Спочатку:
На сторінку книги
Не знаю, що змінилося, але це було як новий вимір реальності.
Ми стояли на краю, а попереду, під ногами розверзлася прірва, стерильно чистий простір якої сяяв неприродною білизною. В центрі шахти гудів тунель. Рипів й тріщав, випускаючи короткі блакитні розряди статичної електрики. Навколо снували металеві платформи — вгору, вниз, вбік…
І люди… всюди були люди. У білих халатах та у темній формі, з важкими шоломами і бронежилетами. І на кожному шоломі помаранчевий трикутник, жовте коло та зелені хвилі. Втім, у білих халатів та ж емблема на плечі…
— Так я і знав! — хитнув головою Ентоні, і світло відбилось у скельцях його окулярів. — Колайдер…
— Починайте! — гаркнув високий чоловік, що з висоти спостерігав за цією метушнею, заклавши руки за спину. Його голос, посилений і спотворений динаміками, звідусіль розлетівся залом.
Ми завмерли в тіні проходу, боячись навіть дихати.
Двоє солдатів виштовхнули з шикування чоловіка в помаранчевій робі, і силоміць всадили в крісло.
Жінка та чоловік у білих халатах накинулися на нього, наче стерв'ятники: один щось вколов у плече, інша застібнула металевий наруч на передпліччі та надягнула шолом із лісом дротів. З підлокітників вистрілили шкіряні ремені, зафіксувавши тіло.
— Час дії?
— Сім хвилини.
На табло зліва тунелю спалахнули цифри, відліковуючи час.
Крісло здригнулося, скрипнуло і по вмонтованому в підлогу монорельсу з гуркотом ринуло в тунель.
Під табло ожили гігантські екрани, виводячи нечітке зображення. І я не одразу збагнула, що це камера на шоломі помаранчевого.
Зображення на екранах зникло, замінившись статичним шумом.
— Одна хвилина, — оголосив чоловік за пультом.
— Дві…
Напруження стало майже відчутним, наче сам простір навколо нас почав стискатися.
— Шість.
— Готуйтесь! — наказав високий.
Військові скинули гвинтівки, націлюючись на вихід із тунелю.
Екран блимнув і чорний екран змінився нерозбірливим сірий шумом.
— Є сигнал!
— Тридцять секунд….
Лік часу не припинявся, проте час ніби застиг і цифри на табло змінювалися з болісною повільністю.
Раптом почувся гуркіт, і з тунелю вилетіло крісло. А на ньому…
Це вже не було людиною.
Щось мерзенне, спотворене. Воно гарчало, сичал, з рота хлистала біла піна. Очі — суцільний багрянець. Скажені, сліпі. Воно рвало ремені, випроставши величезну пазуристу лапу в бік найближчого солдата.
— Вогонь…
Лазерні промені розрізали істоту навпіл, перетнувши тіло кілька разів. Частки плоті відсікалися, падали на підлогу і продовжували соватися, наче в кожному шматку ще жевріло окреме життя.
— Зачистити!
Кілька хвилин — і все було скінчено. Частини істоти в прозорі куби спакували роботи. Крісло окотили водою з гідранта, змили чорну кров з підлоги. Висушили повітрям. Тільки сморід лишився. Липкий, нудотний…
— Наступний! — гримнув високий.
Цей помаранчевий опирався, волав, благав про милосердя, проте військові були наполегливі. Один приклав його прикладом по скроні, втихомирюючи.
— Обережніше. Він має бути живим! — доволі голосно прошепотів чоловік у халаті.
— Вводимо ЕР-25! — долинув згори голос, і я, задравши голову, впізнала Грока. Він стояв на металевому містку, спостерігаючи за цим конвеєром.
— Але…
— Жодних але! Виконуйте, докторе. — високий посміхнувся: — Якщо не бажаєте зайняти його місце.
Доктор знітився, і, прийнявши блок з ампулами, витяг одну, вставив в ін’єктор.
