Раді Вас бачити!

— Як твої дітки?— Йохансен протягнув Хорну паперовий стаканчик із кавою.

Дерек скинув ноги зі стола та випростався у кріслі, розминаючи затерплу шию. 

— І чого одразу мої? — буркнув невдоволено. 

— А чиї? — посміхнувся голова СБ, сьорбаючи гарячий напій. Він повільно пройшовся вздовж стіни моніторів, вдивляючись у сітку камер. — Ти ж у нас великий експериментатор.

На кілька хвилин у кімнаті зависла тиша, що порушувалась лише низьким гулом серверів.

— І як результати? — нарешті запитав Калеб. 

Дерек відвернувся до свого екрана. Результати були кепські. Не те щоб зовсім провал, але поки жодної реальної користі для проекту. 

— Ще вісім ініціацій. 

— Жовті й золоті? 

— Парочка біленьких, — криво всміхнувся Хорн. — Один — чорний. 

— І жодного з твоїх?

Хорн лише коротко кивнув, відводячи очі. Це був удар по його професійному самолюбству. 

— І які прогнози? — Калеб плюхнувся у вільне крісло, вичікувально дивлячись на колегу. 

— Любчику! — покликав Хорн у порожнечу.

Повітря в центрі кімнати здригнулося, пішло дрібними дрижами й нарешті прийняло обрис дівчини у розкішній червоній вечірній сукні. 

— Кликав? — з придиханням видала вона, схиляючись до Хорна так близько, що його обдало запахом озону. Вона кокетливо кліпнула синіми, як ніч, очима.

Хорн лише поморщився, звикнувши до цих вистав. 

— Що в нас із прогресом?

Дівчина зітхнула, зобразивши глибоке розчарування. Образ розпався, миттєво змінившись на суворий діловий костюм. У руках з’явився планшет. 

— Четверо перетнули відмітку сімдесят. Шестеро — шістдесят, і сімнадцять — п'ятдесят, — відзвітувала вона сухо й жваво. 

— Ніколь? 

— Жодного прогресу. Заклякла на шістдесяти семи.

Хорн глибоко зітхнув. Він очікував більшого, покладав на неї великі надії, бачив у ній той самий «чистий потенціал». Цифри ж не брешуть… Принаймні, він так думав. Схоже, доведеться шукати нового лідера групи.

— І що робитимемо? — запитав Калеб, ритмічно вистукуючи пальцями по бильцю крісла. 

— Землетрус? — запропонував ШІ, знов стаючи дівчиною в червоному.

Хорн поперхнувся кавою, потер підборіддя. 

— Це не занадто? 

— Ти ж хотів стрес та кризу, — зауважила дівчина. Вона оперлася на стіл і почала зосереджено вивчати свій ідеальний червоний манікюр.

Йохансен коротко хмикнув і похитав головою, ховаючи усмішку за стаканчиком. АНІСОР із першого дня прикипів до Хорна: то бігав за ним у подобі дитини, вимагаючи погратися, то фліртувала в образі дівчини. І Хорну вистачало терпіння підігравати цій цифровій істоті з усіма її вибриками.

— Все ж землетрус — це занадто, — підтримав друга голова СБ. — Ми тільки минулого року закінчили ремонт у житлових блоках. 

— А я обережненько, — буркнула дівчина. — Ілюзією… 

— Навряд чи вона вийде достатньо реальною для стимулювання ініціації.

 — Тоді організую напад інопланетян!

Тепер кавою поперхнувся вже Йохансен. 

— Ти ж штучний інтелект! Створений людьми і для людей. Звідки така кровожерливість? 

— Скучні ви, — пирхнув ШІ, розчиняючись у повітрі й знову з’являючись біля вікна. — Я лише запропонувала варіант симуляції. 

— Після якої ми знову будемо лікувати зламані кінцівки й збирати їхню психіку по шматках, — протягнув Хорн. 

— Якщо пощастить, — додала дівчина з дивною посмішкою.

Хорн похитав головою: 

— Ні. Вигадаємо щось більш приземлене, але небезпечне. 

— Що саме? — запитав ШІ. 

— Пропонуй... але цього разу без міжгалактичних війн.

ШІ замислено «завис». Цифрові вихори навколо дівочої постаті закрутилися швидше.

— Ну? — Хорн нетерпляче постукав стілусом по столу. — Є ідеї?

— Раз ви такі ніжні й переймаєтесь за свої ремонти... — дівчина грайливо провела пальчиком по краю монітора, залишаючи за собою слід із іскор. — Як щодо збою системи життєзабезпечення?

— Банально, — відрізав Калеб.

