тендітними плечими, – І з ним непросто впоратися з ними, а тепер волосся сплуталося, складно укласти його в зачіску. 

– З гребенями непросто? – він невідривно стежив, як рухаються її губи, і говорив не думаючи, як захмелілий молодик. 

– Ні, з моїм волоссям, – полонянка дзвінко розсміялася. 

Хаук слухав її чарівний м'який сміх і дивився на маленькі ямочки, що раптом з'явилися на щоках. Чоловіе важко зковтнув і міцно стиснув кулаки, щоб не схопити її у свої обійми й не оволодіти просто зараз. Чому його розум і тіло так реагували на цю південку? Ніколи раніше жодна жінка не мала над ним такої влади. Ця думка протверезила його, повернувши в серце колишній лід. 

– Тепер буде дуже складно довести до ладу коси, можливо, доведеться обрізати частину, – продовжувала говорити дівчина. 

– У нас волосся зрізати лише недбайливим рабам, наголо голити, – холодно відповів вахнут крізь зімкнені зуби. 

Алія, зітхнувши, опустила вогняну голівку. 

– Але ж я так і не знаю, хто я тут, Хаук?

Серце солодко стискалося в грудях чоловіка щоразу, як її неймовірно красиві, соковиті, мов стигла вишня губи вимовляли його ім'я. Ця незрозуміла влада над ним дратувала Хаука й лякала... Лякала його, кращого воїна, того, хто сотні разів дивився смерті в очі й не тремтів. А тепер... Він – Інший, і в нього не може бути слабкостей... Вахнут підійшов близько та навис над Алією. 

– Ти будеш тим, ким захочу я, – грубо відповів він. – Може, полонянкою, яку я продам у першому ж порту, або моєю рабинею, яку я подарую, кому захочу... Або просто моєю річчю і не смій називати мене Хаук! - він дивився примруживши очі, ніздрі виточеного рівного носу сердито роздувались

Від злого шепотіння Алії стало геть не по собі. Вона звикла до криків вітчима і змирилася, що інакше не буде ніколи, але ця тиха злість лякала її до тремтіння. 

– Як мені тоді називати тебе?

– Пан, – відказав презирливо скрививши красиві губи, дивлячись на бранку зверху вниз, – як і належить таким, як ти. 

– Яким таким? – запитала дівчина, піднявши на нього свої глибокі очі. 

Хаук судомно вдихнув коли їхні погляди зустрілися. Він занадто швидко починав втрачати контроль, перебуваючи поруч із нею. 

– Таким, - це жалюгідним, нікчемним і огидним, – виплюнув відповідь. 

– За що ти так ненавидиш мене, адже я не зробила тобі нічого поганого? 

 Хаук бачив у чистоті її бездонних очей розгубленість і нерозуміння. 

– Я ненавиджу всіх південців, – він схопив дівчину за плече та притягнув впритул до себе, – А тебе... – Інший важко дихав, продовжуючи нестримно з'їдати її очима, – а тебе особливо. 

Відштовхнувши Алію від себе, Хаук вилетів із каюти, оскаженілий своєю слабкістю і тим, що не міг байдуже дивитися в наповнені сльозами, потемнілі озера синіх очей. "Хай буде воно все тричі прокляте". 

Алія потерла плече, щоб швидше позбутися болю і сіла на стілець, обхопивши себе руками. "Завтра на руках з'являться синці" із сумом подумала вона, шкода, та їй не звикати... Алія гірко зітхнула, чому вона викликала тільки роздратування та ненависть спочатку в вітчима, тепер і в цього чужинця. Єдиною людиною, яка безмежно любила її, була мати, але вона померла. Тепер у цілому світі немає нікого, кому було б не байдуже, чи жива вона, чи ні і яким буде її життя. Дівчина втомлено прикрила очі, змахнувши з довгих вій сльози. 

 * Морх - злий дух