І знов напружене очікування. Час відліковував хвилину за хвилиною. На шостій військові знову скинули гвинтівки. На сьомій із тунелю виїхало крісло з цілком впізнаваним чоловіком. От тільки він був на голову вищим і сильнішим за себе колишнього. І він був непритомним.
До нього миттєво кинулись білі халати.
— Що з ним?
— Показники в нормі, — відзвітував один
— То чому він не при тямі?
— З’ясуємо, генерале…
— Швидше!
Чоловіка перекинули на ноші, віднесли на голий стіл, підключили монітори.
Генерал проводив їх поглядами.
— Наступний…
Їх було одинадцять. І лише четверо з них — щасливці, що отримали ЕР-25, — повернулись у людській подобі. Десятий благав про ін’єкцію, однак ампули скінчились, а одинадцятий…. Одинадцятий покірно сів і за сім хвилин так само покірно встав з крісла.
— Що з ним? Чого він не змінився? — голос генерала вібрував від роздратування.
— Не знаємо… — розгубились халати.
— То з’ясуйте! Негайно!
І одинадцятого, як і всіх інших, вклали на стіл під сліпучі лампи…
— Ох ти ж йо! — Кайл зблід і відвернувся від столів із піддослідними. — Збоченці… — зірвалось з його вуст ледь чутне і таке… беззахисне.
Я простежила за його поглядом і затулила рота долонею, аби втримати крик.
— Ши! — шикнула на нього Хло. — Не цікаво — піди погуляй.
— Та зараз!
— А вас це не бентежить? — пробурмотів Шон, вчепившись у дверну ручку так, що побіліли кісточки пальців.
— Що саме? — запитав Гаррі, напружено вдивляючись у постаті військових.
— Ну… експерименти над людьми? Вони ж заборонені…
— Гм… — насмішкувато пирхнув Бен. — Кому це коли заважало? От в нас у притулку…
Проте договорити він не встиг.
Одинадцятий на столі несподівано сіпнувся. Його тіло вигнулося дугою, і з надрізу на грудях вилетіло щось темне, чорне, як безодня. Наступної миті він змахнув рукою — і всі розлетілися врізнобіч. Люди врізалися в стіни й падали на підлогу поламаними ляльками, залишаючи по собі мереживо тріщин.
— Що?!
— Що відбувається?
Одинадцятий злетів у повітря, випростався на повний зріст прямо над столом. Його очі спалахнули надприродним пурпуром.
— Отакої, — промимрив Ентоні, як за рятівне коло, хапаючись за дужки окулярів.
Одинадцятий скинув руки — і почався хаос. Важкі металеві платформи, на яких щойно стояли люди, відірвавшись від кріплень, наче підхоплений подувом вітру папір, літати залом. Один рух — і вони полетіли в товсте броньоване скло. Повітря розірвав гуркіт, і прозорий захист розлетівся на дрібні друзки. Другий — і платформи почали чавити тих, хто порпався біля тіл… Військові намагалися стріляти, але лазерні промені просто викривлялися навколо Одинадцятого, не завдаючи йому жодної шкоди...
Зображення блимнуло, розсипалося на нескінченну суміш мерехтливих крапок, відсікаючи картину руйнування. Замиготіло хаотично: чорним, білим, сірим. Затріскотіло безладно. А потім крапки склались у чоловіче обличчя. Нечітке, зернисте, але впізнаване… Віттор.
— Ти мусиш це зупинити, — пролунало хрипке, перекриваючи тріскотіння.
Ми перезирнулись. Жоден не розумів, кому він це каже. Крім мене… Я підспудно, інтуїтивно відчувала, що його слова призначені мені. Саме мені… Як і вся ця демонстрація.
Я заплющила очі, намагаючись відгородитися від його наполегливого «мусиш».
Перед очима знову постали трикутник, коло та вихори. Помаранчевий, жовтий, зелений… Я десь це бачила. І раптом усе склалося: хоч логотип і зазнав значних змін, але він усе ще залишався впізнаваним.