— О ні, не просто збій, — очі дівчини спалахнули азартом. — Оголосимо повну герметизацію гуртожитку. Опустимо стіни. Почнемо відкачувати кисень. Відсоток у годину. Це дасть їм шість годин та запустить інстинкт виживання. І залишить цілим приміщення.

— І що це дасть? — Хорн вигнув брову.

— Паніку, — відповіла вона. — В паніці дітки перестануть контролювати свої здібності. І ми побачимо їхню справжню суть.

— Відкачування кисню... — Йохансен замислившись, постукав пальцями: — Що ж…  встановимо прийнятне обмеження. Ми ж не хочемо нашкодити малечі?! 

— Я проти, — заперечив Хорн.

Дівчина ображено глянула на нього.

— Це зайве. Обійдемось стінами. Замкненого простору буде достатньо. Краще подбаємо про нові випробування і загадки. 

— Постійно дивуюся,  — всміхнувся Калеб: — Як ти дослужився до своїх зірок? 

Хорн відвернувся, глянув на монітори з зображенням ще порожніх коридорів:

— Ми не можемо ризикувати. Без них людство приречено. 

 

*** 

— Ніколь!  — Шон опинився поряд, щойно я вийшла підвалу. — Де ти лазиш?

— В пральні, — я здивовано знизала  плечима. Якось вчора його це не цікавило. 

Хотіла пройти повз, зосереджена на тому, що встигла побачити... і чого не побачила. А не побачила я більше нічого. Варто було мені повернутися, як мене зустріли порожні, закинуті кімнати; столи, вкриті шаром пилу; перекинуті стільці; скрипучі мостини та жодного сліду, жодної  підказки. Просто покинутий поверх з зачиненими віконницями та ґратами на сходах. 

Потинявшись трохи другою кімнатою, повернулась до першої кімнати, але голограми більше не працювали. Скільки я не шарила руками, скільки не відтворювала власні рухи — нічого. 

— Я хвилювався, — несподівано мовив хлопець, підлаштовуючись під мій крок.

У серці щось обірвалося, осіло важким тягарем десь у шлунку, і я ледь стримала сльози, що підкотилися надто близько. Гордо скинувши голову, я мовчки обійшла його.

— Ми хвилювалися, — повторив Шон. 

Не реагуючи, попрямувала до ліфта. 

— Вибач,  — він заступив мені ход, зазирнув прямо в очі. — Я не мав вчора йти. Я хотів повернутися. 

— І що ж тобі завадило? — поцікавилась, розтягуючи губи у невимущеній посмішці. Принаймні я на це сподівалась.

— Страх, — спантеличив мене своєю відвертістю Шон. — Я не такий сміливий, як ти.

 Я розгубилась. Що це було? Відверте визнання? Лестощі? Комплімент? Чого в них більше? Хай би там що, а слова відгукнулися приємним теплом.

— Як ви дісталися? — запитала, поспіхом змінюючи тему.

— Плутали лісом, доки не вийшли з туману на ледь помітну стежку. Прийшли майже останніми, на вечерю не встигли... Ти вже снідала?

Я заперечливо хитнула головою.

— Поснідаємо разом? — Шон поглянув на мене з такою надією, що я мимоволі посміхнулася, відчуваючи як розтискається клубок на серці. 

На цифровому табло було пів на восьму. До завершення сніданку лишалося лише півгодини. 

— А інші?

— Кайл зараз спуститься.

Шон відвернувся, шморгнув носом і витер його рукавом. 

— Здається, у мене нежить... 

— Може, адаптація? У мене теж так було.

— Може.

Розмова зав’яла, так і не розпочавшись. Мовчати було незручно. З одного боку, хотілося повернути ту легкість, що була між нами раніше. З іншого — я не довіряла Шону і не могла вирішити чи варто довіряти. 

— Жива! — Кайл налетів на мене з обіймами, ледь не збивши з ніг. — Я такий радий тебе бачити! Вчора навіть не помітив, як ти відстала. Чому не покликала? Ми тебе шукали!

Я не встигла відповісти — шлунок Кайла жалібно й гучно нагадав про себе. Товстун кумедно скривився. 

— За сніданком розкажеш? — запропонував він і, схопивши мене за руку, потягнув у бік їдальні.

Ми з Шоном перекинулися ошелешеними поглядами. Той лише розвів руками. 

— Ми не вечеряли, тож я ладен з'їсти слона! Аж нудить від голоду. Добре, що Шон мене розтуркав. Впевнений, вони спеціально вимкнули будильники, щоб залишити без сніданку! — торохтів Кайл.

— Змова світового масштабу, — пробелькотіла я, ледь стримуючи сміх. 

— Ти теж у це віриш? — Кайл серйозно глянув на мене.

Я посміхнулася. Сердитися на Кайла було неможливо. Як, зрештою, і на Шона. 

— Поквапимося, а то все з’їдять без нас, — запропонувала я. 

— Наввипередки!

Ми зі сміхом кинулися у бік їдальні. На мить я забула про нічні жахіття, закинутий поверх, вбивство Віттора та незрозумілі голограми. 

Але лише на мить.

 

***

У їдальні було напівпорожньо: кілька розкиданих по залі студентів та ще тепла їжа на лінії роздачі.

Набравши повні таці, ми плюхнулися за крайній стіл.

— Що? — помітивши мій погляд, вигукнув Кайл.

— Не луснеш? 

Кайл розрізав булочку, намастив її половинки  джемом, додав ломтики сиру й хамону та, склавши, відкусив. 

— У мене швидкий метаболізм…

— …Та здоровий організм, якому треба десять булочок за раз, — перебив його Шон.

Я з посмішкою похитала головою. 

— Життя бентежне, — з повним ротом пробурмотів Кайл, запиваючи бутерброд соком. — Не хочу знов лишитися голодним. Це шкодить моєму сну.

— Кошмари? — поцікавилась я.

— Ага, — фиркнув Шон. — Миш на ниточці бовтається… 

Я прикрила рот долонею, але вже було пізно — Шон одразу підхопив сміх.

Кайл зітхнув так, ніби знову переживав це жахіття.

— Не смішно, — буркнув він, з підозрою глянувши на свій надкушений сендвіч.

— Вибач, — я стерла сльози, відчуваючи сором за сміх  над його образою. 

— Та нічого.

— То про що кошмар? — відправляючи виделку з омлетом до рота, запитав Шон. 

— Маячня всяка… 

— І все ж таки? — наполягав Шон.

— Я ж кажу маячня, — обурився Кайл.

Шон зітхнув, сперся локтем об стіл і зізнався.

— Мені теж жахи сняться. 

— Не дивно, — не змовчала я. — Вони тут всюди. 

Втім Шон мене наче не почув, продовжив:

— Мені от снились стіни. Я до сьогодні і не думав, що таке можливе. Уявляєте, ви прокидаєтесь від шереху та скрипу, а замість вікна — чорна стіна. Ні світла, ні повітря. Ви ломитесь у двері, а там теж стіна і жодного виходу.

Я сьорбнула і повільно відставила чашку з кавою. Рука тремтіла. Горнятко лунко стукнуло, хитнулось, і підстрибнуло, розплескуючи краплі. 

— Обережніше! — перехопив чашку Кайл. 

— Вибач, — повторила оторопіло.

— Що тебе налякало? — Кайл зазирнув мені у очі.

Я нервово зім’яла м'якіш хліба у руці, скатала кульку. І тільки трохи заспокоївшись, здійняла очі. Кайл і Шон не їли, терпляче чекаючи на відповідь.

І нарешті вичавила з себе:

— Бачила…

— Сон? — не втримався Кайл. 

Хитнула головою.

— Голограму.

— Голограму? — обидва аж підскочили. — Де?

На нас одразу обернулися сусідні столи.

— Тихіше! — шикнула я.

Хлопці озирнулись, понятливо кивнули і схилились до мене. 

— Де? 

— В пральні.

— В пральні? — скрикнув Кайл і ми вдвох тшикнули на нього. 

— Краще деінде поговоримо, — запропонувала я, знов ловлячи на нашій трійці чужі зацікавлені погляди. 

Доїдали ми вже мовчки й похапцем. Чи то Кайл на нас так подіяв, чи просто після тієї розмови апетит зник, але ми з Шоном теж вирішили прихопити по бутерброду. 

— Ентоні ще візьміть. І Хейле, — прогорланив Кайл з іншого кінця їдальні.

— Що, товстунчику, лячно з голоду померти? — покепкувала Хло.

Бен та Гаррі пирснули. 

— А тобі ні? Безсмертна? — обернувся до притулкових Кайл.  

— В неї запасного шлунку нема, — кинув Бен.

— На відміну від тебе, — закінчив за нього Гаррі.

І хлопці зареготали.

— Кумедні ви… — глянув на них, як на недолугих Кайл, співчутливо похитав головою. — Вмирати краще ситим.

— Акула не з’їсть, — знов Гаррі. 

— До чого тут акула? — кліпнув очима Бен і витріщився на друга.

— Сам не знаю.

Вони знову зайшлися реготом. Лише Мірель поблажливо похитав головою і знизав плечима, спіймавши мій погляд. Мовляв, що з них взяти. Такі вони. Пришелепкуваті.