«Я нічого не мушу, нікому нічим не зобов’язана», — повторила, як мантру. От тільки всередині щось сміялося, вперто наполягаючи: ти не зможеш відступити. Не цього разу. Не тоді, коли стала свідком…
Я сіпнулася й відвернулася. Я нічого не бачила. Ні тоді. Ні зараз.
І раптом зображення знов тріснуло, замиготіла, а з динаміків заволало вже чуте:
— Витік матерії! Витік матерії! Негайно покинути приміщення! Задіяно протокол Т-09.
Із величезного залу до нас потягнулися темні щупальця…
Гримнули двері, відрізаючи нас від цього жахіття. От тільки чорний дим не зупинився — він просочувався у тонкі щілини, навалювався на перешкоду, гатив у неї, намагаючись зламати…
Мене різко смикнули за руку. Я ошелешено обернулася, ледь не закричала, кліпнула… Кайл.
— Мерщій! До біса все це! Треба забиратися! — тягнув він мене до ґрат.
А там уже панувало стовпотворіння — друзі, штовхаючись, випірнали в проріз. Бен застряг, і Хло одразу смикнула його за руку. Шон підштовхнув ззаду. Потім вивалився на сходи Ентоні і його якось невимушено, ніби все життя це робив, підхопив Гаррі. І Мірель… Він стояв біля дверей із якоюсь палицею і чекав на нас із Кайлом.
— Ти перша! — підштовхнув мене Кайл.
Я, не сперечаючись, вилетіла на сходи.
— Тепер ти!
Мірель похитав головою.
— Я застрягну, — буркнув Кайл.
— От тому і йди першим.
...Кайл таки застряг. Його перелякане обличчя почервоніло, він відчайдушно борсався у вузькій шпарині. Ми щосили тягнули його за руки, пальці ковзали по вологій від зусиль шкірі.
Мірель з того боку навалився плечем, виштовхуючи одногрупника, а за його спиною вже розливалася непроглядна темінь. Чорні димні мацаки не просто підкрадалися — вони хижо мацали повітря, шукаючи живу плоть. І ми знали: цього разу це не симуляція, це реальність.
А потім вони дісталися Міреля. Той навіть не встиг закричати — лише різко видихнув, коли димні пута вхопили його за щиколотки. Його збило з ніг так важко, що почувся глухий удар об підлогу.
— Ні-ні-ні! — заволав Кайл, смикнувся і… вивалився на нас, обдертий і захеканий, але ми вже не дивилися на нього.
Гаррі з Шоном вчепилися в Міреля. Ми навалилися гуртом, тягнучи його за руки, плечі, куртку…
Міреля затягало у темряву з такою силою, наче на тому кінці виникла чорна діра і засмоктувала.
М’язи на руках Гаррі здулися, він ричав від напруги, Бен почервонів, з лоба на пильну підлогу крапав пот, але пальці Міреля сантиметр за сантиметром вислизали з наших рук.
— Мір! — схлипнула Хло і перехопила його за рукав.
Він сіпнувся, глянув так, що всіх пробрало до кісток. Бен відскочив:
— Ай! Б’ється, — затрусив руками.
Я кинулась, в останню мить хапаючи услизаючі пальці. Долоні обпекло, наче я впіймала оголений провід.
Очі Міреля закотилися, залишаючи лише білки, а з самих грудей, розриваючи одяг і плоть, вирвалося сліпуче сіре світло.
— Мір!
— Протокол Т-13. Ініціація. Небажані свідки, — несподівано пролунало з динаміків.
І нас відкинуло потужною хвилею тиску.
Я влетіла спиною у стіну, вибиваючи повітря з легень. Двері захлопнулися з таким гуркотом, що заклало вуха. Мить — і вже бачена нами перепона стала монолітною частиною стіни. Закинутий поверх зник, забравши Міреля з собою.
